Колен і Хлоя стали обдивлятися неф. Зібралася величезна юрба. Прийшли геть усі, хто знав наречену й нареченого, кожен слухав музику й тішився такою чудовою церемонією.

Пританцьовуючи в осяйних ризах, з’явилися Псаромник і Пиякон, за ними показався Свяченик, що вів Єпископця. Усі попідводилися, а Єпископець сів у великий оксамитовий фотель. Стільці гармонійно човгнули по кам’яних плитах.

Музика враз ущухла. Свяченик став навколішки перед вівтарем, тричі гепнув головою об землю, а Пиякон підступив до Колена і Хлої, щоб показати їм їхнє місце, Псаромник вишикував дітей обабіч вівтаря. У церкві тепер залягла глибока тиша, кожен намагався не дихати.

Великі прожектори звідусіль посилали пучки променів, що, потрапляючи на золочене церковне начиння, навсебіч розкидали блискітки, а широкі жовті та фіалкові смуги, якими розмалювали неф, зробили його схожим на черево велетенської оси, бачене зсередини.

Ген угорі музики почали стиха наспівувати. До церкви запливли перші хмари. Вони пахли коріандром і гірським зіллям. В церкві стало душно, кожен пройнявся зичливістю й лагідністю.

Ставши навколішки перед вівтарем на молитовні ослінчики, застелені білим оксамитом, Колен і Хлоя побралися за руки й чекали, доки їх повінчають. Перед ними стояв Свяченик і гарячково гортав грубезну книжку, бо не міг пригадати ритуальних фраз. Часом він обертався, аби зирконути на Хлою: йому дуже сподобалась її сукня. Нарешті він втомився гортати, випростався, махнув рукою диригентові й музики заграли увертюру.

Свяченик набрав повітря й затягнув піснеспіви, з глибини його підтримали одинадцять заглушених труб, що грали в унісон. Єпископець, не випускаючи патериці, любісінько спав. Він знав, що, як надійде його черга співати, його розбуркають.

Увертюра й піснеспіви були варіаціями класичних блюзових тем. Колен звелів, щоб на заручинах грали дуже давню й відому мелодію в аранжуванні Дюка Еллінгтона — «Хлою».

На стіні перед Коленом на великому чорному хресті висів Ісус. Він немовби тішився, що запросили і його, й до всього приглядався з цікавістю. Колен тримав Хлоїну руку й ледь усміхався Ісусові. Колен уже трохи втомився. Церемонія обійшлася йому недешево — в п’ять тисяч фальшонів — і він радів, що вона вийшла на славу.

Увесь вівтар був заквітчаний. Коленові дуже сподобалася музика, яку грали в цей час. Перед собою він побачив Свяченика й упізнав мелодію. Тоді повільно заплющив очі, нахилився трохи вперед і проказав:

— Так.

Хлоя теж сказала «Так» і Свяченик завзято потис їм руки. Оркестр заграв найчудовнішу мелодію, і Єпископець підвівся для напучування. Псаромник пройшов між двома рядами людей і ціпком щосили вперіщив Шикові по пальцях, бо той замість слухати читав книжку.

Єпископець пішов; Колен і Хлоя, стоячи в різниці, тисли руки всім, хто вітав їх, і вислуховували лайки, що начебто заповідали їм щастя. Дехто давав їм поради щодо шлюбної ночі, вуличний торгівець пропонував фотографії, що мали напутити їх. Молодята вже дуже натомилися. Невмовчно награвала музика, в церкві всі танцювали, гостям подавали свячене морозиво й обожнювальні напої, а ще бутерброди з шинкою, які дуже тхнули жінкою. Свяченик переодягся у свою повсякденну рясу з великою діркою на гузні, проте сподівався, що купить собі новісіньку зі своєї частки прибутку, одержаного з п’яти тисяч фальшонів. Окрім того, він, як і завжди, обшахрує оркестр і не видасть платні диригентові, бо той згинув раніше, ніж став диригувати. Пиякон і Псаромник роздягали півчиків, щоб скласти їхній одяг, причому Псаромник надто вже опікувався дівчатами. Два Псаромниченки, що їх наймали поденно, вже пішли. Надворі стояла машина й чекала на квачомазів. Ті вже приготувалися здирати жовту й фіалкову фарби і складати їх у невеличкі огидні слоїки.

