Ніколя вдавано кашлянув і нібито заходився коло електричного приладдя.

— Покуштуйте оце, — запропонував він, аби про щось говорити.

То були абрикоси, начинені фініками й сливами, ще й политі густим скарамелізованим сиропом.

— А ти зможеш вести машину? — занепокоївся Колен.

— Спробую, — відповів Ніколя.

— Чудова страва, — похвалила Хлоя. — Ніколя, сідай з нами.

— Мені треба покріпитися по-справжньому, — відмовив Ніколя й на очах Колена і Хлої приготував собі жахливий напій. Він складався з білого вина, ложки оцту, п’яти яєчних жовтків, двох устриць, ста грамів посіченого м’яса, сметани та дрібки гіпосульфіту натрію. Все це опустилось у його горлянку, і здавалось, ніби загув циклотрон на максимальних обертах.

— Ну? — запитав Колен, що мало не пирхав від сміху, побачивши, як скривився Ніколя.

— Добре, — ледве вимовив Ніколя.

І таки справді, синці під очима раптом зникли, немов їх протерли бензином, обличчя вочевидь проясніло. Ніколя форкнув, стис кулаки й заревів. Хлоя занепокоєно дивилась на нього.

— Ніколя, а живіт тобі не болить?

— Анітрохи! — ревнув Ніколя. — Все гаразд. Зараз я подам ще одну страву і рушаємо.

Велика біла машина обережно пробиралася по дорожних ритвинах. Колен і Хлоя сиділи ззаду й дивились на краєвиди, на серці в них було незатишно. Небо мовби присіло, на рівні телеграфних дротів шугали червоні птахи, піднімаючись та опускаючись разом з ними, їхні пронизливі крики відлунювали від свинцевих калюж.

— Чого ми подалися сюдою? — запитала Хлоя в Колена.

— Це дорога навпрошки, — відповів Колен. — Якось інакше проїхати не можна, старий шлях розритий. Ним всі хотіли їздити, бо там завжди світило сонце, а тепер залишилась тільки ця. Не переймайся тим, Ніколя водить добре.

— Ця сірість пригнічує мене, — поскаржилася Хлоя. Її серце калатало, мов затиснене в занадто тісній шкаралущі. Колен пригорнув Хлою, проліз рукою під коси і охопив тендітну шию, немов беручи за карк котенятко.

— Атож, — мовила Хлоя, увібравши голову в плечі, бо Колен лоскотав її, — не забирай руки, бо коли я сама, мені страшно.

— Хочеш я поставлю жовте скло? — запропонував Колен.

— Постав різне…

Колен натис зелені, сині, жовті, червоні гудзики і скло тих кольорів заступило звичайне автомобільне. Здавалося, ніби їдеш усередині веселки й після кожного телеграфного стовпа на білому хутрі салону танцюють барвисті тіні. Хлої стало краще.

Обабіч дороги ріс сухий низенький вилинялий мох, подекуди траплялися покручені обшарпані дерева. Жоден вітерець не брижив поверхні калюж із багнюкою, що чвиркала з-під автомобільних коліс. Ніколя над силу спрямовував машину куди слід, намагаючись не з’їхати з розбитого шосе. На якусь мить озирнувся.

— Не зважайте на це, — сказав він Хлої, — скоро буде кінець. Невдовзі дорога буде краща.

Хлоя повернулася до скла з правого боку і здригнулася. На них дивилося лускате створіння, яке зіперлось на телеграфний стовп.

— Колене, глянь… Що це?

— Не знаю, — відповів Колен, подивившись. — Воно… начебто не загрожує нам.

— Це один з монтерів, що обслуговують телеграфні лінії, — пояснив Ніколя через плече. — А ця дивна роба захищає від багнюки.

— Які… які ж вони бридкі, — пробурмотіла Хлоя.

— Люба Хлоє, не бійся, — поцілував її Колен, — то тільки людина.

Дорога під колесами стала ніби твердіша. На обрії невиразно заясніло.

— Поглянь, — сказав Колен. — Там сонце…

Ніколя похитав головою, заперечуючи:

— То мідні копальні. Ми зараз під’їдемо до них.

Мишка, що сиділа поруч з Ніколя, нашорошила вуха.

— Так, — потвердив Ніколя, — буде спекотно.

