— А де його можна знайти?

Макс, захоплений грою, навіть не поцікавився, нащо Льосі знадобився його рідний дідусь:

— Вулиця Каштанова, тридцять п’ять, квартира вісім. Постійте трохи, може, я ще виграю?

Льоха вже зібрався йти, коли Маняма смикнув його за рукав:

— Слухай-но, це і є ті самі автомати?

— Ага, а що?

— Який примітив! Просто жах, як можна на це вестися?

Маняма непомітно витяг комунікатор, натиснув кілька кнопок, і знову сунув у кишеню.

— Йдемо, чи що? — нетерпляче покликав його Льоха.

— Йдемо, йдемо… — відгукнувся Маняма й пішов по салону, не виймаючи руки з кишені. Не встигли зачинитися за ними двері, як з усіх автоматів у лотки посипалися гроші. Від неочікуваного голосного дзвону монет присів охоронець, чергова схопилася за голову, а Макс радісно загорлав:

— Є! Спітнілий Джек!

— Зачиняй салон! — луною відгукнулася чергова охоронцю й кинулася дзвонити господарю про неймовірний випадок: на всіх автоматах одночасно, навіть на тих, на яких ніхто не грав, раптом випав «Джек пот»!

Три доби били татари страшними метальними машинами у міцні кам’яні мури й Лядські ворота. Усі три доби київська дружина не сходила з широких стін і спостерігала, чи не збираються нехристи на приступ? Не один раз при найменшому підозрілому шумі спітнілі навіть у грудневій стужі долоні вихоплювали з піхов мечі, хапали тугі луки та важкі списи. У дружину пішли усі: мужі, які слугували князю на високих посадах, повара та конюхи, тіуни[87] і ключники, які досі лише гладшали на княжому дворі. Вільні люди: ремісники, купці, ясна річ, дружинники, які залишилися у місті, смерди[88] і навіть закупи.[89] Весь Київ у ті дні був на мурах чи працював на тих, хто там стояв. Готували їжу, рубали дрова для котлів з водою та смолою. Зброярі продовжували виробляти зброю: стріли та списи, шаблі та луки. Усі працювали на оборону міста. Працювали й чекали: що ж буде далі? І ось дочекалися! Наприкінці третьої доби Лядські ворота затріщали та мало не впали після чергового влучення каменя. Голосний стогін пронісся над стінами, татари ж радісно закричали. Стало зрозуміло, що сьогодні чи завтра треба чекати нападу.

Захисники часу не гаяли. За пошкодженими воротами вкопали в землю частокіл. Кожну колоду загострили наче спис, а увесь частокіл нахилили у бік ворога. На стінці додали запасів каміння та дров для котлів з водою та смолою. Під котлами постійно горіли вогнища. Розібрали кілька будівель і важенні колоди також затаскали на стіни. На стіну біля Лядських воріт поставили найкращих лучників з великим запасом стріл. Кияни готувалися битися до останнього.

— Ах, князю, князю… Важке випробування ти мені приготував… — шепотів воєвода Дмитро, — де ж ти? Невже не прийдеш на допомогу? А ти ж роту[90] давав! Обіцяв, що повернешся з допомогою… Самим, мабуть, доведеться смертушку приймати…

— Воєводо! З боку Подолу татари на мури поперли!

— Як це з Поділу?

Ворота з боку Подолу були невеличкі, але міцні, а головне, цілі. Нащо ж починати звідти? Воєвода був у розпачі. Відволікаючий удар? Розтрощили Лядські ворота, а штурмують з Подолу? Дурість? Але татари не дурні! Он скільки міст на списа взяша! Може, у лісі приготувалися до нападу татарські загони? Хто його зна… Прелагатая непомітно відправити не вийде. Вірніше, відправити, може, й вийде, а як його назад, у місто, прийняти? Місто обкладено щільно, наче зграя неситих вовків нишпорить навкруги, не вдихнути, не видохнути! Звідки вдарять — невідомо. Але ж не дарма у Лядські ворота стільки днів метальними машинами довбали!

Воєвода побіг через усе місто. З боку Подолу, по високих дніпровських кручах, татари погнали на штурм підневільні війська. Тут були й русичі, й половці, й печеніги, словом, усі, кого татари примусили воювати, узявши в заручники цілі міста та країни. По довгих драбинах люди дерлися на прямовисні мури. Зверху на них лили розтоплену смолу та окріп, кидали каміння. Без промаху били з луків та метали списи.

