— Ніколя і з них би зготував чудову страву! — запевнив Колен. — У вас, — додав він, звертаючись уже до Аліси, — навдивовижу обдарований дядько.

— Ним пишається вся наша родина, — мовила Аліса. — Моя мати досі побивається, що побралася з якимсь викладачем математики, тоді як її брат досяг у житті такого блискучого успіху.

— Ваш батько викладає математику?

— Так, він професор Колеж де Франс і член, здається, Академії або чогось такого, — казала далі Аліса. — У тридцять вісім років то така мізерія… Йому годилося б докласти більших зусиль. На щастя, є ще дядько Ніколя.

— А хіба він не мав прийти сюди сьогодні? — спитав Шик.

Від ясних Алісиних кіс розливалися ніжні пахощі і Колен трохи відступив.

— Гадаю, він трішки спізниться. Вранці в нього з’явилась нова ідея… От якби ви вдвох прийшли до мене обідати?.. Тоді б ми й побачили, що то.

— Чудово, — мовив Шик. — Але якщо ти гадаєш, ніби я прийму таку пропозицію, то в тебе дуже викривлені уявлення про світ. Тобі слід запросити когось четвертого, ще одну дівчину. Я не хочу, щоб Аліса йшла до тебе, ти її спокусиш гармоніями свого піаноктейля, а мені це не вподоби.

— Ого! — запротестував Колен. — Послухайте, що він верзе!

Відповіді Колен не почув, бо довготелесий чолов’яга, що вже хвилин п’ять провадив демонстрацію швидкості, саме проскочив у нього між ногами, зігнувшись так, що носом мало не скородив кригу, і створений чолов’ягою повітряний вихор підняв Колена на кілька метрів. Колен ухопився за край галереї другого поверху, підтягнувся і зразу ж упав біля Шика й Аліси, незграбно навалившись на неї.

— Слід заборонити кататися так швидко, — промовив Колен і враз перехрестився, бо ковзаняр, уже на протилежному краї доріжки, наскочив на ресторанову стіну й прилип до неї: немов медуза з пап’є-маше, розчавлена жорстокою дитиною.

Прибиральники знов узялися до роботи, а один з них поставив на місці нещасного випадку крижаного хреста. Поки хрест танув, служник прокручував платівки лише з духовною музикою.

Потім усе повернулося в узвичаєні рямці. Шик, Аліса й Колен і далі кружляли по майданчику.

— А ось і Ніколя! — вигукнула Аліса.

— А онде Ізіда! — докинув Шик.

Ніколя показався біля контролера, а Ізіда була вже на доріжці. Ніколя пішов нагору, а дівчина ковзнула до Шика, Колена та Аліси.

— Добридень, Ізідо, — привітався Колен. — Познайомтеся, це Аліса. Алісо, це Ізіда. Ну а Шика ви знаєте.

Застискалися руки і Шик, тим скориставшись, повів Алісу вперед; Ізіда й Колен, не розчепивши рук, рушили слідом.

— Рада вас бачити, — проказала Ізіда.

Колен теж був радий її бачити. Вісімнадцятирічна Ізіда спромоглася завести собі каштанові коси, надягти білий джемпер і жовту спідницю, пов’язати на шию ядучу зелену косинку, взути білі черевички й начепити темні окуляри. Вона була гарненька. Але Колен надто добре знав її батьків.

— Наступного тижня в нас буде бенкет, — сказала Ізіда. — Адже в Дюпона день народження.

— Якого ще Дюпона?

— Мого пуделя. Отже, я запросила всіх своїх друзів. Ви прийдете? На четверту годину?

— Так, — відповів Колен. — Із великою радістю.

— Ваші друзі нехай теж приходять, — додала Ізіда.

— Шик та Аліса?

— Авжеж, вони дуже милі… Тож до наступної неділі!

— Хіба ви вже йдете? — здивувався Колен.

— Так, довго я ніколи не лишаюсь. До того ж, щоб ви знали, я тут з десятої години…

— Таж зараз лише одинадцята! — скрикнув Колен.

— Я була в барі! До побачення!

Колен квапливо йшов яскраво освітленими вулицями. Дув пекучий сухий вітерець, під ногами хрустіли й ламались тонкі тендітні крижинки.

Люди, хто як міг, ховали свої обличчя, піднімали коміри, кутались у нашийну хустку, затуляли носа муфтою, а один чоловік ужив для цієї мети навіть пташину клітку, пружинні дверцята якої вперлись йому в чоло.

