— А я про що? — сумно відповів Льоха та поправив окуляри на переніссі. — Що тепер казати його батькам, тьоті Саші та дяді Володі, — навіть не знаю… Ой, буде!

— Треба його шукати, — погодився Маняма, — а що, сильно буде?

— Ще б пак! Не те слово! Дядя Володя ще нічого, але тьотя Саша!.. Заникайся і не висовуйся!

— А що означає «заникайся»?

— Ну… Тобто ховайся, а то буде тобі шаноба!

— Мені шаноба? За що?

— Та ні, Манямо, не шаноба, це такий вислів. Навпаки, нагорить як треба, — і, помітивши, що його новий друг не може зрозуміти, Льоха додав: — У сенсі покарають.

— А… А за віщо?

За такою малоприємною розмовою дісталися до парку, а тоді алеєю до валуна. Навколо все було спокійно. З кущів вистрибнув знайомий рудий кіт. Маняма здригнувся, а Льоха посміхнувся, пригадавши Петькову витівку.

— Киць-киць, — покликав він кота.

Кіт, здійнявши хвіст догори, статечно підійшов до хлопця й потерся об ногу.

— Ет, пригостити нічим, — пожалів Льоха.

— Це хижак? — запитав Маняма.

— Типу того…

— Типу кого того? — перепитав Маняма.

— Ну, Манямо… Ти ж начебто навчився розмовляти по-нашому.

— Навчився, — погодився Маняма. — Слово «тип» має такі значення: по-перше, форма чогось, що має певні ознаки. По-друге, найвищий підрозділ у систематизації тварин. І по-третє, категорія людей, що об’єднані загальною ознакою… — Маняма диктував, наче читав по писаному, без затинань та помилок, а скінчив свій виступ навіть для Льохи видатним реченням:

— Значення «типу того» для слова «тип» не типове.

Льоха розгублено поправив окуляри:

— Ну… Ти типу… тобто це… ну, ти і сказонув! А кіт… Так, хижак, хоча просто від молока не відмовляється. Киць-киць. — Він погладив рудого кота, а Маняма тим часом витяг із кишені комунікатор і уважно розглядав екранчик.

— Здається, все нормально. Нікого тут не було, але з буєм щось не те… Якісь негаразди. Що робитимемо?

— Чекаймо, Манямо, чекаймо.

— Що, сидіти тут і чекати? Скільки? Добу? Дві? Підемо, а раптом рятувальники з’являться? Знак би їм який залишити, що я тут…

— Знак? Це запросто!

Антиграв м'яко ліг на траву. Дверцята відкинулися вперед — і нагору з кабіни виліз кремезний сивий чоловік. Це був Манямин дід, Блостер Корпурама. Він потягнувся, хруснувши суглобами, покрутив головою, розминаючи шию, що затерпла під час дороги, і поліз у багажник.

— О, дід прибув! — вийшла на ґанок бабця. — Ну що, спіймав?

— Та є трохи… — дід витягнув із багажника мішок із рибою. — Якраз на смаженину та юшку. Онучка свіжою рибою побалуємо. Робокору зарядила? Я там вранці сіна приніс.

— Та вже і подоїла. А от Манями досі нема.

— Як це нема? — дід здивовано звів брови. — І що, не телефонував? З Ревогемом розмовляла?

Ревогемом звали сина Блостера, Маняминого батька.

— Розмовляла, — у бабиному голосі почулася тривога. — Він сказав, що Маняма поїхав ще зранку.

— Цікаво… — протягнув Блостер. — Куди ще телефонувала? Кого і про що питала?

— Та куди ж я зателефоную? Кого запитаю? А все ти зі своєю дурною ідеєю! Пожити на природі… На природі… Електричка біля ґанку! Ось і дочекалися!

Блостер кинув мішок із рибою на траву та знову поліз у кабіну антиграва за комунікатором.

— Ало! Ревогем? Здрастуй, синку! У два слова: де Маняма? Куди телефонував? Кого підключив? Рятувальників? Це добре. Де приблизно? По променю а-зет від вісімсот дев’ятнадцятого до двадцять третього? Я сам поїду!

— Куди?! — йойкнула бабця. — Та ти, старий, несповна розуму, чи що? Мало нам одного зниклого Манями, ще й тебе потім розшукувати! Не пущу!

