Вона дала руку професорові і той завів її до невеликої білої кімнати з хромованою стелею, цілу стіну кімнати займав присадкуватий блискучий апарат.

— Краще присядьте, — звелів професор. — Це триватиме недовго.

Навпроти апарата стояв екран з червоного срібла, обрамлений кришталем, унизу чорною емаллю поблискував один-єдиний гудзик.

— Ви залишитесь? — запитав професор Колена.

— Якщо можна.

Професор натис на гудзик. Світло з кімнати ясним потоком утекло в шпарину під дверима й у вентиляційну трубу над апаратом, екран мало-помалу засвітився.

Професор Рукав’їж поплескував Колена по спині.

— Друже, не побивайтеся так, — утішав він його. — Це, може, минеться.

Прибитий горем Колен утупився в землю. Хлоя тримала його за руку, силкуючись вдавати веселу.

— Аякже, — запевняла вона, — колись же воно скінчиться.

— Звичайно, — бурмотів Колен.

— Зрештою, — додав професор, — якщо вона дотримуватиметься мого лікувального курсу, їй напевне покращає.

— Напевне, — погодився Колен.

Вони стояли у круглому білому передпокої і Коленів голос, відлунюючи від стелі, доходив немов із далечіні.

— Хоч як розвиватиметься далі хвороба, — закінчив професор, — я вам надішлю свій рахунок.

— Авжеж, професоре, — кивнув Колен. — Я вам дуже вдячний за вашу турботу.

— А якщо їй не стане краще, — повів далі професор, — прийдіть до мене знову. Адже ми навіть не заводили мову про оперативне лікування.

— Атож, — сказала Хлоя. Вона стиснула Коленову руку і цього разу заплакала ридма.

Професор обіруч смикнув себе за борідку.

— Мені дуже шкода, — співчутливо промовив він.

Настала тиша. За прозорими дверима показалася медсестра і двічі постукала. Перед нею в товщі дверей засвітилася зелена табличка «Увійдіть».

— Прийшов добродій, який попросив попередити пана й пані, що Ніколя вже тут.

— Дякую, Шльондріно, — відповів професор. — Ви вільні, — додав він, і медсестра вийшла.

— Що ж, професоре, — мовив Колен, — тоді ми попрощаємось із вами…

— Авжеж. До побачення. Лікуйтеся… Спробуйте кудись виїхати…

— Що, кепські справи? — запитав Ніколя, не обертаючись, перше ніж машина поїхала.

Хлоя й далі плакала, ткнувшись обличчям у біле хутро, а Колен більше скидався на мерця, ніж на живу людину.

Дух хідників ставав усе гостріший, ефірні випари виповнювали вулицю.

— Їдь, — звелів Колен.

— Що в неї? — запитав Ніколя.

— Ох! Чогось гіршого уявити годі! — застогнав Колен і раптом усвідомив, що каже, й подивився на Хлою. Цієї миті він так її кохав, що вбив би себе за таку нерозважливість.

Хлоя, забившись у куток автомобіля, кусала собі руки. Лискучі коси закрили їй обличчя, шапочка валялась під ногами. Вона плакала ревно, мов дитина, але беззгучно.

— Хлоє, пробач мені, — говорив Колен, — я страховисько.

Підсунувся до неї і пригорнув до себе. Цілував її бідолашні несамовиті очі і чув, як у дівочих грудях повільно і глухо б’ється серце.

— Тебе вилікують, — заспокоював дружину Колен. — Я тільки хотів сказати, що немає нічого гіршого, як бачити тебе хворою, байдуже, яка та хвороба.

— Я боюсь, — схлипувала Хлоя. — Мене, певне, оперуватимуть.

— Ні, тебе й так вилікують.

— Що в неї? — знову спитав Ніколя. — Може, я чимось зараджу?

Ніколя теж видавався нещасним, його звичайної впевненості не стало.

— Хлоє, любов моя, заспокойся, — благав Колен.

— Атож, — потвердив Ніколя, — невдовзі вона знову буде здорова.

— У неї біле латаття, — пояснив Колен. — І де ти його підхопила?

— У неї біле латаття? — не ймучи віри перепитав Ніколя.

— У правій легені. Професор спершу гадав, ніби там якась тваринка. А виявилось оце. Ми побачили його на екрані. Воно вже досить велике, але можна, зрештою, з ним упоратись.

— Авжеж, — кивнув Ніколя.

