Позаду Ніколя йшли Хлоя і Колен, Хлоя трималася за Коленову руку і глибоко вдихала духмяне повітря. Хлоя одягла вузьку білу вовняну сукню і оброблену бензолом накидку з леопардового хутра; її плями, приглушені хімікатом, поширшали, навколо них з’явилися немов німби, що прецікаво інтерферували між собою. Буйні Хлоїні коси, погойдуючись, пливли у повітрі, розливаючи ніжний ароматичний дух жасмину та гвоздики.

Колен, напівзаплющивши очі, ловив той дух, і його губи ледь помітно здригалися при кожному вдихові. Будинкові фасади дали собі трохи попуску, позбувшися суворої прямолінійності, вулиця стала невпізнанна, іноді збиваючи Ніколя з пантелику, і він мусив зупинятись, читаючи емалеві таблички.

— Що в нас там на першому плані? — запитав Колен.

— Похід до крамниць, — відповіла Хлоя. — В мене вже жодної сукні нема.

— Ти не хочеш, як звичайно, піти до сестер Каллот? — знову спитав Колен.

— Ні, я хочу до крамниць, аби купити готові сукні та всілякі дрібнички.

— Ніколя, Ізіда, певне, зрадіє, побачивши тебе, — сказав Колен.

— Чого б це? — вразився Ніколя.

— Не знаю…

Всі троє завернули на вулицю Сіднея Бечета, відтак прибувши куди слід. Перед дверима гойдалася консьєржка у механічному гойданому фотелі, мотор якого оглушливо чмихав у ритмі польки. Модель була дуже стара.

Двері відчинила Ізіда. Шик та Аліса вже прийшли. Вбрана в червону сукню Ізіда всміхнулася Ніколя. Поцілувала Хлою і з хвилину ввесь гурт цілувався одне з одним.

— Хлоє, в тебе чудовий вигляд, — сказала Ізіда. — А я гадала, ніби ти хвора. Тепер я заспокоїлась.

— Мені стало краще, — обізвалася Хлоя, — Ніколя й Колен дуже добре дбали про мене.

— Як ваші кузини? — запитав Ніколя.

Ізіда почервоніла по самі вуха.

— Вони мало не кожного дня питали, чи є від вас новини.

— То чарівні дівчата, — мовив Ніколя, ледь відвертаючись, але ви рішучіші.

— Так, — опустила очі Ізіда.

— Ну, як подорож? — запитав Шик.

— Чудово, — відповів Колен. — Дорога спочатку була кепська, але потім усе владналося.

— Окрім снігу, — озвалася Хлоя. — Він дуже… — і піднесла руку до грудей.

— Куди ж ми підемо? — запитала Аліса.

— Я можу, коли ваша ласка, кількома словами переказати вам Партрову лекцію, — запропонував Шик.

— Ти багато його накупив, відколи ми поїхали? — поцікавився Колен.

— Ет! Мало! — відповів Шик.

— А як твоя робота?

— Ет! Помаленьку! — скривився Шик. — Там є чолов’яга, що заступає мене, коли я не можу вийти.

— Він це робить за так? — запитав Колен.

— Ет! Майже! — заквапився відповісти Шик. — Може, підемо зразу на ковзанку?

— Ні, ми підемо до крамниць, — мовила Хлоя. — Та якщо чоловікам кортить на ковзанку…

— Слушно, — погодився Колен.

— Я піду з жінками до крамниць, — докинув Ніколя. — Мені треба дещо купити.

— Отак буде добре, — схвалила пропозицію Ізіда. — Тільки хутчіш, щоб устигти й на ковзанку.

Колен і Шик ковзались уже цілу годину і на кризі ставало дедалі більше люду. Щоразу ті самі дівчата, ті самі хлопці, завжди хтось падає і виходять прибиральники із скребками. Служник крутить на програвачі ту ж таки пісню, що її завсідники вже кілька тижнів як вивчили напам’ять. Зараз він переверне платівку, цього чекала вся публіка, бо зрештою кожен вивчив служникові вподобання, аж раптом диск зупинився і в усіх гучномовцях зазвучав глухий голос, — в усіх, окрім одного, що, відбившись від гурту, й далі награвав музику. Голос просив пана Колена підійти до контролера, де на нього чекає телефон.

— У чому річ, що це означає? — розгубився Колен.

