— Занотовано, — доповів секретар.

— Дугласе, вперед, — скомандував сенешаль поліції. Підвівся і очолив ескадрилью, що загримотіла ногами й запихкала, вдаючи важке сапання паротяга на летовиську. Поліцаї були вдягнені в чорні, прилеглі до тіла шкіряні комбінезони з панцерними пластинами на грудях і на плечах, їхні чорні сталеві каски скидалися на шоломи й захищали чоло та скроні й опускалися на потилицю. В усіх були важкі, підкуті залізом черевики. Однострій у сенешаля був такий самий, проте з червоної шкіри, а на плечах у нього блищали дві золоті зірки. Рівнячі віддимали задні кишені його поплічників; сам сенешаль затис у руці невеличку золоту палицю, а з його пояса звисала важка позолочена граната. Загін спустився парадними сходами, вартовий ніби й не бачив їх, а сенешаль підніс до кашкета руку. За дверима чекала оперативна машина. Сенешаль сам-один сів ззаду, а поліцаї поставали на підніжки, що їх не бракувало в машини: два найдебеліші — з одного боку, а чотири худі — з другого. Водій теж був убраний у чорний шкіряний однострій, але без каски. Автомобіль рушив, проте замість коліс він мав безліч війчастих ніжок, тож якась випадкова куля аж ніяк не могла пробити шини. Ніжки вперлися в землю і водій завернув на першому ж повороті; поліцаям у машині здалося, ніби вони на мить піднялися на гребінь хвилі.

Дивлячись, як відходить Колен, Аліса прощалася з ним усім своїм серцем. Як він кохає Хлою, ось пішов шукати роботу — і це задля неї, щоб можна було купити квіти й боротися з тим страхіттям, що пожирає їй груди. Широкі Коленові плечі трохи згорбились, він здавався знесиленим, його біляве волосся тепер було незачесане й непригладжене. Яким ніжним ставав Шик, коли говорив про Партрові книжки і пояснював Партра. Він справді не міг обійтися без Партра, в нього й у гадці не було прагнути чогось іншого, Партр сказав усе, що йому самому хотілося б сказати. Треба не дати Партрові видати ту енциклопедію, вона стане погубою для Шика, він пограбує або вб’є якогось книгаря. Аліса поволі рушила. Партр день у день сидить у кафе, п’є і пише разом з людьми, що, як і він, приходять туди пити й писати, вони п’ють чай з тютюновим димом і солодкі наливки, це не дає їм замислитись над тим, що вони пишуть; туди заходить і звідти виходить багато людей, це сколихує думки, що залягли в глибинах, і тоді щастить упіймати одну або й кілька думок. Аж ніяк не слід відкидати зайвого непотребу: беруть трохи думок, трохи непотребу і розбавляють їх. Такі речі люди засвоюють легше, надто жінки, що не люблять нічого чистого. До кафе було недалеко: Аліса вже здалеку бачила, як офіціант у білій курточці і лимонових штанах подає фаршировану ратицю Донові Евані Марке, славетному гравцеві в сексбол, що замість пити — цього він не любив — поглинав гострі страви, аби його сусідам дошкуляла спрага. Аліса ввійшла, Жан Соль Партр сидів на своєму звичному місці й писав, відвідувачі — а їх було чимало — стиха гомоніли. Завдяки звичайному чуду — а це річ незвичайна — Аліса побачила, що поряд із Жаном Солем вільне місце, і сіла. Поставила на коліна свою важку сумку і відкрила замок. Через Партрове плече вона бачила назву сторінки: «Енциклопедія, том дев’ятнадцятий». Аліса несміливо поклала руку на плече Жана Соля: той зупинив перо.

— Ого, як ви далеко зайшли, — озвалася Аліса.

— Так, — відповів Жан Соль. — Ви хочете поговорити зі мною?

— Я просила б вас не видавати цього твору, — сказала Аліса.

— Це важко. Його вже чекають.

Партр зняв окуляри, дмухнув на скельця і знову начепив їх на вуха; тепер його очі сховалися.

— Безперечно. Я хотіла тільки сказати, що треба затримати видання.

— Ох, ну якщо лише це, то ми ще подивимось.

— Слід затримати його на десять років.

— Невже? — вразився Партр.

— Так. На десять років або, звичайно, ще й надовше. Адже ви знаєте, що людям потрібен час, аби вони могли заощадити і потім купити на ті гроші ваш твір.

— Читати його буде досить нудно, — сказав Жан Соль Партр, — бо й сам я незмірно знудився, щодня запускаючи перо. Мені весь час судомить ліву руку, бо ж я нею притримую аркуш.

— Мені шкода вас, — проказала Аліса.

— Через те, що в мене судома?

— Ні, через те, що ви не хочете затримати публікації.

— А навіщо?

— Зараз я вам поясню: Шик витратив усі свої гроші на придбання ваших творів і тепер у нього нема грошей.

— Краще б він купував що іншого, — порадив Жан Соль. — Я ніколи не купую своїх книжок.

— Він любить усе, що ви пишете.

