До того ж Елінор подобалося проходити кухнею. Старенькі амас, що сиділи, зігнувшись, біля емальованих пароварок, завжди відкривали кришки, щоб Елінор вдихнула аромати лікарських трав, які заварювались для чоловіка Керол (він називав це «природною віагрою»). Кухарки ж, які потрошили рибу на задньому дворі, обов’язково підлещувалися й дивувалися, який молодий вигляд має місіс Янг у свої шістдесят років та як вона по-модному підстрижена – волосся обрізане до рівня підборіддя – і як дивовижно, що на її обличчі ані жодної зморшки… І щойно вона проходила досить далеко, щоб не чути їх, вони негайно розпочинали люті дискусії щодо коштовних косметичних процедур, які, певно ж, випробувала місіс Янг.
Коли Елінор дісталася спальні Керол, завсідниці вивчання Біблії – Дейзі Фу, Лорена Лім та Надін Шоу – вже зібралися і чекали лише на неї. Тут, укриті від жорстокої екваторіальної спеки, давні добрі подружки томно розташовувалися по всій кімнаті та проводили аналіз віршів із Біблії, зазначених у їхніх навчальних посібниках. Почесне місце – на ліжку Керол, виготовленому ще за часів династії Цинь з рожевого дерева хуанхуалі[29],– завжди залишали для Елінор, тому що, хоча це й був будинок Керол і хоча вона одружилась із мільярдером-фінансистом, все одно вона покладалася на подругу та цілком їй довіряла. Так було ще з їхнього дитинства, коли вони жили й зростали в сусідніх будинках на Серангун-роуд. Передусім такі стосунки заклалися тому, що Керол народилась у китайськомовній родині і завжди почувалася нижчою від Елінор, у родині якої першою мовою була англійська. (Інші леді також плазували перед нею, бо навіть серед цих жінок, які уклали надзвичайно вдалі шлюби, Елінор перевершила всіх, бо стала місіс Філіп Янг.)
Сьогоднішній ланч розпочався з тушкованої перепілки та абалонів[30] на домашній локшині, і Дейзі (одружена з каучуковим магнатом К. Т. Фу, уроджена Вонг, із роду іпоських Вонгів[31]) відчайдушно намагалася розділити крохмальну локшину і водночас знайти у своїй Біблії короля Якова[32] Перше послання до Тимофія. Зі своїми стриженими «хімічними» кучериками та в окулярах для читання без оправи, що сиділи на кінчику її носа, Дейзі була схожа на директорку школи для дівчат. Їй виповнилося шістдесят чотири, і вона була найстаршою серед цих почесних леді, і, попри те, що всі інші подружки дотримувались стандартної нової американської Біблії, Дейзі щоразу наполягала, що читатиме лише власну версію, кажучи при цьому:
– Я навчалась у монастирській школі, мене навчали черниці, і, щоб ви знали, для мене єдиною Біблією є лише Біблія короля Якова.
На сторінку, немов зроблену з тканини, ляпнули крихітні крапельки часникового відвару, але вона примудрилася однією рукою тримати святу книгу розгорнутою, а іншою спритно маневрувати паличками зі слонової кістки.
У цей час Надін діловито гортала сторінки власної Біблії – останнього числа «Сінгапур Таттл». Щомісяця вона вмирала від цікавості, скільки ж фотографій її доньки Франчески – знаменитої спадкоємиці «Шоу Фудз» – з’явиться в розділі журналу «Soirées»[33]. Сама Надін була старожилкою світських сторінок. Вона накладала макіяж у стилі Кабукі[34], вдягала прикраси з камінням розміром із добрий тропічний фрукт і міцно стягувала волосся.
– Ая, Керол, «Таттл» присвятив аж дві сторінки твоєму модному показові «Помічники Христа»[35]! – вигукнула Надін.
– Вже написали? Я й не очікувала, що репортаж вийде так швидко,– зазначила Керол. На відміну від Надін, вона завжди почувалася дещо не у своїй тарілці, коли бачила себе в журналах, хоча редактори дружньо співали дифірамби її «зовнішності класичної шанхайської співачки». Керол просто відчувала, що зобов’язана відвідувати декілька благодійних концертів щотижня, як годиться будь-якій добрій природженій християнці, а ще тому, що її чоловік невпинно нагадував їй, що «бути матінкою Терезою – корисно для бізнесу».
