— Я тобі вже казав…

Колен посадовив Хлою собі на коліна. Він знову почувався цілком щасливим.

— Я тобі вже казав, що люблю тебе всю — як загалом, так і зокрема.

— Тоді зокрема, — сказала Хлоя, віддаючись Коленовим рукам і ластячись, наче змійка.

— Перепрошую, пане, — звернувся Ніколя. — Чи пан часом не зводять зупинитися тут?

Авто під’їхало до придорожного готелю. Сама дорога була чудова — гладенька, з переливами фотогенічних відблисків, з на диво циліндричними деревами обабіч, зі свіжою травою, сонцем, коровами на луках, огорожами, поточеними шашелем, квітучими живоплотами, яблунями з овочами, купками сухого листя, а подекуди — для урізноманітнення краєвиду — латками снігу, пальмами, мімозами й північними соснами в готельному садку та рудим розпатланим хлопчиськом, який вів двох баранів та п’яного собаку. З одного боку дороги віяв вітер, з протилежного — ні, тож можна було вибрати те, що більше до вподоби.

З кожних двох дерев тінь давало тільки одне і тільки в одному кюветі кумкали жаби.

— Зупинімось, — погодився Колен. — Адже на південь ми сьогодні не потрапимо.

Ніколя відчинив дверцята і ступив на землю. На ньому був гарний шоферський костюм зі свинячої шкіри й елегантний шкіряний кашкет. Ніколя відійшов на два кроки і обдивлявся машину. Колен і Хлоя вийшли теж.

— Яка ж вона брудна, — мовив Ніколя. — Це й не дивно, ми їхали по такій багнюці.

— Пусте, — проказала Хлоя, — в готелі помиють.

— Зайди й подивись, чи є в них вільні кімнати, — звелів Колен, — і що подають на обід.

— Гаразд, пане, — відповів Ніколя, підносячи руку до кашкета, мов навмисне дратуючи цим Колена.

Ніколя відчинив хвіртку з навощеного дуба, несамохіть здригнувшись від доторку до обтягненої оксамитом ручки. Під ногами захрустіла жорства, в кінці треба було піднятись на дві сходинки. Скляні двері подалися під рукою і Ніколя зник у будинку.

Жалюзі були спущені і з будинку не долинало жодного звуку. Сонце лагідно пригрівало падалишні яблука і вони від того розвивались у невеличкі свіжі й зелені яблуні, що миттю покривалися цвітом і родили ще менші яблучка. В третьому поколінні можна було побачити тільки якусь подобу зелено-червоного моху, з якого, мов ягідки, сипались дрібнесенькі яблучка.

На осонні дзижчало кілька кузьок, обернувшись на якісь невиразні цятки; деякі з них складалися з чистого обертання. На вітряному боці дороги погойдувалися пшениці, з нечутним шелестом розліталося листя. Кілька комах, озброївшись надкрилами, намагалися летіти проти вітру, витворюючи звуки, подібні до плюскоту коліс пароплава, що пливе до Великих озер.

Колен і Хлоя, пригорнувшись одне до одного, мовчали і грілися на сонечку, а їхні серця бились у ритмі буги.

Рипнули скляні двері, знову показався Ніколя. Кашкет його зсунувся набік, одяг розшарпався.

— Тебе вигнали? — запитав Колен.

— Ні, пане, — мовив Ніколя. — Господарі можуть прийняти пана й пані та доглянути автомобіль.

— Що з тобою сталося? — запитала Хлоя.

— Ет! — скривився Ніколя. — Самого господаря нема. Тож довелося порозмовляти з його донькою.

— Заправся, — сказав Колен. — У тебе непристойний вигляд.

— Благаю пана пробачити мене, — виправдувався Ніколя, але я гадав, що дві кімнати варті такої жертви…

— Іди переберись у цивільне, — повелів Колен, — і розмовляй, нарешті, по-людськи. Ти мені всі нерви вимотуєш!

Хлоя зупинилась і стала гратися з невеликою купкою снігу. Сніжинки, м’які й холодні, іскрилися всіма відтінками білого кольору й не танули.

— Подивись, як гарно, — сказала Хлоя Коленові. Під снігом росли примули, мак і волошки.

— Так, але тобі не треба їх чіпати. Ти застудишся.