Дорога раз по раз кудись завертала. Багнюка закурилася, навколо машини здіймалися білі випари з сильним запахом міді. Невдовзі багнюка зовсім висохла, з’явилося курне й порепане шосе. Далеко попереду, немов над величезною плитою, повітря тремтіло.

— Я такого не люблю, — мовила Хлоя. — А не можна поїхати якось інакше?

— Тут є лише ця дорога, — відповів Колен. — Може, почитаєш Гуффе? Я маю його з собою.

Якогось іншого багажу молодята не брали, гадаючи купити все, що буде потрібне, по дорозі.

— Може, вже зняти барвисте скло? — спитав іще Колен.

— Так, — кивнула Хлоя. — Тієї лиховісної сірості вже нема.

Дорога раптом знову повернула й машина опинилася серед мідних копалень. Вони містились обабіч, утворюючи тераси. Перед очима у безмежжя тяглись величезні голі купи зеленавої міді. Біля печей поралися сотні людей, зодягнених у герметичні комбінезони. Інші складали в правильні піраміди паливо, що його без упину привозили електричні вагонетки. Мідь, нагріваючись, плавилась і текла червоними струмочками, облямованими губчастим і твердим, наче камінь, шлаком. Подекуди мідь збирали у величезні резервуари, звідки машини відпомповували її до овальних труб.

— Яка пекельна робота! — вжахнулася Хлоя.

— За неї добре платять, — сказав Ніколя.

Кілька робітників зупинилися, дивлячись на машину. В їхніх очах можна було прочитати тільки глузливий жаль. Вони були кремезні й дужі, від них віяло незворушністю.

— Вони нас не люблять, — промовила Хлоя. — їдьмо звідси.

— Вони ж працюють, — сказав Колен.

— Це аж ніяк їх не виправдовує, — заперечила Хлоя. Ніколя поїхав трохи швидше. Машина неслася потрісканим шосе під гуркіт механізмів та булькання розтопленої міді.

— Невдовзі ми будемо на старій дорозі, — потішав усіх Ніколя.

— Чому вони так зневажають нас? — допитувалася Хлоя. — Хіба праця — вже таке велике добро?

— Їм сказали, що це добро, — відповів Колен. — І вони загалом гадають, ніби й справді так. А по суті, ніхто про те не думає. Вони, власне, працюють за звичкою — і на те, щоб не думати.

— В усякому разі безглуздо робити те, що можуть виконувати машини.

— Ті машини ще слід сконструювати, — мовив Колен. — А хто це робитиме?

— Ох, таж це ясно, — погодилася Хлоя. — Щоб мати яйце, потрібна курка, а коли курка вже є, можна отримати цілу купу яєць. Отже, краще було б почати з курки.

— Слід з’ясувати, — пропонував Колен, — що стає на заваді до конструювання машин. Напевне, бракує часу. Люди марнують його на те, аби жити, тож на роботу їм вже не стає.

— Хіба не навпаки? — здивувалася Хлоя.

— Ні, — відповів Колен. — Якби вони мали час на конструювання машин, то потому їм уже нічого не треба було б робити. Тобто я хочу сказати, що вони працюють, аби жити, замість працювати задля конструювання машин, які б дозволили їм жити не працюючи.

— Щось дуже складно, — замислилася Хлоя.

— Ні, — заперечив Колен, — усе дуже просто. Але це, звичайно, мало б відбуватися поступово. Проте марнувати стільки часу на виготовлення речей, які зуживаються…

— Невже ти гадаєш, ніби вони не воліли б сидіти вдома й цілувати своїх дружин, купатись у басейні й ходити на всілякі розваги?

— Ні, — відповів Колен, — бо вони не думають про це.

— Але хіба це їхня провина, що вони вірять, ніби праця — добро?

— Ні, — відказав Колен, — це не їхня провина. Адже їх переконують: «Праця — священна, в ній добро і краса, праця — найголовніше в житті і тільки робітники мають право на все». Проте влаштовують усе так, щоб вони весь час працювали, тому й зі свого права вони скористатися не можуть.

— Тоді, виходить, вони дурні? — спитала Хлоя.

— Атож, вони дурні. Через те й погоджуються з тими, що навівають їм віру, ніби праця — найкраще, що є на світі. Це позбавляє їх потреби міркувати й прагнути поступу, який дав би їм змогу не працювати.

— Погомонімо про щось інше, — попросила Хлоя. — Такі теми дуже стомлюють. Краще скажи мені, чи ти любиш мої коси…