— Ви навіть уявити не можете, що це, — ридала Хлоя, — як мені боляче, коли воно ворушиться!

— Не плачте! — умовляв Ніколя. — Це нічого не дасть і ви тільки втомитесь.

Машина рушила, Ніколя повільно повів її крізь кам’яні хащі. За деревами помалу сідало сонце, холоднішав вітер.

— Лікар каже, що їй треба їхати в гори, — розказував Колен. — Він гадає, ніби холод уб’є ту гидоту.

— Вона підхопила його десь по дорозі, — міркував Ніколя. — На тій дорозі завжди повно всілякого паскудства.

— Сказав іще, що навколо неї весь час треба ставити квіти, — додав Колен, — щоб латаття злякалось.

— Навіщо? — запитав Ніколя.

— Бо якщо воно зацвіте, з нього виростуть інші. Але ми не дамо йому цвісти.

— І це все лікування? — дивувався Ніколя.

— Ні, — відповів Колен.

— А які інші способи?

Колен загаявся з відповіддю. Він чув, як збоку скімлила Хлоя, і ненавидів себе за тортури, що мав їй завдати.

— Їй не слід також пити, — насилу видушив він.

— Як? Нічогісінько? — вразився Ніколя.

— Так.

— Уявіть лишень: ані крапельки!

— Хіба дві столові ложки за день, — пробурмотів Колен.

— Дві ложки! — вигукнув Ніколя. Замовк і став пильно дивитися на дорогу попереду.

Аліса двічі подзвонила і чекала. Вхідні двері видались їй вужчими, ніж завжди. Килим ніби вицвів і збігся. Двері відчинив Ніколя.

— Добридень! — привітався він. — Ти прийшла їх провідати?

— Так. Вони тут?

— Тут, — кивнув Ніколя. — Заходь. Хлоя вдома.

Ніколя зачинив двері, Аліса придивлялася до килима.

— Раніше килим був ніби яскравіший. Чого це він вицвів?

— Не знаю, — відповів Ніколя.

— Дивно, — буркнула Аліса. — А отут хіба не висіла картина?

— Не пригадую, — відповів Ніколя, невпевнено торкнувшись волосся на голові. — Таке враження, — врешті признався він, — що тут і справді щось змінилося.

— Таки правда, — підтвердила Аліса.

Аліса була вбрана в добре скроєний брунатний англійський костюм і мала в руці букет нарцисів.

— Бачу, — відзначив Ніколя, — що ти у формі. У вас усе гаразд?

— Так, усе гаразд. Шик подарував мені костюм — ось він на мені.

— Він тобі дуже личить, — похвалив Ніколя.

— Мені пощастило: герцогиня де Бувоар носить точнісінько такий розмір, як і я. Це проста випадковість: Шику був потрібен папірець, що лежав в одній з кишень, і через те він купив його. — Аліса подивилась на Ніколя й додала: — А ось у тебе кепський вигляд.

— Ет! — зітхнув Ніколя. — Не знаю, що й діється. В мене таке враження, ніби я постарішав.

— Покажи свого паспорта.

Ніколя поліз у задню кишеню.

— Ось, — подав він паспорт.

Аліса розгорнула документ і сполотніла.

— Скільки тобі років? — запитала вона майже пошепки.

— Двадцять дев’ять, — відповів Ніколя.

— Подивись…

Ніколя порахував. Виходило тридцять п’ять.

— Нічого не розумію, — розгубився він.

— Це, певне, якась помилка, — втішала його Аліса. — Адже тобі можна було дати не більше двадцяти дев’яти років.

— Мені всі давали двадцять один.

— Дарма, це якось уладнається

— Ох, які в тебе гарні коси, — сказав Ніколя. — Таж заходь до кімнати, побачиш Хлою.

— Що ж тут відбувається? — замислено казала Аліса.

— Ох, це через ту хворобу. Вона сплутала нам усе. Але тільки-но Хлоя одужає, я помолодшаю.

Хлоя лежала на ліжку, вдягнена в бузкову шовкову піжаму і в довгий помаранчево-бежевий простібаний сатиновий халат. Навколо неї стояло багато квітів, надто орхідей і троянд. Були також гортензії, гвоздики, камелії, квітучі гілочки персика й мигдаля, а ще оберемки жасмину. Хлоїні груди були розкриті і біля правої на бурштиновій шкірі яскраво вирізнявся широкий синій віночок. Її вилиці покривав рум’янець, очі блищали, дарма що були сухі, легке шовкове волосся наелектризувалося.