Брат пішов на брата, слов’янин на слов'янина. Нащо? Чому? Тому, мабуть, що довго та настирливо ворогували князі. Тому, що кожний з них волів мати більше, ніж мав. От і перебили їх татари одного по одному.

Штурм тривав. Усі дніпровські схили, підступи до мурів і самі мури були залиті кров'ю та встелені покаліченими тілами. Хтось лежав тихо — відмучився, хтось стогнав, хтось кричав від нестерпного болю, але татари знов і знов гнали підневільних воїв на приступ. Воєвода Дмитро як не хотів, але все ж мусив наказати зняти частину людей з Лядських воріт. Він розумів, що головний штурм буде не з боку Подолу, але татари напирали дуже сильно. Вже був скинутий весь запас каменів, вилита уся смола і окріп, а доки закипить нова, а поки натягають нових каменюк! А нападники тиснуть і тиснуть! Осипають захисників хмарами стріл з великих страшних луків. І кров… Кров…[91]

Петько разом з братом Іовом стояли на стіні біля Лядських воріт. Метальні машини довбали мури та ворота, ось-ось вони впадуть зовсім, і відкриється шлях клятому ворогу! Усі були напоготові. Хтось молився, сподіваючись на диво, але більшість міцно стискувала в долонях зброю.

Цілий день татари билися біля Подільських воріт, і тільки надвечір, коли воєвода Дмитро був вже готовий повірити в їх дурість і намір брати Київ саме з боку Подолу, коли всі втомилися чекати і трохи розслабилися, вони вдарили у Лядські ворота. Удар був жахливий. З лісу, мовчки і стрімко, вибіг великій загін. За мить татари повалили ворота та увірвалися у місто. Ні частокіл, ні дружинники, які билися відчайдушно, затримати їх не змогли.

Петько не відставав від брата Іова. Він навіть кілька разів вистрелив з лука по наступаючих татарах. Поцілив чи ні — не бачив. Татари наблизилися, і він вихопив з піхов шаблю.

— Спину! Спину мені захищай! — волав брат Іов.

Петько став за ним, готовий ліпше вмерти, аніж допустити когось до спини друга і наставника. Довго чекати не довелось, за мить, наче з-під землі, вискочив татарин. Чи був він таким же пацаном, як і Петько, чи просто коротун — невідомо, але вищав і смердів точнісінько як дорослий, а смерділо від усіх татар, бо вони, мабуть, роками не милися. Петька, який був навчений батьками щоранку чистити зуби і приймати душ ледь не кожного дня, а тут, у стародавньому Києві, щонеділі ходив у лазню, цей сморід розлютив більше, ніж сам наступ татар. І тому у відповідь на виск ворога, який розмахував шаблею, він і собі загорлав, надриваючи голосові в’язки:

— Ах ти, пес смердючий! — і скільки було сил, вдарив татарина шаблею зверху.

Шаблі Петька та татарина зіткнулись у повітрі і викресали іскри. Що у відповідь провищав татарин, Петько не зрозумів, але удар його шаблею відбити не зміг. Шабля ковзнула по гостроверхому шишаку та вдарила у погон, нашитий на байдані.　

— Ось нащо погони, — блискавкою майнула голові думка, і він знову махнув шаблею, але та й цього разу наштовхнулася на татарську. У відповідь той ще раз грохнув по Петьковому шолому.

— Ах, ти!!! — задихнувся від люті Петько, — ах ти ж! Та я тебе!.. — і несподівано навіть для себе з усіх сил буцнув супротивника гостроверхим шоломом у живіт. Той такого не очікував і позадкував.

— А-а-а-а! — несамовито горлав Петько, захоплений азартом поєдинку, відкинув шаблю, схопив супротивника за руку і кинув через себе прийомом, якому навчив його брат Іов.

Татарин гепнувся на спину. Поки той ще не оговтався від кидка, Петько тут же стрибнув йому на груді.

— Дістав, падлюко?! Ось тобі, маєш! — і почав щосили гамселити кулаками де попаде. — Ось тобі! Нащо сюди припхався? Аще тобі у степах своїх не сиділося, відморозок смердючий! Іго татаро-монголське! Постривай! Наштапує вам Дмитро Донський!