Він чимшвидше під’їхав до бортика й перескочив на гумовий килимок, Шик не відставав від нього. Пробіг уздовж бару й уваливсь у контролерову будку, де стояв телефон. Платівкар саме чистив одну з платівок щіткою з вовчака тернистого, зчищаючи задирки, що з’явились під час роботи.

— Алло! — гукнув Колен, хапаючись за трубку, скам’янівши в чеканні.

Шик бачив, як він спершу здивувався, а потім ураз збілів як сніг.

— Щось серйозне? — запитав Шик.

Колен дав йому знак помовчати.

— Іду! — крикнув він у трубку і повісив її.

Стіни будки почали зсуватись, але Колен устиг вийти, перш ніж вони придушили б його; за ним вискочив Шик. Колен біг на ковзанах і його ноги вихилялися на всі боки.

— Мерщій відкрийте мені триста дев’яту кабінку! — гукнув Колен служникові.

— І мені, — додав Шик, — триста одинадцяту.

Хлопець пішов за ними, не дуже поспішаючи.

Колен обернувся, побачив, що той метрів на десять позаду, й зачекав, поки хлопчина наздожене. Розмахнувшись, із дикою силою вдарив його ковзаном по шиї, і хлопцева голова заткнула вентиляційну трубу, що охолоджувала холодильні агрегати; Колен вихопив ключі з руки трупа, що їх той, мовби нічого не сталося, й далі тримав перед собою. Колен відкрив якусь кабінку, запхав туди труп, плюнув на нього й помчав до триста дев’ятої. Шик зачинив позаду двері.

— Що сталося? — запитав він, засапавшись, коли наздогнав Колена.

Колен тим часом уже зняв ковзани і взув черевики.

— Хлоя захворіла.

— Тяжко?

— Не знаю, — відповів Колен. — Вона знепритомніла.

Він уже одягся й побіг.

— Куди ти? — гукнув йому навздогін Шик.

— Додому, — закричав Колен, зникаючи на лунких бетонових сходах.

На протилежному боці ковзанки показалась машинна обслуга: вентиляція вже не працювала і робітники, мало не задушившись, знесилено попадали край доріжки.

Приголомшений Шик, тримаючи ковзана в руках, непевно дивився туди, де зник Колен.

З-під дверей сто двадцять восьмої кабінки повільно зміївся пінистий струмочок крові, що, паруючи, потекла на кригу важкими великими краплями.

Колен біг щодуху і люди на його шляху повільно нахилялись і, мов кеглі, м’яко гепались на бруківку, наче великі аркуші картону, що лігма валилися на землю.

А Колен біг та й біг, і гостра грань обрію, затиснута між будинками, мчала йому назустріч. Під його ногами наставала ніч. Ніч із чорної вати, аморфна й безживна, а небо втрачало свої барви — стеля та й годі, ось іще одна грань, Колен збігав на верхівку піраміди, в його серце врізалися скалки ночі, не такої, щоправда, чорної, але ж попереду ще три вулиці.

Хлоя, дуже бліда, спочивала на прекрасному ложі їхнього шлюбу. Її очі були відкриті, проте дихала вона над силу. Біля неї сиділа Аліса. Ізіда допомагала Ніколя готувати, за рецептом Гуффе, якусь покріплювальну страву, а мишка перетирала гострими зубками насіння трав для відвару, що його мала пити хвора.

Але Колен не знав, він біг, він боявся, чого це людям не вистачає бути завжди разом і потрібен ще страх, може, стався нещасний випадок, її переїхало авто, вона лежатиме, а я не зможу її бачити, мені заборонять увіходити, та невже ви гадаєте, ніби я боюся своєї Хлої, я її однаково побачу, проте ні, Колене, не заходь. А може, вона тільки забилася, тоді годі потерпати, завтра ми підемо до Булонського лісу, посидимо на лаві, де я стискав їй руку, а її коси торкалися мого обличчя, вся подушка пропахла її косами. Я завжди беру її подушку, сьогодні ми знову поб’ємося через неї. Хлоя каже, ніби моя подушка надто тверда, не вгинається під її головою, а я потім беру свою подушку і вона теж уже пропахнена її духмяними косами. Я вже ніколи не почую цих ніжних пахощів.

Проти нього здибився хідник, Колен, мов велетень, перескочив його, ось він уже на другому поверсі, піднімається, відчиняє, там усе тихо й мирно, нема постатей у жалобі, нема священиків, спокійно лежать килими з сірувато-синіми візерунками. Ніколя сказав йому: «Це пусте», а Хлоя всміхнулася, зрадівши, що побачила його.