Надін ретельно, від першої до останньої фотографії, вивчала глянсові сторінки.
– Ця Лена Тек справді потовстішала відтоді, як їздила в круїз Середземномор’ям, еге ж? Певно, річ у тих фуршетних столах, де їж скільки влізе – за такого харчування завжди хочеться з’їсти більше, щоб гроші не пропадали даремно. Їй слід бути обережною: в усіх жінок родини Тек щиколотки зрештою жирніють.
– Не думаю, що їй цікаво, наскільки жирні її щиколотки. Тобі відомо, скільки вона успадкувала після смерті батька? Мені казали, вона та п’ятеро її братів отримали сімсот мільйонів кожен,– промовила Лорена зі свого шезлонгу.
– Усього лише? Я гадала, Лена володіє принаймні мільярдом,– чмихнула Надін.– Гей, Еллі, так дивно, що тут немає жодної фотографії твоєї гарненької племінниці Астрід, як це? Пам’ятаю, того дня всі фотографи юрмилися навколо неї, немов бджоли навколо квітки.
– Ті фотографи гаяли свій час. Фотографії Астрід ніде ніколи не публікуються. Її мати уклала угоду з усіма редакторами журналу, ще коли вона була в підлітковому віці,– пояснила Елінор.
– Навіщо в бога вона це зробила?
– Ти що, досі не зрозуміла, що за люди в родині мого чоловіка? Вони ладні померти, аби тільки не з’являтись у пресі,– відказала Елінор.
– Вони що, стали надто важливими, щоб їх бачили поруч з іншими сінгапурцями? – з обуренням поцікавилась Надін.
– Ая, Надін, між важливістю та обережністю існує різниця,– зазначила Дейзі, бо дуже добре знала, що родини на кшталт Леонгів та Янгів одержимо охороняють своє приватне життя.
– Важливі вони чи ні, а Астрід, як на мене,– дивовижна,– втрутилася Керол.– Знаєте, мені б не варто було цього казати, але під час збору коштів Астрід відписала найбільший чек. А ще вона наполягала, щоб я не розголошувала, від кого саме надійшла ця сума. Але через її пожертвування успіх вечірки побив усі рекорди.
Елінор змірила поглядом гарненьку нову покоївку з материкового Китаю, яка входила до кімнати. Їй було цікаво: чи ж це чергова дівиця, яку дато підібрав у тій «агенції з працевлаштування», до якої часто приїздив у Сучжоу і яка славиться у місті найкрасивішими жінками в усьому Китаї?
– Що у нас сьогодні? – запитала вона Керол, коли покоївка поставила поруч із ліжком знайому громіздку перламутрову скриню.
– О, я хотіла показати тобі, що купила, коли їздила до Бірми.
Елінор нетерпляче підняла кришку скрині й почала методично, один за одним виймати нагромаджені в ній чорні оксамитові футляри. Однією з її улюблених частин під час вивчення Біблії по четвергах було розглядання останніх придбань Керол. Невдовзі ліжко було вистелене футлярами зі сліпучою армією коштовностей.
– Які вигадливі хрести… Я й гадки не мала, що в Бірмі роблять таку красу!
– Та ні,– зізналася Керол,– хрести від Гаррі Вінстона[36]. А от рубіни – із Бірми.
Лорена відірвалася від свого ланчу, попрямувала до ліжка, узяла один із рубінів і почала роздивлятися його на світло.
– Ая, у Бірмі треба бути обережною, адже багато з їхніх рубінів синтетично обробляють, щоб надати їм сильнішого кольору.– Чоловіком Лорени був Лоуренс Лім, власник ювелірної компанії «Л’Орієнт Джувелрі Лімз», тож її погляд на це питання був авторитетним.
– А я ж гадала, що рубіни з Бірми – найкращі,– зазначила Елінор.
– Леді, та припиніть уже називати її Бірмою. Вже понад двадцять років це – М’янма,– виправила їх Дейзі.
– Аламак! Ти кажеш зовсім як Нікі, він завжди мене виправляє! – сказала Елінор.
– До речі, щодо Ніка: коли він приїздить з Нью-Йорка? Він же буде шафером на весіллі Коліна Чу? – поцікавилась Дейзі.
