Колен стояв, аж поки дзвоник наказав швейцарові завести його до директорового кабінету. Він ішов за швейцаром по довгому хіднику, причому на поворотах підлога нахилялась, натомість стіни навіть на поворотах увесь час були перпендикулярні до підлоги, отже, відхилялися від вертикалі, і для утримання рівноваги Коленові доводилося бігти. Ще не отямившись від крутих віражів, він постав перед директором. Скоряючись запрошенню, Колен сів у баский фотель, що став під ним дибки й угамувався лише після владного жесту свого господаря.

— Ну? — мовив директор.

— Отакої! — чудувався Колен.

— Що ви вмієте робити? — запитав директор.

— Я опанував начатки… — почав було Колен.

— Я хочу сказати, — поправився директор, — чому ви присвячуєте свій час?

— Коли в мене видається світла година, я її занурюю в морок, — відповів Колен.

— Навіщо? — вже тихіше спитав директор.

— Бо світло гнітить мене.

— Ах! Гм! — замимрив директор. — Ви знаєте, для якої роботи тут потрібна людина?

— Ні.

— Я тим паче, — сказав директор. — Треба запитати в мого заступника. Але, як на мене, ви не здатні справлятися з роботою.

— А це чого? — й собі запитав Колен.

— Не знаю, — протяг директор. Він видававсь занепокоєним і трохи відсунув свого фотеля. — Не підходьте! — закричав він зненацька.

— Таж я й не ворушуся.

— Так, так, — мимрив директор. — Усі таке кажуть, а потім… — Не спускаючи з Колена очей, він сторожко нахилився до столу, зняв з телефона трубку й несамовито затрусив апаратом: — Алло! — репетував він. — Ідіть сюди, негайно!

Поклав трубку на місце й далі з підозрою дивився на Колена.

— Скільки вам років? — спитав директор.

— Двадцять один, — відповів Колен.

— Я так і думав, — промимрив його співрозмовник.

У двері постукали.

— Увійдіть! — ревнув директор і його обличчя заспокоїлось.

До кабінету зайшов чоловік, зруйнований постійним удиханням паперового пилу, що, певне, по самі вінця виповнив його бронхіоли, знов обернувшись на целюлозну масу. В руках у нього було бильце.

— Ви поламали стільця, — мовив директор.

— Так, — кивнув заступник, кладучи на стіл бильце. — Але ж, бачите, його можна полагодити. — Він повернувся до Колена: — Ви вмієте лагодити стільці?

— Як на мене… — розгубився Колен. — А це дуже складно?

— Я витратив, — повідомив йому заступник, — аж три пляшечки канцелярського клею, але нічого з того не вийшло.

— Ви за них заплатите! — зарепетував директор. — Я стягну збитки з вашої платні.

— Пане, не хвилюйтеся так. Я вже стягнув їхню вартість із зарплати своєї секретарки, — запевнив директора заступник.

— Отже, вам потрібна людина для лагодження стільців? — несміливо запитав Колен.

— Атож! — потвердив директор.

— Я до ладу й не пам’ятаю, — втрутився заступник. — А проте ви не зможете лагодити стільці.

— Чому? — вразився Колен.

— А тому, що не зможете, — відповів заступник.

— Я хотів би почути, звідки ви те знаєте? — запитав директор.

— Знаю, бо стільці, зокрема, ремонтові не підлягають, а він загалом не скидається на чоловіка, здатного полагодити стілець.

— Але що спільного у стільця з канцелярською працею? — здивувався Колен.

— То ви, може, сядете на підлогу і там працюватимете? — глузував директор.

— Мабуть, нечасто вам доводилось працювати! — під’юджував заступник.

— Ось що я скажу, — мовив директор. — Ви ледащо.

— Так, ледащо, — притакував заступник.

— Ми, — виснував директор, — аж ніяк не можемо брати на роботу ледаща.

— Надто коли в нас для нього немає ніякої роботи, — говорив заступник.

— Це абсолютно нелогічно, — боронився Колен, приголомшений канцелярською навалою.

— А чому нелогічно? — запитав директор.

— Тому, — розтлумачував Колен, — що ледащу й на роботі не треба ніякої роботи.

— Отже, ви хочете посісти директорове місце? — спитав заступник.

