— Дарма, — заспокоював Колен. — Воно діє тільки на тих, хто вірить у такі дурниці.
— А це? — запитала Хлоя.
У вітрині на обтягнених гумою колесах височіло черево, досить кругле і сите. На оголошенні можна було прочитати: «І на вашому не буде зморщок, якщо ви розгладите його електричною праскою».
— Я впізнаю це черево! — закричав Колен. — Це черево Сержа, мого колишнього куховара. З якої речі воно залізло аж сюди?
— То все пусте, — втрутилася Хлоя. — Хіба череву дорікають? Адже воно он яке велике…
— А він же так смачно готував!
— Ходімо далі, — попросила Хлоя. — Я вже не хочу розглядати вітрини, мені надокучило.
— Що ж тут придумати? — замислився Колен. — Може, поп’ємо десь чаю?
— Ет! Ще не пора. До того ж чай я не дуже люблю.
Колен зітхнув із таким полегшенням, що затріщали шлейки.
— Що це хруснуло?
— Я став на суху гілку, — пояснив, червоніючи Колен.
— А що, як пройтися до Булонського лісу? — запропонувала Хлоя.
Колен у захваті милувався нею.
— Чудова ідея. Там не буде нікого.
Хлоя зашарілася.
— Я не тому сказала. Зрештою, — додала вона, аби помотатись, — ми ходитимемо тільки головними алеями, бо інакше ноги собі промочимо.
Колен легенько притис Хлоїну руку, що її весь час відчував біля свого тіла.
— Ходімо через підземний перехід, — запропонував він.
Перехід з обох боків обгороджували ряди величезних кліток, у які опоряджувані міста садовили змінних голубів для парків і пам’ятників. А ще були там розсадники для горобців та горобеняче цвірінькання. Люди в перехід опускалися не дуже часто, бо крила незліченного птаства збивали потужний струмінь повітря, що ніс дрібне біле і сизе пір’я.
— Вони хоч колись та не махають крилами? — запитала Хлоя, глибше насуваючи шапку, аби її не зірвало вітром.
— Це не одні й ті ж, вони міняються, — пояснив Колен, воюючи з полами пальта.
— Давай швидше минемо голубів, горобці здіймають менший вітер, — горнулася Хлоя до Колена.
Вони заквапились і невдовзі вийшли з небезпечної зони. Проте хмарка їх не супроводила. Вона рушила навпрошки і вже чекала на них біля другого виходу.
14
Темно-зелена лава видавалася трохи вологою. Хай там що, цією алеєю ходили не дуже часто, тож закохані почувалися затишно.
— Ви не змерзли? — запитав Колен.
— Ні, хмаринка не дає, — відповіла Хлоя. — Проте… я однаково присунуся до вас.
— Ох! — зойкнув Колен, почервонівши. Він збентежився і зніяковів. Обійняв Хлою за стан, її шапочка зсунулась і біля Коленових уст опинилась хвиля лискучого волосся.
— Мені так добре з вами, — проказав Колен.
Хлоя не казала нічого, її віддих ставав дедалі швидший і непомітно ближчав. Колен говорив їй майже на вухо.
— Ви не знудились? — поцікавився він.
Хлоя похитала головою, що ні, і Колен, скориставшись моментом, нахилився до неї ще ближче.
— Я, — говорив він їй у саме вухо, і цієї миті, немов випадково, Хлоя повернула голову й Колен поцілував її в губи. Поцілунок був не дуже довгий, зате потім вони надолужили. Колен ткнувся обличчям у Хлоїні коси і вони довго сиділи, не мовлячи й слова.
15
— Алісо, як добре, що ви прийшли, — зрадів Колен. — Проте з дівчат будете тільки ви.
— Дарма, — мовила Аліса, — Шик не заперечує.
Шик потвердив. Та якщо по щирості. Алісин голос був не дуже веселий.
— Хлої зараз нема в Парижі, — розповідав Колен. — Вона на три тижні поїхала з батьками на південь.
— Ох, — поспівчував Шик, — ти, певне, дуже нещасний.
— Та я ще ніколи не був такий щасливий, як тепер, — закричав Колен. — Я хочу оголосити вам про свої заручини з Хлоєю…
— Вітаю тебе, — понуро мовив Шик, намагаючись не дивитись на Алісу.
— Що з вами сталося? — запитав Колен. — Здається мені, у вас не все гаразд.
— Нічого не сталося, — мовила Аліса. — Просто Шик — йолоп.
