— Є, — відповіла Хлоя й закашлялася.

— Докторе, що в неї? — запитав Колен. — Щось серйозне?

— Е, — завагався професор, — у неї щось у правій легені. Але я не знаю, що то.

— Що ж робити? — розгубився Колен.

— Треба, щоб вона прийшла до мене для ретельного огляду.

— Лікарю, я б не хотів, аби вона вставала, — сказав Колен. — Раптом їй знову стане погано, як сьогодні вдень?

— Ні, тут нема нічого серйозного. Я випишу вам рецепт, тільки його треба неухильно дотримуватись.

— Добре, лікарю, — відповіла Хлоя. Піднесла руку до рота і знову закашлялась.

— Не кашляйте, — звелів Рукав’їж.

— Люба, не кашляй, — заблагав Колен.

— Я не можу стриматись, — уривчастим голосом відповіла Хлоя.

— У її легені вчувається якась дивна музика, — зауважив професор. На його обличчі проступила досада.

— Докторе, це нормально? — запитав Колен.

— Певною мірою, — відповів професор. Він потяг себе за борідку і вона, сухо ляснувши, повернулась на місце.

— Лікарю, коли нам до вас прийти? — запитав Колен.

— Через три дні. Мені треба підготувати апарати.

— А хіба ви не завжди користуєтесь ними? — і собі запитала Хлоя.

— Ні. Мені набагато більше подобається конструювати зменшені моделі літаків, але мене весь час відволікають, тож я вже цілий рік працюю над однією моделлю і не можу знайти часу, щоб її закінчити. Зрештою впадаю в розпач!

— Безперечно, — погодився Колен.

— То справжні акули, — мовив професор. — Я втішаюсь тим, що порівнюю себе з бідолашною жертвою кораблетрощі, ненажерливі чудовиська тільки й чекають, поки вона засне, щоб перекинути її благенький човник.

— Чудовий образ, — сказала Хлоя і засміялась, але тихо, щоб знову не закашляти.

— Стривай, голубонько, — мовив професор, — кладучи їй руку на плече. — Цей образ цілком безглуздий з огляду на те, що згідно з «Генієм обивателя» за п’ятнадцяте жовтня тисяча дев’ятсот сорок четвертого року і цілком усупереч розповсюдженій думці лише три чи чотири з тридцяти п’яти видів акул відомі як людожери! До того ж, якщо їх не чіпати, то й вони не нападуть…

— Ви так гарно розповідаєте, — захоплено проказала Хлоя. Лікар їй дуже сподобався.

— Це не я, — відмахнувся лікар, — а «Геній обивателя». На цьому я вас і покину.

Професор із виляском поцілував Хлою в праву щоку, поплескав її по плечі і спустився східцями. Правою ногою він зачепився за ліву, а лівою ногою — за останню сходинку і впав.

— Ваші меблі надто вже дивні, — зауважив він Коленові, — енергійно розтираючи собі спину.

— Перепрошую, — знітився Колен.

— До того ж, — додав професор, — така сферична кімната дуже пригнічує. Спробуйте поставити «Slap Happy», і це, може, поверне їй первісну форму, — або ж удайтеся до рубанка.

— Авжеж, — визнав Колен. — Може, вип’єте аперитиву?

— Ходімо, — погодився професор. — До побачення, голубонько, — крикнув він Хлої, виходячи з кімнати.

Хлоя й далі сміялася. Знизу було видно, як вона сидить на широкому похиленому ліжку, мов на пишній естраді, збоку її освітлювала електрична лампочка. Світло сіялось крізь її волосся — здавалося, сонце виграє у свіжих травах, а сяйво, відбите від її шкіри, золотило всі навколишні речі.

— У вас гарна дружина, — сказав професор Коленові в передпокої.

— Так, — відповів Колен і раптом заплакав, бо знав, що Хлої недобре.

— Годі, — збентежився професор, — ви мене ставите в прикре становище… Тепер мені треба втішати вас… Стривайте.

Професор попорпався у внутрішній кишені піджака й витяг звідти невеличкий блокнот у червоній шкіряній палітурці.

— Подивіться, це моя.

— Ваша що? — вразився Колен, що тим часом намагався заспокоїтись.

— Моя дружина, — пояснив професор.

Колен машинально розкрив блокнот і щиро розсміявся.

