Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Плюс Хлоя, — додав Шик.

— Авжеж, звичайно, і Хлоя, — погодився Колен. — Не так вона сама, як ідея Хлої.

З хвилину друзі помовчали. Цим і скористалася карафа, видавши кришталевий звук, що відбився від стін кімнати.

— Випий трохи сотерну, — запропонував Колен.

— Так, дякую, — відказав Шик.

Ніколя приніс наступну страву — ананасові скибки в помаранчевому кремі.

— Дякую, Ніколя, — мовив Колен. — Як ви гадаєте, що мені зробити, аби знову побачитись із дівчиною, в яку я закоханий.

— Ох, пане, — збентежився Ніколя, — таке й справді трапляється, але я мушу признатися, що зі мною цього не траплялося ніколи…

— Очевидячки, — мовив Шик. — Ви збудовані наче Джонні Вайсмюллер. Але така статура — це виняток.

— Дякую панові за оцінку, що зворушила мене до самого серця, — сказав Ніколя. — Я раджу панові, — провадив він далі, звертаючись до Колена, — спробувати через особу, в якої пан зустрівся з людиною, що її, як на нього, йому тепер бракує, дістати певну інформацію про звички і знайомства тієї людини.

— Попри велику складність ваших зворотів, — сказав Колен, — я гадаю, Ніколя, що тут і справді є тільки одна можливість. Але ж ви знаєте, що закоханий обертається на дурня. Ось чому я й не казав Шикові, що давно вже думаю про це саме.

Ніколя подався на кухню.

— Цей хлопець неоціненний, — похвалив Ніколя Колен.

— Атож, — погодився Шик, — у куховарстві він тямить.

Друзі випили ще сотерну. Повернувся Ніколя, несучи чималенький торт.

— Це додатковий десерт, — пояснив він.

Колен узяв ножа й зупинився, не зважившись розтинати незайману поверхню:

— Він дуже гарний. Слід трохи зачекати.

— Чекання, — проголосив Шик, — то прелюдія в мінорних тонах.

— Що тебе напоумило це сказати? — запитав Колен. Потім узяв Шиків келих і наповнив його золотавим вином, густим і рухливим, мов важкий ефір.

— Не знаю, — признався Шик. — Ця думка несподівана.

— Покуштуй його, — припросив Колен.

Друзі разом спорожнили келишки.

— Щось неймовірне! — вигукнув Шик, а його очі спалахнули миготливими червоними вогниками. Колен схопився руками за груди.

— Нема нічого кращого, — говорив Колен. — Воно не схоже на жодну відому марку.

— Це не має ніякої ваги, — заперечив Шик. — Ти тим паче ні на кого не схожий.

— Я певен, — почав Колен, — що коли випити достатню кількість цього вина, Хлоя зразу прийде.

— Це ще не доведене! — кинув Шик.

— Ти мене провокуєш! — гукнув Колен, простягаючи келих.

Шик наповнив обидва келихи.

— Зачекай! — мовив Колен. Він загасив плафон і невеличку лампу, що освітлювала стіл. Тільки в кутку світився зелений вогник лампадки біля шотландської ікони, що перед нею Колен звичайно поринав у медитації.

— Ох! — зойкнув Шик.

У кришталевому келишку вино засвітилося мінливим фосфоричним блиском, немов породженим міріадами світляних різнобарвних цяток.

— Пий! — наказав Колен.

Друзі випили. Тепер засвітились і їхні вуста. Колен знову запалив світло. Він, здається, вагався, сідати йому чи ні.

— Одна пляшка — ще не пиятика, — виснував він. — Гадаю, її можна допити.

— А що, як розрізати торт? — запропонував Шик.

Колен схопив срібного ножа і став вимальовувати спіраль на гладенькій тортовій білості. Раптом він зупинився і здивовано поглянув на свій витвір.

— Зараз я спробую одну річ, — сказав Колен. Він узяв листок падуба з букета на столі, другою рукою схопив торт. Миттю крутнувши його на кінчику пальця, вставив у спіраль гострий листочок падуба. — А тепер слухай!

Шик слухав. То була «Хлоя» в аранжуванні Дюка Еллінгтона.

Шик подивився на Колена: той побілів мов крейда. Шик забрав ножа з Коленових рук і рішуче вгородив його в торт. Торт розпався на дві половини, а всередині лежали нова Партрова стаття для Шика і записка про побачення з Хлоєю для Колена.