— Ні, — не погодився Шик. — Колене, не слухай її. Нічого не сталося.
— Ви кажете одне, а проте згоди між вами немає, — виснував Колен, — отже, хтось із вас бреше або ж ви обоє брешете. Заходьте, зараз буде обід.
Колен і гості перейшли до їдальні.
— Сідайте, Алісо, — запрошував Колен. — Сідайте поруч зі мною і кажіть, що, зрештою, сталося.
— Шик — йолоп, — почала Аліса. — Він каже, ніби не має права тримати мене біля себе, бо в нього нема грошей, щоб забезпечити мені нормальне життя, і йому соромно, що він не побрався зі мною.
— Я негідник, — погодився Шик.
— Не знаю, що вам і казати, — розгубився Колен. Адже він був такий щасливий, що пересвари Шика та Аліси завдавали йому неймовірних страждань.
— Тут, власне, йдеться не про гроші, — мовив Шик. — Просто Алісині батьки нізащо не погодяться на моє одруження з нею і матимуть цілковиту слушність. Це історія, подібна до тієї, що її можна знайти в одній з Партрових книжок.
— То дуже цікава книжка, — докинула Аліса. — Колене, хіба ви не читали її?
— Так ось ви які, — вирік Колен. — Я певен, що всі ваші гроші й далі йдуть на Партра.
Шик і Аліса похнюпили носи.
— Це моя провина, — зізнався Шик. — Аліса на Партра більше нічого не витрачає. Відколи живе зі мною, вона майже не цікавиться ним.
У Шиковому голосі вчувався докір.
— Я люблю тебе дужче, ніж Партра, — мало не плачучи, проказала Аліса.
— Ти дуже славна, — казав далі Шик. — Я не вартий тебе. Це моя вада — збирати Партрові твори, і, на лихо, простий інженер не може собі дозволити скупити геть усе.
— Я у відчаї, — зажурився Колен. — Мені б дуже хотілося, щоб у вас усе було добре. Ану відгорніть свої серветки.
Під Шиковою серветкою в оправі з блощичної шкіри лежав томик «Блювоти», а під Алісиною серветкою — масивна золота обручка у формі нудоти.
— Ох! — нетямилася в захваті Аліса, обійняла Колена за шию й поцілувала його.
— Хлопець ти, бачу, хоч куди, — мовив Шик. — Не знаю, як і віддячити тобі, окрім того, тобі ж відомо, що я не можу дати тобі навзаєм те, що мені хотілося б.
Колен немов ожив. Та й Аліса цього вечора була напрочуд гарна.
— Якими парфумами ви користуєтесь? — запитав він. — Хлоя напахчується орхідейною квінтесенцією.
— У мене нема парфумів, — відказала Аліса.
— Це її природний запах, — докинув Шик.
— Дивовижно! — вигукнув Колен. — Ви пахнете лісом, де жебонить струмочок і граються кроленята.
— Розкажіть нам про Хлою! — попросила підлещена Аліса. Ніколя приніс перекуски.
— Добридень, Ніколя, — привітала його Аліса. — Як ся маєш?
— Чудово, — відповів Ніколя, ставлячи тацю на стіл.
— Ти мене не цілуєш? — здивувалась Аліса.
— Не соромтеся, Ніколя, — проказав Колен. — Для мене навіть було б величезною втіхою, якби ви пообідали з нами.
— Авжеж! — кивнула Аліса. — Пообідай із нами.
— Пан вправили мене в надзвичайне збентеження, — відповів Ніколя. — Я не можу сісти за стіл у таких лахах.
— Гаразд, Ніколя, — мовив Колен. — Ідіть переодягніться. якщо хочете, але я наказую вам пообідати з нами.
— Дякую панові, — схилив голову Ніколя. — Я зараз перевберуся.
Ніколя поставив тацю на стіл і вийшов.
— Ну? — спитала Аліса. — Хлоя?
— Пригощайтеся, — частував Колен. — Я не знаю, що це, але воно має бути смачним.
— Не муч нас! — благав Шик.
— Через місяць я одружуся з Хлоєю, — оголосив Колен. — І як би мені хотілося, щоб це сталося завтра!
— Ох! — засумувала Аліса. — Вам щастить.
Колен засоромився з власного багатства.
— Слухай, Шику, — запитав він раптом, — хочеш, я дам тобі гроші?
Аліса розчулено дивилася на Колена. Він був такий шляхетний, що можна було побачити, як у жилах його рук рухаються блакитні й бузкові думки.