— Не був, Манямо. Якось не виходило…

На його подив, Маняма відреагував на таке, з погляду Льохи, дещо ганебне зізнання абсолютно спокійно.

— Ну… Раз не був, тоді ходімо.

Вийшло так, що начебто не Льоха вів Маняму до музею, а зовсім навпаки, зоряний гість запрошував туди земного господаря. Але це ще був не кінець Льохової ганьби. Коли Маняма погодився піти до музею, Льоха осоромився ще раз. Він раптом зрозумів, що не знає, де розташований музей Києва. Довелося йти додому, вмикати комп’ютер та лізти до Інтернету. На Льохів подив, адреси музею він у Інтернеті не знайшов, зате знайшов телефон. Знервований голос у трубці відповів, що на сьогодні музей немає ані адреси, ані приміщення.[70] Льоха був ошелешений і спантеличений. Чого-чого, але такого він не очікував! Поміркувавши, він вирішив, що вдруге ганьбитися перед Манямою не варто, і плавно замінив музей історії Києва просто Історичним музеєм. Він пробив по Інтернету адресу. Музей виявився поруч із фунікулером, поблизу Андріївського узвозу. Узвіз — місце саме по собі цікаве. Тільки узвозом можна побродити годин зо дві, з цікавістю і з добрим настроєм.

Маняма у метро нічого нового для себе не побачив, але фунікулер йому дуже сподобався. Маленькі вагончики з натужним рипінням підняли їх на Михайлівську площу, а звідти до Андріївського узвозу було рукою подати.

— Торгують? — запитав Маняма, коли вони дійшли до початку Андріївського узвозу. За ті кілька днів, які він провів у Києві, прибулець звик до торгових яток на кожному зручному місці.

— Торгують, — також лаконічно відповів Льоха, — так… Всілякі дрібнички для туристів. Нам он куди, — він вказав рукою на сходи.

Піднялися ними і вийшли прямо до зеленого паркану.

— А там що?

Льоха покрутив головою і побачив білу табличку. Підійшли ближче.

— Ага… Це фундамент Десятинної церкви. Розумієш, — натхненно почав він, — раніш тут стояла велика церква. Дуже давно, — він згадував урок історії і розповідь Тьоті Лошаді, — на Київ напали татаро-монголи. Наші билися з ними з усіх сил, але татаро-монголів було більше, і вони Київ того… Узяли. А наші заховалися сюди, у цю церкву, і їх було дуже багато. Церква не витримала і зруйнувалася, а татаро-монголи усіх побили. З тих часів залишився один фундамент. Ось тут і роблять розкопки.

Вони припали до щілин. За парканом виявилася величезна яма, де вовтузилося кілька людей. Раптом один скрикнув, відкинув у бік маленьку лопатку і схопив пензлика. Обережно і ніжно, як мама наносить зранку на обличчя макіяж, чоловік почав змахувати пензликом піщинки зі знахідки — чогось прямокутного та невеличкого. Льоха здалеку не міг розгледіти, що саме то було. Усі учасники розкопок покидали свої знаряддя й зібралися у кружок. У розкоп з боку музею вже біг бадьорий стариган — мабуть, керівник робіт. Він безцеремонно розштовхав робітників і бережно узяв у руки знахідку. Хлопці прислухалися.

— Цікаво. Дуже цікаво… — голосно сказав стариган. — Це що ж таке? На скіфів не схоже… І на греків теж… І не візантійщина… Дуже, дуже дивовижна знахідка!

Оскільки дивитися більше було нічого, Льоха потягнув Маняму до музею. Бабуся у касі продала їм квитки, і вони увійшли до першого залу, де подивилися якісь черепки. Проходячи повз прочинені двері, вони знов побачили того самого старигана, котрий забрав знахідку у розкопі. Дід вискочив з кімнатки, тримаючи знахідку на долоні, і зіткнувся з Манямою. Знахідка злетіла з його долоні, і якби Льоха не вхитрився підхопити її у повітрі, вона б, скоріше за все, впала б на підлогу й розлетілася на друзки.

— Ай! — вигукнув стариган. — Ви!!!

— Ой, — луною відізвався Льоха, — ви ж дивіться, куди йдете!

— Я тобі подивлюся! — раптом скипів дід. — Дай-но сюди!

— Оце такої! — образився Льоха. — Я вам, можна сказати, врятував надзвичайно цінний експонат, а ви ще на мене нагримали.