— Таж ні! — заперечила Хлоя й закашлялася, немов у її грудях рвалася шовкова тканина.

— Хлоє, — обіруч обняв дружину Колен, — не кашляй так, у мене серце болить.

Хлоя впустила сніг, що повільно, мов пух, упав і заблищав на сонці.

— Не люблю я цього снігу, — буркнув Ніколя й відразу схаменувся: — Прошу пана пробачити мені, що я виявив аж таке зухвальство і бовкнув зайве.

Колен скинув черевика й пожбурив його в Ніколя, але той саме тієї миті нахилився, аби зішкребти засохле болото з холоші штанів, і підвівся на дзенькіт розбитого скла.

— Ох, пане, — докірливо мовив Ніколя, — це ж вікно вашої кімнати!

— А нехай йому грець! — лайнувся Колен. — Принаймні повітря заходитиме. Окрім того, це, може, навчить тебе по-людськи розмовляти!

Спираючись на Хлою, Колен застрибав на одній нозі до дверей готелю. Розбита шибка почала відростати, на її краях з’явилася тонесенька плівка, що непевно вигравала й мінилася різними барвами.

— Як ти спав? — запитала Хлоя.

— Непогано, а ти? — відповів Ніколя, бувши цього разу в звичайному вбранні.

Хлоя позіхнула і взяла дзбан із каперсовим сиропом.

— Та шибка не давала мені спати, — протягла Хлоя.

— Вона що, не заросла? — запитав Ніколя.

— Не зовсім. Залишився досить великий живчик, а відтак з’явився сильний протяг. Уранці мої груди геть забило снігом.

— Неподобство! — обурився Ніколя. — Зараз я їх як слід вилаю. Ми, власне, коли від’їжджаємо?

— Пополудні, — відповів Колен.

— То я вдягнуся у своє, шоферське, — мовив Ніколя.

— Ох, Ніколя! — вигукнув Колен. — Якщо ти й далі… я…

— Гаразд, — кивнув Ніколя, — тільки не тепер. — Ніколя перехилив свою чашку каперсового сиропу й дожував грінки. — Піду навідаюсь на кухню, — оголосив він, підводячись і поправляючи кишеньковим дрилем вузол краватки.

Ніколя вийшов з кімнати, його кроки долинали все глухіше, віддаляючись, певне, в бік кухні.

— Хлоє, що нам робити? — запитав Колен.

— Поцілуймося, — відповіла Хлоя.

— Авжеж, — погодився той. — А потім?

— Про те, що потім, я не можу сказати вголос.

— Гаразд, — схвалив Колен, — а потім?

— А потім, — усміхнулася Хлоя, — буде сніданок. Пригорни мене, мені холодно. Той сніг…

Сонце золотими хвилями заливало кімнату.

— Таж тут зовсім не зимно, — проказав Колен.

— Так, — сказала Хлоя, горнучись до нього, — зате мені зимно. А потім я ще напишу Алісі…

Вже з кінця вулиці юрмився натовп, аби потрапити до зали, де Жан Соль читатиме лекцію.

Люди вдавалися до найрізноманітніших викрутнів, щоб приспати пильність експертів-криміналістів, які перевіряли автентичність запрошень, бо в обіг пущено десятки тисяч фальшивих карток.

Дехто прибував на катафалках і поліцаї довгою сталевою пікою протинали труни, навіки прибиваючи до дубових дошок хитрунів, що залізли всередину: їх, отже, вже й не треба було обряджати для похорону і це позбавляло родичів великого клопоту, нікому не завдаючи шкоди, окрім справжніх мерців, що випадково лежали у трунах і мусили йти на той світ з подертим саваном. Інші стрибали з парашутом зі спецлітака (і билися в Бурже, щоб потрапити на той літак). Ціла ватага пожежників мала парашутистів за мішень і спрямовувала на них брандспойти, збиваючи бідолах на сцену й топлячи їх без найменшого жалю. Нарешті ще інші намагалися проникнути через каналізаційні труби. Їх запихали назад, б’ючи підкутими залізом черевиками по пальцях саме тієї миті, коли вони хапалися за край люка, аби піднятись і вийти; рештою опікувались пацюки. Проте несамовитих не лякало ніщо. Слід, правда, признатися, що топились одні, а в залу перлися інші і рейвах здіймався аж до неба, відлунюючи від хмар глухим гримкотінням.