Петько, зрідка позираючи на сонце, продирався крізь густі хащі високої соковитої трави. Над лугом стояв такий свіжий і насичений запах, що паморочилось у голові. Сонце вже почало припікати, пахощі ставали дедалі міцнішими. Нарешті дмухнув вітерець — і дихати стало легше. Ще трохи — і він вийшов на берег річки. «Цікаво, — подумав Петько, — що ж це за річка? Точно не Дніпро, той набагато ширший. А які річки є ще у Києві? Може, Десна? Ні… Десна по Києву не протікає, а камінь же у Києві лежить! Цікаво…»

Він вийшов на берег, готовий будь-якої миті сховатись у високій траві. Біля самого табору Петько пригнувся, а тоді взагалі ліг на живіт і поповз на невеличкий пагорб. Його заїдала цікавість: хто ж це там? Які вони, люди з минулого? Як живуть? Про що думають? До вершини пагорба лишилося зовсім небагато, всього пару метрів… Ось… Ось зараз він їх побачить! Побачить те, що нікому з тих, хто зараз живе на Землі, бачити не доводилося, він побачить своїх пра-пра-пра-пра-пра-пращурів! У Петька навіть руки затремтіли від нетерплячки, і він ледь не випустив мобільник. Ну!!! Ось зараз!!! Ну, ось же вони!!!

Планета, на якій стояв вісімсот дев’ятнадцятий буй, була позначена в каталозі як Е2213, чи Хвіст із сузір’я Великої риби. Взагалі буї ставилися лише на тих планетах, де була придатна для життя атмосфера. Де такої атмосфери не було, ставилися спеціальні буї. На такі планети мали доступ лише дослідницькі команди. Тому вирушаючи у зоряне відрядження, Мозя та Флоквел узяли із собою лише трохи їжі, по фляжці води та зброю. Обладнання для дихання їм не було потрібне. Граваствіл, як і антиграви, працював на енергії гравітації, тому підзарядки не потребував. Проблеми з підзарядкою виникали лише у невагомості, але там битися не було з ким. Невеличкий, непоказний зовні пістолет насправді був дуже потужною зброєю. Граваствіл міг утворювати спрямовану силу тяжіння чи, навпаки, невагомості. Від дії цих протилежних сил ціль чи розчавлювалася надмірною силою тяжіння, чи навпаки, злітала, наче повітряна кулька, а приземлялася невідомо де, куди вітер занесе. Спецам дуже подобалася ця зброя за безвідмовність та надійність, а також за те, що вона була легка й у далеких подорожах не завдавала незручностей.

Мозя та Флоквел стояли поруч із буєм на бузковій траві. Світило висіло над самим небокраєм.

— Здається, вечір, — висловив здогадку Мозя, — а що у каталозі зазначено?

Флоквел дістав комунікатор, погмикав, поцокав нігтем по дисплею, скривив губи й похитав головою:

— Розумного життя на планеті немає. Два світила: фіолетове та жовте. Велика кількість усілякої живності, у тому числі й хижаків. Дотримуватися особливої обережності, без супроводу на екскурсії не соватися і таке інше… А ось тобі і представник місцевої фауни. Прошу знайомитися!

У блакитнуватому прозорому світлі майнула тінь. Обидва ледве встигли присісти, як над ними пронеслася величезна крилата тварюка. Дзьоб клацнув прямісінько над Мозиною головою.

— Ах ти ж! — Флоквел обурився, вихопив граваствіл і прицілився. Крилате чудовисько зупинилось у повітрі та важко гепнулося на землю. Почувся глухий удар.

— О-го-го… — пробурмотів Мозя. — Щонайменше тонна…

— А може, і більше… Я її троячкою приклав.

«Троячка» — це триразове збільшення ваги. На зброї замиготів індикатор: запрацював пристрій, що поповнює витрачену енергію. Специ підійшли ближче. Чудовисько при падінні не загинуло, кліпало величезними очима та навіть намагалося загрозливо клацнути зубатим дзьобом.

— Но-но, — про всяк випадок відступив на крок Флоквел та пригрозив гравастволом, — дивися мені! Десяткою припечатаю — забудеш, як дихати!

— І де ж у цих вічних сутінках шукати Маняму?

— А знаєш, Мозю, мені чомусь здається: шукати хлопчика тут немає сенсу.

— Це чому ж?

— Ми тут навіть озирнутися не встигли…

Земля під ногами задвигтіла. Специ стрімголов кинулись убік. За мить на тому самому місці, де вони стояли, утворилася глибока вирва, з якої показалася величезна п'явка. Вона піднялася метри на три над землею й застигла, наче стовп.