Збоку від Колена і Хлої Аліса й Шик, Ізіда й Ніколя теж тисли всім руки. Підійшли до них і брати Демаре. Коли Пегасові здавалося, ніби його брат надто близько присувався до Ізіди, що стояла поряд із ним, то щосили щипав його за стегно, обзиваючи збоченцем.

Усі розійшлися, лишилося тільки з десяток людей — найближчі друзі Колена та Хлої, що пополудні мали стати учасниками учти. Вони гуртом вийшли з церкви і, востаннє подивившись на заквітчаний вівтар, відчули, як на ганку їх шмагонув по обличчю зимний вітер. Хлоя закашлялася і майже збігла сходами, щоб якомога швидше сісти в теплий автомобіль. Там, зібгавшись між подушок, вона чекала Колена.

Решта гурту, зупинившись на ганку, дивилась, як від’їжджають музики: їх садовили в тюремне авто, бо всі вони за борги потрапили до в’язниці. Їх напхали, мов оселедців, і, аби помститися, вони дули в свої інструменти, причому якнайогидніші звуки виходили у скрипалів.

До Коленової кімнати — майже квадратної і з досить високою стелею денне світло заходило через проріз, що мав п’ятдесят сантиметрів заввишки і тягся вздовж усієї стіни приблизно на висоті метр двадцять. На підлозі лежав грубий жовтогарячий килим, а стіни були оббиті натуральною шкірою.

Ліжко, щоправда, стояло не на килимі, а на помості: він сягав середини стіни. На ліжко вели східці з сіракузького дуба, оздоблені білими платівками червоної міді. Ніша під ліжком, утворена помостом, правила за будуар. Там були книжки, вигідні фотелі й фотографія далай-лами.

Колен іще спав. Хлоя прокинулась і дивилася на нього. Її коси були розкуйовджені, і від цього вона видавалася ще молодшою. На ліжку залишилося тільки нижнє простирадло, решта білизни розлетілася по всій кімнаті, добре нагрітій вогнеметами. Хлоя сіла, підібгавши коліна до підборіддя, й протерла очі, потім потяглась і впала назад на подушку, що вгнулася під її вагою.

Колен лежав долілиць, обнявши подушку, а з його рота, немов у великої дитини, котилася слина. Хлоя засміялась, стала біля Колена навколішки і щосили затермосила його. Колен прокинувся, піднявся на руках, сів і, навіть не розплющивши очей, почав цілувати Хлою. Та скорилась із певною поблажливістю, ведучи його до місць щонайбільшої втіхи. Хлоїна шкіра була пахка й апетитна, мов мигдалеве тістечко.

Сіра чорновуса мишка видерлася сходами нагору й попередила їх, що Ніколя вже чекає. Молодята згадали про подорож і вискочили з ліжка. Мишка скористалася з їхньої неуважності, аби щедро почастуватися сапотовим шоколадом з ящика біля узголів’я.

Молодята швидко причепурилися, вдягли дорожні костюми й поспішили на кухню. Ніколя запросив їх на сніданок до свого царства. Мишка пішла за ними й зупинилася в коридорі. Їй закортіло подивитися, чому сонячні промені не світять так добре, як звичайно, і принагідно нагримати на них.

— Ну що? — запитав Ніколя. — Як спалося?

Під очима в Ніколя проступали синці, обличчя йому посіріло.

— Чудово, — промовила Хлоя, — падаючи на стілець, бо стояти їй було несила.

— А тобі? — запитав Колен, сповзаючи просто на підлогу й не роблячи жодних зусиль, аби підвестися.

— Я, — відповів Ніколя, — провів Ізіду додому і вона, як і годиться в таких випадках, пригостила мене чаркою.

— А що, її батьків не було? — запитала Хлоя.

— Ні, там були тільки дві кузини і вони конче хотіли, щоб я залишився.

— А по скільки ж їм років? — підступно запитав Колен.

— Не знаю, — мовив Колен. — Але на дотик одній я б дав шістнадцять, а другій вісімнадцять.

— Ти там і ночував? — спитав Колен.

— Ет! — махнув рукою Ніколя. — Вони всі троє були напідпитку, тож… я мусив покласти їх спати. Ізідине ліжко дуже широке… Там ще зоставалося трохи місця. Я не хотів вас будити, тому й спав із ними.

— Спав? — здивувалася Хлоя. — Мабуть, ліжко було тверде, бо вигляд у тебе хворобливий…