— Це його право, — зауважив Жан Соль. — Він зробив свій вибір.

— Як на мене, він надто захопився, — розказувала Аліса. — Я теж зробила свій вибір, але тепер я вільна, бо він більше не хоче, щоб я жила з ним, тому я й уб’ю вас, оскільки ви не хочете затримати публікацію.

— Але ж так я втрачу свої засоби існування, — сказав Жан Соль. — Як, по-вашому, я скористаюся своїми авторськими правами, якщо стану мерцем?

— Це тільки вас обходить, а я не можу зважати на всі дрібниці, бо передусім хочу вбити вас.

— Невже ви гадаєте, ніби я можу пристати на такий аргумент? — запитав Жан Соль Партр.

— Гадаю. — Аліса розкрила сумку і витягла з неї Шикове вирвисерце, що його вже досить давно поцупила з його шухляди. — Може, розстебнете комірець?

— Послухайте, — мовив Жан Соль, знімаючи окуляри, — як на мене, ця історія безглузда.

Проте комірець розстебнув. Аліса зібралася на силі і рішучим рухом угородила вирвисерце в Партрові груди. Партр подивився на неї і став швидко вмирати, останнім здивованим поглядом він відзначив, що його серце мало форму тетраедра. Аліса збіліла, мов крейда, Жан Соль Партр тепер уже мрець, чай холонув. Вона взяла рукопис «Енциклопедії» і розшматувала його. Один з офіціантів прибіг витерти кров і прибрати все те паскудство, витворене пером і чорнилом на маленькому чотирикутному столику. Аліса заплатила офіціантові, розвела ручки вирвисерця і Партрове серце випало на стіл; потім склала блискуче знаряддя, опустила до сумки і вийшла на вулицю, держачи в руках сірникову коробку, що лежала у Партра в кишені.

Аліса обернулася. Густий чорний дим виповнював вітрину, вже почала збиратися юрба, Алісі довелося запалити аж три сірники, перше ніж зайнялося полум’я, Партрові книжки не хотіли горіти. Книгар лежав за прилавком, поряд з ним його серце, що вже загорілося, з нього виривалося чорне полум’я і вигнуті цівки киплячої крові. У двох перших книгарнях метрів за триста позаду витанцьовували вогненні язики, тріщала й гуготіла пожежа, а книгарі лежалі мертві; така сама смерть спіткає всіх, хто продавав Шикові Партрові книжки, їхні книгарні спалять. Аліса бігла і плакала, не можучи забути очей Жана Соля Партра, коли той побачив своє серце, попервах вона не хотіла його вбивати, намірялася тільки перешкодити публікації його нової книжки і врятувати Шика від руїни, що потроху підступала до нього. Всі ці книгарі змовилися проти Шика, пожадливо оббирали його, користаючися з його любові до Партра, продавали йому старі непотрібні лахи і погризені люльки, вони цілком варті долі, що чекає на них. Побачивши ліворуч вітрину, заставлену зшитими томами, Аліса зупинилася, перевела дух і зайшла. До неї підійшов книгар.

— Що ви бажаєте? — запитав він.

— У вас є Партр?

— Звичайно, але саме цієї миті я не можу показати вам найцінніші видання, бо пообіцяв їх усі одному солідному клієнтові.

— Шикові?

— Атож, гадаю, що його звати саме так.

— Він у вас уже нічого не купуватиме, — мовила Аліса.

Підступила до книгаря й випустила хусточку. Книгар, крекчучи, нахиливсь, аби підняти, а Аліса швидким рухом угородила йому в спину вирвисерце, знову заплакала й затремтіла, книгар упав, ударившись обличчям об підлогу, Аліса не зважилась відібрати хусточку, що її він затис у пальцях. Вирвисерце випорснуло з тіла, між його клешнями яскраво червоніло дрібне книгареве серце, Аліса розвела ручки і серце підкотилось до рідного йому тіла. Треба поспішати, Аліса схопила паку газет, черкнула сірника, кинула його під прилавок, зверху ще накидала газет, потім жбурнула в полум’я з десяток книжок Ніколя Каласа, що лежали на найближчій полиці, і вогонь із жарким тремтінням накинувся на книжки, дерев’яний прилавок закурився й затріщав, дим заволік усю книгарню. Аліса зіпхнула на вогонь останній рядок книжок і навпомацки вийшла, замкнувши за собою магазин, щоб ніхто не ввійшов, на вулиці пустилася бігти. Їй пекло очі, коси просмерділися димом, Аліса бігла, а сльози тепер уже не стікали, їх зразу висушував вітер. Аліса вже підбігла до кварталу, де жив Шик, залишилось тільки дві або три книгарні, решта книгарень не становила небезпеки для Шика. На порозі наступної книгарні Аліса обернулась і побачила, як далеко позаду здіймаються в небо стовпи диму, юрмляться люди, прагнучи подивитись, як працює складне приладдя пожежного загону. Коли Аліса зачиняла за собою двері, вулицею промчали величезні білі пожежні автомашини; вона крізь скло провела їх очима, а тим часом підступив книгар і запитував, що за книжки вона шукає.