— Воно ніби озирається навкруги… Стережися! — заволав Флоквел і щосили штовхнув Мозю у плече. Той покотився сторчма — і це врятувало йому життя. Наче батіг ляснув у повітрі — це п'явка промайнула якраз на тому самому місці, де хвилину тому стояв Мозя. Не поціливши, вона знову застигла на місці, наче кострубатий коричневий стовп.

— До буя… Відходимо до буя! — крикнув Мозя.

Обходячи вирву якомога далі, обидва рушили до буя. Якщо п'явка і стежила за ними, то жодним чином цього не показувала, а за кілька хвилин взагалі зникла, втягнувшись у вирву. Але заспокоюватися було рано. Знов затрусилася земля, цього разу просто під Флоквелом. Було б йому непереливки, якби не встиг відстрибнути у зону дії буя. У стрибку він вихопив комунікатор, спрямував його на буй і натиснув на аварійну червону кнопку. Навколо буя миттєво утворилася куля захисного поля. Обидва полегшено зітхнули.

— Нічого собі! — похитав головою Флоквел. — Оце так гостинність! Супер!

П'явка все ще нерухомо стовбичила. Отямився після важкого падіння і летючий монстр. Хитаючися, він звівся на товсті короткі лапи з величезними пазурами і клацнув зубастим дзьобом. П'явка відреагувала миттєво. Зникнувши у вирві, вона виринула на поверхню поряд із монстром. Знов у повітрі ляснув важкий пружинистий батіг. Мить — і шию монстра затягла смертельна петля. Монстр страшенно заверещав, намагаючися дотягнутися до жилавого канату дзьобом чи лапою, але нічого в нього не вийшло. Хвилина — і все скінчилося. Великі очі затяглися білою плівкою, кілька раз стиснулися страшні пазурі… Потвора скреготливо захрипіла, смикнула крилами і завмерла. Зарипів пісок, застукотіли камінці — це туша потихеньку поповзла у бік вирви.

— Ну, і що далі? — У Флоквела прокинулася цікавість. — Як він цього велетня у вирву затягне?

Але все було значно простіше. Підтягнувши тушу вбитого монстра ближче, п'явка поволі витягнулася, наче пожежний шланг, і заходилася заковтувати здобич, почавши із жахливого дзьоба. Повільно, майже непомітно, п'явка натягалася на монстра, наче гумовий чохол.

— Ото й уся таємниця. Полежить на сонечку, перетравить… І поповзе собі додому.

— Слухай-но, а чому ти цього хробака із гравастволу не пригостив? Слово честі, я б його припечатав із більшим задоволенням, ніж цю пташку!

— Та і пташку не треба було б… — Флоквел погладив гравоствіл у кобурі. — Це я від несподіванки. Можна сказати, розгубився.

— Це ти розгубився? — засміявся Мозя. — Так я тобі й повірив!

— Знаєш, Мозю, чуття мені підказує: тут нам робити нічого. Коли б Корпурама й опинився на цій планеті, довго б він, на жаль, тут не протримався. Адже він без зброї…

П’явка вже майже проковтнула свою жертву. З пащеки, всіяної маленькими зубами-гачечками, стирчали лише лапи зі стиснутими пазурами. П’явка роздулася, наче велетенська бочка.

— Ось це, я розумію, апетит! — криво посміхнувся Мозя. — Ну що, вшиваємося?

При цих словах з-за найближчої піщаної дюни легким підтюпцем вибіг ще один представник місцевої фауни. Побачивши спеців, він гарикнув і кинувся в атаку. Натрапивши на п'явку, яка, наче велетенський хробак, нерухомо лежала на блакитному піску, тварюка від несподіванки зупинилася, потім загарчала та вчепилася у здобич могутніми щелепами.

— Ну… Тут нудьгувати не випадає! — сказав Флоквел і натиснув кнопку на комунікаторі. Попереду на них чекав буй номер вісімсот двадцять.

Маняма та Льоха квапливо крокували у бік парку. Маняма, вже добре засвоївши мову, терпляче вислуховував розповідь Льохи про валун, кота, який залетів у вікно, та Петька. Коли Льоха почав розповідати про Петькові експерименти, Маняма лише головою похитав:

— Хіба можна так жартувати з буєм? Петькові ще поталанило, що він одразу не вляпався в якусь неприємну історію. Вміння правильно думати — складна штука. Нас цього навчають у школі просто з першого класу. На Голуші багато механізмів керуються думкою, на відстані. Якщо ти не пройшов курсу «Точне мислення», тобі не лише антиграв не довірять, ти навіть із комп’ютером не впораєшся. Ай-яй-яй… Дуже необачно… Я не здивуюся, якщо він усе ж таки втрапив у якусь халепу.