Для більшої переконливості бабця розкинула руки, перекривши дорогу. Блостер знизав плечима:

— Та ти що, Аямо? Буй в іншому напрямі. — Він знову поліз у багажник, витяг звідти кобуру з гравастволом, який завжди брав із собою на риболовлю після одного випадку. Тоді на нього напав водоріз, збив потужним струменем води антиграв і ледь не поснідав дідусем.

— Ти ось що, Аямо. Не галасуй і не розводь сльози. Хіба забула, ким я працював до пенсії?

Більшу частину свого життя дід прослужив у загоні космічного супроводу. Загін охороняв дослідників під час польотів на незнайомі планети. Блостер бачив різні дивовижі, уславився як неперевершений фахівець. Коли дід пішов на пенсію, його нагородили іменним гравастволом, якого було зроблено спеціально для нього, дуже потужним та красивим. На ручці зробили напис: «Блостеру Корпурамі від вдячних клієнтів та командування». На Блостерове питання: до чого тут клієнти, — командування відповіло, що придбання таких речей кошторисом не передбачено. Щоб зробити Блостеру подарунок, командування звернулося до спонсорів, звідки і з'явився такий дивний напис: спочатку клієнти, а вже потім командування. Блостер знизав плечима, але дарунок прийняв. Зброю любив, а це була справді класна пушка.

«Скоріше за все, — подумав Блостер, — рятувальники підуть від першого підозрілого буя, вісімсот дев’ятнадцятого, а я піду з останнього, вісімсот двадцять третього. Усе буде гаразд, Манямо, усе буде гаразд!»

— Йой-й! — іззаду на Петька навалилися та міцно притисли до землі, руки боляче заламали за спину. Мобільник випав на траву, але його одразу ж підняла чиясь рука.

— Вивідача схопили! — гукнув хтось за спиною. — Ти чий будеш? Звідки прийшов? Що тут робив?

Міцні руки струсонули Петька та поставили на ноги. Заболіли плечі та дуже засвербіло в носі. Петько спробував вивільнити руку, аби почухатися, але у відповідь її завернули ще дужче.

— Агов, а чи не можна полегше? — простогнав він.

— Вивідач? Відповідай, отроче! — суворо наказав бородатий дядько. Він вийшов із-за спини і стояв перед Петьком, тримаючи ліву руку на руків’ї величезного кинжала, що висів на поясі. Довге волосся, майже по плечі, вдягнений у сіру сорочку з грубої тканини з розрізом до середини грудей. Під шиєю сорочка зав’язана стрічкою зі шкіри, підперезана темним, майже чорним паском. Шкіряні штани, ноги взуті у легкі шкіряні постоли. Обличчя засмагле, брови та довге волосся білі, збляклі на сонці, погляд суворий, жорсткий:

— Тебе запитую, отроче! Єже тута дієш? Це що таке? — дядько розглядав мобілу.

Петько розгубився. Ні, справді, а що він міг відповісти? Що прийшов із майбутнього? Знайшов у парку каменюку, і та його сюди закинула? І що тоді подумає про нього цей суворий бородатий воїн? І як йому пояснити, що таке мобільний телефон? «Ні, так казати не можна, ще подумають, що я божевільний. Треба щось збрехати… Щось схоже на правду…»

На думку нічого путящого не спадало. Але тут сам бородань підказав йому вихід. Він приглядівся до Петькового одягу, навіть обійшов хлопця довкола:

— З чого це одежина на тобі? — Воїн помацав футболку. — Узіна? Не схоже… Шорстян-волосень? Чи бебрян?[2] А порти? Срамота… — Воїн кинув презирливий погляд на Петькові шорти. — Невже пристойно з голими колінами на людях ходити?

— А я того… Типу… Мандрівник… Ага, з далеких країн… Напівнічних[3]… — десь він чув про напівнічні країни. Потім потягнувся за мобілою: — А це… А це чіпати не можна!

— Напівнічні? Це де ж такі є? Пояс де твій? Чи не відаєш, що без пояса ходити негоже?[4] А це, кажеш, чіпати не можна? Оберіг, чи що?

— З заморських країн я… З далеких… — продовжував бурмотіти Петько. — 3 цього… Як його… А це точно оберіг! Дуже потужний і страшний, — він навіть насупив брови, намагаючися показати, який страшний оберіг в руках у воїна: — У-у-у, який страшний!

— Ведемо його до воєводи, Ратиборе! Хай йому казки розповідає! — хватка трохи ослабла, а потім руки і зовсім звільнилися. Петько потер затерплі зап’ястки:

— Ну і пальці! Що твої обценьки…