«Завтра я піду до Знавкоженів», — думав Колен.

То були Ізідині батьки.

«Увечері я обідаю з Шиком…

Піду зараз додому, щоб приготуватися на завтра…»

Колен ступив широкий крок, щоб не стати на ската скраю тротуару, що видався йому небезпечним.

«Якщо я пройду двадцять кроків, ні на що не наступивши, — подумки мовив Колен, — то завтра в мене не вискочить прищ на носі…

Це пусте, — провадив він далі, — всією вагою наступивши на дев’ятого ската, — всі ті вигадки — чистісінька дурниця. Прища в мене й так не буде».

Колен нахилився, підбираючи блакитно-рожеву орхідею, що її мороз випхав з грунту. Від квітки війнуло пахощами Алісиних кіс.

«Завтра я побачу Алісу…»

Цієї думки годилось уникати. Аліса належала Шикові, і то з цілковитим правом.

«Завтра я напевне знайду собі якусь дівчину…»

Проте Коленові думки знову повернули до Аліси.

«Невже, зостаючись на самоті, вони й справді весь час розмовляють про Жана Соля Партра!..»

Але, мабуть, краще було взагалі не думати про те, що вони роблять на самоті.

«Скільки ж статей написав Жан Соль Партр за останній рік?»

Хай там як, а Колен до самого дому не встигне їх порахувати.

«Цікаво, що Ніколя приготує сьогодні на вечерю?

Я не знаю, що Ніколя, такий схожий на Алісу, приготує сьогодні на вечерю…»

Ніколя на одинадцять років старший за Алісу. Отож йому зараз двадцять дев’ять років. Як на куховара, він дуже обдарований. Він приготує фрикандо.

Колен підходив до своєї домівки.

«На кіосках квітникарів ніколи не буває залізних штаб. Ніхто не збирається красти квіти».

Цей факт видавався цілком зрозумілим. Колен зірвав жовтогарячо-сіру орхідею, її ніжний віночок, що вигравав різними барвами, зів’яв.

«У неї колір, як у моєї чорновусої мишки… Ось я і вдома».

Колен піднявся кам’яними сходами, застеленими довгим вовняним килимком. У замкову шпарину сріблястих дзеркальних дверей уставив золотого ключика.

«До мене, мої віддані слуги! Ваш пан повернувся!»

Колен скинув плаща на стілець і подався до Ніколя.

— Ніколя, сьогодні на вечерю ви готуєте фрикандо? — запитав Колен.

— Ох, — сполошився Ніколя, — адже пан не попередили мене. Я мав інші задуми.

— Нехай йому біс, на чортового батька ви завжди розмовляєте зі мною в третій особі?

— Якщо пан дозволить мені висловити свої міркування, я вважаю, що дрібка фамільярності припущенна тільки тоді, коли обидві сторони разом телят випасали, а в нашому випадку цього нема.

— Ніколя, ви вкрай зарозумілі, — мовив Колен.

— Пане, своїм становищем я пишаюсь, — відповів Ніколя, — і тут ви нічим не зможете мені дорікнути.

— Безперечно, — зітхнув Колен, — але я волів би, щоб відстань між нами зменшилась.

— Я ставлюся до пана зі щирою повагою і любов’ю, хоча й не виказую цього, — сказав Ніколя.

— Ніколя, ваші слова виповнюють мене гордістю і щастям, мої почуття не менш щирі. Отже, що ви готуєте на вечерю?

— Я й далі дотримуюсь традицій Гуффе і приготую сьогодні тропічного ковбасона в мускатному портвейні.

— І як воно робиться? — запитав Колен.

— Ось так: «Візьміть ковбасона та оббілуйте, і нехай він кричить донесхочу. Шкуру збережіть. Нашпигуйте ковбасона шматочками омарових ніжок, нашвидку засмажених у розтопленому маслі. Викладіть усе на кригу в невеличкому чавуні. Поставте на вогонь, а тим часом наріжте кружальцями солодке теляче м’ясо, зварене на повільному вогні. Коли ковбасон зашкварчить, притьмом заберіть його з плити й залийте хорошим портвейном. Помішайте страву платиновим шпателем. Змастіть формочку і заберіть її, щоб вона не іржавіла. Перед тим як накривати на стіл, приготуйте підливу з пакетика оксиду літія і склянки свіжого молока. Оздобте страву кружальцями солодкого м’яса, подавайте на стіл і чимдуж утікайте».