13

Колен, стоячи на розі майдану, чекав Хлою. Майдан був круглий, на ньому стояла церква, ходили голуби, журився сквер, сумували лави, а по шосе сновигали машини й автобуси. Сонце теж чекало на Хлою, але могло розважатися: створювало затінок, в закутках сприяло проростанню дикої квасольки, розчиняло віконниці і присоромлювало ліхтар, що його не вимикнув несумлінний електрик.

Колен торсав краї рукавичок і готував свою першу фразу. Фраза змінювалась дедалі швидше, бо час побачення наближався. Він не знав, як йому повестися з Хлоєю. Може, запросити її до чайного салону, але ж тамтешня атмосфера здебільшого вкрай гнітюча, ненажерливі сорокарічні дами наминають по сім тістечок з кремом і відставляють мізинця, Коленові те не до вподоби. Ненажерливість він прощав лише чоловікам, саме в них вона набуває свого сенсу, водночас не позбавляючи їх природної гідності. І не в кіно, на це вона не погодиться. Не на депутатодром, цього вона не любить. Не на телячі перегони, вона злякається. Не в шпиталь Людовіка Святого, туди не пустять. І не в Луврський музей, там за ассірійськими херувимами причаїлися сатири. І не на вокзал Сен-Лазар, там самі багажні візки і жодного потяга.

— Добридень!

Хлоя прийшла ззаду. Колен став швиденько стягати рукавичку, заплутався, смикнув, щосили вдарив себе кулаком по носі, зойкнув і потис дівчині руку. Хлоя сміялася:

— Ви, здається, неабияк збентежені!

Хлоя була вдягнена в довгошерсте хутряне манто такої ж барви, як і її коси, шапочку — теж хутряну — і невеличкі короткі чобітки з хутряною оторочкою.

— Дайте мені руку, — сказала вона, беручи Колена за руку. — Бачу, ви сьогодні трохи скуті!

— Минулого разу в мене виходило краще, — признався Колен.

Хлоя й далі сміялась, а подивившись на Колена, аж зайшлася реготом.

— Ви глузуєте з мене, — жалібно проказав Колен. — Серця у вас нема.

— Ви хоч утішені, побачивши мене? — запитала Хлоя.

— О так!

Вони пішли, повернувши на перший хідник, що простелився перед ними. З неба спустилася невелика рожева хмарка й підпливла до них.

— І я піду з вами! — запропонувала вона.

— Іди, — відповів Колен.

І хмарка огорнула їх. Усередині стало тепло, запахло цукром і цинамоном.

— Нас більше не бачать! — зрадів Колен. — Зате ми їх бачимо.

— Хмарка прозора, — зауважила Хлоя. — Отож стережіться.

— Це пусте, з нею все одно набагато затишніше, — заперечив Колен. — Чого ви хочете?

— Просто пройтися. Це вас не обтяжить?

— Тоді розкажіть мені що-небудь…

— Я майже нічого не знаю, — відказала Хлоя. — Можна ж і вітрини роздивлятися. Погляньте ось на цю. Вона дужа цікава.

У вітрині на пружинному матраці лежала гарненька жіночка. Її груди були оголені і якийсь пристрій щіткою з довгим тонким білим шовковим волосом гладив їх знизу вгору. На плакатику було написано: «Бережіть взуття з допомогою антипода превелебного Карла».

— Непогана ідея, — похвалила Хлоя.

— Таж від цього жодної вигоди! — запалився Колен. — Адже рукою набагато приємніше.

Хлоя зашарілася.

— Не кажіть так. Я не люблю, коли хлопці говорять при дівчатах такі непристойності.

— Я у відчаї, — знітився Колен, — я геть не хотів…

На його обличчі проступив такий відчай, що Хлоя всміхнулася й кілька разів шарпнула його, аби показати, що не сердиться.

У другій вітрині дебелий чолов’яга в різницькому фартусі перерізав горлянки маленьким дітям. То була вітрина пропаганди на користь добродійних товариств.

— Ось де гроші діваються, — заговорив Колен. — Спробуй прибери це кожного вечора — мабуть, страшенно дорого.

— Вони несправжні! — стривожилася Хлоя.

— Хто його зна, — стенув плечима Колен. — У дитячих притулках цих дітей однаково, що сміття.

— Мені це не подобається, — скривилася Хлоя. — Ходімо, далі вже ніби немає таких вітрин пропаганди. Гадаю, це аж ніяк не свідчення поступу.

8
{"b":"603835","o":1}