Директор розреготався на саму думку про таку перспективу:

— Ото дивак! — Та враз його обличчя спохмурніло і він знову відсунувся назад. — Виведіть його, — звелів він заступникові. — Я вже добре бачу, чого він прийшов… Ідіть швидше! Забирайтеся звідси, ліньтюх!

Заступник метнувся до Колена, але той схопив забуте на столі бильце.

— Якщо ви зачепите мене… — і помалу позадкував до дверей.

— Геть! — шаленів директор. — Сатанинське поріддя!

— Бовдуре ти старий! — крикнув Колен, шарпаючи двері за ручку. Пожбурив бильце в бік столу і ринув у хідник. Коли він добіг до виходу, швейцар стрілив у нього і паперова куля пробила у дверях, що захряпнулись, дірку у формі черепа.

— Це й справді чудова річ, — приказував антиквар, крутячись навколо Коленого піаноктейля.

— З плямистого клену, — докинув Колен.

— Бачу, — відповів антиквар. — Він, певне, й працює добре.

— Я намагаюсь продати те, що в мене найкращого, — заявив Колен.

— Мабуть, це тяжко для вас, — мовив антиквар, нахиляючись, аби придивитись до малюнку дерева. Здмухнув кілька порошинок, що темними цятками вирізнялися на полірованій поверхні й запитав: — А ви б не хотіли заробляти гроші своєю працею і зберегти його?

Колен згадав директорів кабінет, швейцарів постріл і сказав, що ні.

— Вам однаково колись доведеться це зробити, — переконував антиквар, — якщо вже нічого не зостанеться на продаж.

— Якби мої витрати не зростали, — сказав Колен і уточнив: — Якби мої витрати перестали збільшуватись, я, продаючи всілякі речі, мав би досить грошей, аби жити не працюючи. Щоправда, не заможно, але жити.

— Ви не любите праці? — запитав антиквар.

— То жахіття, — відповів Колен. — Праця обертає людину на бездушний механізм.

— А ваші витрати не припиняють рости? — запитав антиквар.

— Квіти коштують дуже дорого, та й життя в гірському санаторії не дешеве…

— А якщо вона одужає?

— Ох! — щасливо всміхнувся Колен. — Це було б чудо!

— Але ж можна сподіватись на одужання? — запитав антиквар.

— Звичайно!

— Але потрібен час.

— Атож, — погодився Колен, а сонця все менше.

— Воно ще повернеться, — підбадьорив його антиквар,

— Я вже не вірю. Щось коїться в самих глибинах.

Запала тиша.

— А він заправлений? — запитав антиквар, показуючи на піаноктейль.

— Так, усі посудини повні.

— Я досить добре граю на фортепіано, може, випробуймо його? — запропонував антиквар.

— Як хочете.

— Піду знайду стільця.

Вони стояли посеред крамниці, куди Колен привіз свій піаноктейль. Повсюди був кумедний старий мотлох — фотелі, стільці, столики та інші меблі. Світла до крамниці заходило небагато, всередині тхнуло індійським воском і холерними вібріонами. Антиквар приніс стільчик з легованого залізного дерева і сів перед клавіатурою; по дорозі він замкнув двері крамниці, щоб своїм рипом вони бува не порушили гармонії.

— Ви знаєте музику Дюка Еллінгтона? — запитав Колен.

— Так. Зараз я вам награю «Blues of the Vagabond».

— На скільки ж його поставити? — перевіряв машину Колен. — Ви вип’єте три варіації?

— Так.

— Добре, — сказав Колен. — Отже, на двох у нас буде десь півлітра. Гаразд?

— Гаразд, — відповів антиквар, починаючи грати.

Він торкався клавішів надзвичайно легко і ноти злітали, такі ж невагомі, як і перла з кларнета Барні Бігарда в аранжуванні Дюка.

Колен сів на підлогу, щоб слухати, зіперся на піаноктейль і плакав великими еліптичними слізьми, що притьмом скочувались по його одежині й губились у поросі. Музика проходила крізь нього, мов крізь фільтр, і мелодія вже більше скидалася на «Хлою», ніж на «Блюз волоцюги». Антиквар з пасторальною простотою щось мугикав собі під ніс і, мов гримуча змія, похитував головою від плеча до плеча. Він програв три варіації й зупинився. Колен, щасливий до самих глибин душі, сидів і далі, йому здалося, ніби Хлоя ніколи й не хворіла.