— Отож, — мовив професор, — і так завжди. Всі ви тішитесь. Зрештою… що в ній такого кумедного?

— Не… не знаю, — пробелькотів Колен і покотився з реготу аж на підлогу.

Професор забрав назад свій блокнот.

— Усі ви однакові, — вирік він. — Гадаєте, ніби жінки мають бути гарними… Ну, де той аперитив?

Колен, а за ним і Шик пхнули двері аптеки. Почулося «Дзеньк!» і дверне скло посипалось на складну систему колб та лабораторного начиння.

Стривожений шумом, вибіг аптекар. То був старий, худий і високий дід, голову йому прикрашала буйна грива сивого волосся. Він одразу побіг до прилавка, схопив телефон і набрав номер із швидкістю, яка свідчила про задавнену звичку.

— Алло! — гукнув він. Його голос лунав, наче ріжок у тумані, підлога під довжелезними чорними плоскостопими ногами захиталась, а на прилавок упали снопи бризок слини.

— Алло! Це майстерня Гершвінів? Я прошу вставити мені скло у вхідних дверях. За чверть години?.. Швидше, бо може нагодитись іще один клієнт… Добре. — І поклав трубку, що ніяк не хотіла лягати на звичне місце. — Панове, чим можу прислужитися?

— Приготуйте мені ліки за цим приписом, — звелів Колен, виймаючи рецепт.

— Це не припис, а присуд, — мовив аптекар, ледь поглянувши на рецепт, і вихопив його з Коленових рук, склав удвоє, зробив з нього довгу смужку і вставив у настільну гільйотину.

— А виконують його ось так, — сказав аптекар, натиснувши червоного гудзика.

Ніж опустився, рецепт зів’яв і осів.

— Приходьте сьогодні ввечері о шостій годині, ваші ліки будуть готові.

— Але ми дуже поспішаємо, — заговорив Колен.

— Ми, — докинув Шик, — хотіли б узяти їх негайно.

— У такому разі трохи зачекайте і я одразу приготую все, що треба.

Колен і Шик сіли на лаву, оббиту червоним оксамитом. Почали чекати перед самісіньким прилавком. Аптекар заліз під прилавок і майже нечутно прокрався до потаємного ходу в лабораторію. Човгання його худих довгих ніг по паркету спершу згасало, а потім розчинилось у повітрі.

Колен і Шик оглядали стіни. На довгих, покритих патиною мідних поличках рядочками стояли слоїки з простими речовинами і препаратами місцевої, проте дивовижної дії. Останній слоїк у кожному ряду випромінював Інтенсивне флуоресцентне сяєво. В конічній посудині з грубого поточеного скла штопором опускалися вниз пуголовки, а досягти дна, стрілою вилітали на поверхню і знов починали своє химерне обертання, лишаючи позаду білі борозенки збуруненої води. Поряд на дні акваріума в кілька метрів завдовжки аптекар установив випробувальний стенд для реактивних жаб, то тут, то там лежали непридатні жаби і всі їхні чотири серця ще потихеньку билися. На стіні позаду Шика й Колена була велика фреска, на якій у костюмі Цезаря Борджа на перегонах зображено аптекаря під час блуду з власною матір’ю. На столах у кімнаті стояло чимало апаратів для виготовлення пігулок і деякі з них навіть працювали, дарма що уповільнено.

Пігулки, вискакуючи зі скляних синіх патрубків, потрапляли у вощані руки, що розкладали їх у паперові гофровані торбиночки.

Колен підвівся, аби зблизька приглянутись до першої машини, і підняв заіржавлений кожух, що захищав її. Всередині композитна тварина — наполовину з металу, наполовину з плоті, — тяжко гаруючи, ковтала пігулкову масу й виділяла її у формі правильних кульок.

— Шику, іди подивися, — запросив Колен.

— На що?

— Прецікава річ!

Шик подивився. Тварина мала видовжені щелепи, що швидко совались, перетираючи поживу. Під прозорою шкірою видніли її ребра з тонких сталевих трубок і травний тракт, що лінькувато ворушився.

— То модифікований кролик, — сказав Шик.

— Невже?

— Це робиться дуже просто. Зберігають ту функцію, яка потрібна. Тут зберегли рухи травного тракту, усунувши хімічну складову травлення. Це набагато простіший засіб, аніж пігулки виготовляв би звичайний формувальник.

— А що це він їсть? — запитав Колен.