— Не вештались би тут, і рятувати нічого не потрібно було б! — на вгавав дід. — Теж мені! Вештаєтеся, вештаєтеся…

— А що, не можна? Ми ж до музею прийшли чи як? — теж завівся Льоха.

Схвильований дід поводився не дуже чемно. Що він кричав далі, Льоха вже не слухав. Він не міг відвести погляду від знахідки, простенької прямокутної коробочки, ще не повністю очищеної від землі, що налипла на ній. Дрібничка, що пролежала у землі вісім століть, а може, й більше! Льоха наче відчув подих цих століть, що пролетіли над цією землею. Як же так? Ця штука лежала у землі, коли билися на Куликовському полі, цар Іван Грозний народився, прожив, поселивши у душі своїх підданих жах перед царською всемогутністю, і помер. Петро Перший розбив шведів під Полтавою, Наполеон узяв Москву, наші перемогли Гітлера, а ця штука весь цей час лежала в землі і лише зараз, на їхніх очах, її дістали?! Мати моя рідна!..

Увесь цей час, доки вони з Манямою ходили по музею, приєднавшись до якоїсь екскурсії, Льоха не міг забути простенької коробочки, яка пронизала вісім сторіч і була знайдена в землі на їхніх очах. Як просто, і разом з тим, як складно і дивно! За дві години вони вийшли на сходи музею і знов підійшли до розкопу. Мабуть, був час обіду, у ямі ніхто не вовтузився, і дивитися не було на що. Вони спустилися донизу Андріївським узвозом. Маняма по дорозі з цікавістю роздивлявся матрьошок-президентів, військові капелюхи та паски, нагороди та старі книги, дрібнички з різних матеріалів, і закидав Льоху питаннями. Льоха відповідав, але, на жаль, знав він далеко не все. Після чергового запитання він дав собі слово щось почитати з історії — набридло червоніти від сорому.

Додому вони повернулися вже далеко по обіді, втомлені та зголоднілі. Біля Льошиного під'їзду зі своєю старенькою «Волгою» колупався сусід, пенсіонер Дмитро Олександрович.

— Доброго дня, Дмитре Саничу, — ввічливо привітався Льоха.

— Доброго, доброго, — кивнув Дмитро Санич.

— Що, знов карбюратор дістає? — поспівчував Льоха.

— Задовбав, клятий! — погодився пенсіонер.

— Зовсім інша справа — сучасні машини, — продовжив Льоха. — Інжектор! Прямий вприск! «Луді» там, чи «Хюндай»… Карбюратором і не тхне! І безпечно, і надійно, і економічно… — Льоха замовк на півслові, а потім витріщився на «Волгу» і пробурмотів несподівано: — Дуже цікаво…

— Що цікаво? — не зрозумів Маняма, оглядаючи стару машину, а коли відійшли подалі, знизав плечима: — Це ж металобрухт!

— Я не про це, — відповів Льоха, — я зовсім не про це.

— А про що?

Петько слухняно йшов за братом Іовом. Коридор був таким вузьким, що плечі монаха торкалися стін. Освітлювався він маленькими віконцями, закритими тоненькими пластинками слюди. Віконця теж були вузенькі, зо два кулаки завширшки.

Ратибор кілька хвилин стояв на сходах храму. Він не зводив очей з дверей, за якими зник Петько. Постояв, постояв, посміхнувся сумно та й пішов собі геть. Знав князь, кому доручити опікуватись отроком, знайденим так дивовижно. Три роки тому загинула родина Ратиборова. Налетіли половці, кровожерливі та жорстокосерді, спалили та зруйнували вщент сільце, де мешкав Ратибор із родиною. Повернувся він з княжого походу — а на місці хати лише згарище. Яблуня, що поряд із хатою росла, від спеки скоцюбилася й засохла. Так і Ратибор, наче та яблуня, засох душею. Полишив він згарище, бо не міг на тому місці більше жити, повернувся до Києва і вже на те місце ніколи не приїздив. Був Ратибор спокійним і добрим, але як справа доходила до січі з половцями, угаву на нього не було жодного, нікого не жалів, не милував. А тут Петько нагодився, літами такий же, як і син Ратиборів старший — і щось наче прокинулось у засохлій душі княжого гридня, наче зелена гілочка навесні потягнулася від сірого засохлого стовбура до блакитного неба. Коли князь наказав йому наглядати за знайденим отроком, наче блискавка вдарила йому у серце: «Змилувався Господь Бог, подарив мені увер![71] Наче, синка возвернув!»