— Нема… Я міг би дати сто, якби ви погодились, щоб я сплачував частками. Ви хоч усвідомлюєте, що це означає: «Хлоя померла»?

— Знаєте, — мовив Свяченик, — я вже звик і це мене нітрохи не вражає. Я мав би порадити вам звернутися до Бога, але боюся, що за таку мізерну суму відволікати його, мабуть, не можна…

— Ох, — зітхнув Колен, — я не хочу його відволікати. Бачите, я не вірю, ніби він щось може, адже Хлоя померла.

— Чого ви вчепилися за це? — невдоволено запитав Свяченик. — Краще подумайте про… не знаю, про що, але байдуже… наприклад…

— А за сто фальшонів буде пристойний похорон?

— Про це я навіть не хочу говорити. На вашому місці я дав би принаймні сто п’ятдесят.

— Таж мені доведеться дуже довго виплачувати.

— Ну то й що, у вас є робота… Ви мені напишете розписку.

— Як хочете.

— У такому разі, — мовив Свяченик, — може, ви погодитесь на двісті, і тоді з вами були б Пиякон і Псаромник, а за сто п’ятдесят вони будуть проти вас.

— Не думаю, — відповів Колен. — Гадаю, що на цій роботі я втримаюсь недовго.

— Що ж, тоді нехай сто п’ятдесят, — виснував Свяченик. — Шкода, похорон буде просто гидкий. Ох, які ви мені огидні, ви жалюгідна скнара…

— Перепрошую, — знітився Колен.

— Пишіть розписку, — сказав Свяченик і брутально пихнув Колена.

Колен зачепився за стілець. Свяченик, розлютившись тим гуркотом, знову пихнув Колена в бік різниці, а потім пішов за ним, бурмочучи прокльони.

Колен чекав труначів на порозі квартири. Труначі геть позабрьохувались, бо сходи руйнувалися і гнили дедалі швидше. Щоправда, труначі натягли на себе таке дрантя, що вже ніякого бруду не боялось. Крізь численні діри видніли їхні вузлуваті брудні й руді волохаті ноги, а Колена вони привітали поплескуванням по животу, бо саме цю процедуру передбачали правила похорону для злидарів.

Передпокій скидався тепер на хід до печери, і труначі пригнули голови, добуваючись до Хлоїної кімнати. Погребові служники, що приносили труну, вже пішли, і замість Хлої лежав старий чорний пом’ятий і подовбаний ящик, до того ж пронумерований. Труначі підхопили його і, взявши немов таран, метнулися до вікна. Адже мерців виносять на руках, починаючи лише з п’ятиста фальшонів.

«Це через те труна така побита», — подумав Колен і заплакав, бо Хлоя, певне потовчеться й розіб’ється.

Потім Колен згадав, що вона вже нічого не відчуває, і заплакав іще ревніше. Труна гепнула на бруківку, зламавши ногу хлопчикові, що грався під вікнами. Копаючи ногами, труну підбили до тротуару й підняли на катафалк — старий фургон, пофабований червоною фарбою, за кермо сів один з труначів.

Труну проводжав нечисленний, просто мізерний гурт — Ніколя, Ізіда, Колен і ще двоє чи троє людей, котрих вони не знали. Машина їхала досить швидко. Щоб устигати за нею, доводилося бігти. Водій виспівував на все горло. Він замовкав, починаючи лише з двохсот п’ятдесяти фальшонів.

Біля церкви машина зупинилась, але в храм труну не заносили, тільки Колен із друзями зайшли послухати панахиду. Насуплений Свяченик повернувся до них плечима і почав щось мимрити. Колен стояв навпроти вівтаря.

Колен підняв очі: просто перед ним на стіні висів на хресті Ісус. Ісус, здавалося, нудивсь, і Колен запитав у нього:

— Чому Хлоя померла?

— За те, що відбувається там, я не маю жодної відповідальності, — відповів Ісус. — От коли б ми про інше говорили…

— А хто відповідальний за це? — запитав Колен.

Колен з Ісусом розмовляли дуже тихо і тому ніхто з присутніх їх не чув.

— В усякому разі не ми, — відповів Ісус.

— А я ж вас запрошував на своє весілля, — нагадав Колен.

— Весілля було славне, — мовив Ісус, — я тоді дуже втішився. Чого це ви й тепер не дали більше грошей?

— Я вже ні шеляга не маю, — відповів Колен. — Крім того, це ж не весілля…

— Атож, — згодився і ніби збентежився Ісус.

— Адже ситуація інша, — пояснював Колен. — Тепер Хлоя вже мертва. Я навіть помислити не можу про труну.

— Гм… — протяг Ісус.

Ісус подивився кудись убік і, здавалось, нудився. Свяченик крутив калатало і викрикував латинські вірші.

— Чого ви дали їй померти? — запитав Колен.

— Ох, не питайте цього! — відповів Ісус, намагаючись вигідніше вмоститися на цвяхах.

— Вона була така лагідна, — розповідав Колен. — Вона нікому не заподіяла зла — ні думкою, ні вчинком.

— З релігією це ніяк не пов’язане, — промимрив, позіхаючи, Ісус і труснув головою, щоб змінити нахил тернового вінця.

— Я знаю, що ми не скоїли нічого лихого, — переконував Колен. — Ми цього не заслужили.

Колен опустив очі. Ісус мовчав. Колен знову підняв голову. Ісусові груди повільно і ритмічно здималися. Риси його обличчя випромінювали спокій. Очі в Ісуса були заплющені і Колен почув, як з його ніздрів долинає тихе вдоволене мурчання, неначе в ситого кота. Цієї миті Свяченик підскочив на одній нозі, потім на другій, подув у трубу, і церемонія скінчилася.

Свяченик першим вийшов з церкви, але вернувся до різниці і взувся в грубезні підбиті цвяхами черевики.

Колен, Ізіда та Ніколя вийшли і чекали позаду машини.

І тоді з’явилися Псаромник і Пиякон, убрані в пишні яскраві ризи. Вони стали тюкати на Колена і, мов дикуни, затанцювали навкруг катафалка. Колен заткнув собі вуха, проте нічого не міг сказати, бо ж він замовив похорон для бідних, і стояв, безборонний, не відсахуючись від цілих пригоршів камінців.

Процесія дуже довго ходила вулицями, люди вже й не озиралися на неї, а день згасав. До цвинтаря для злидарів було дуже далеко. Червоний фургон котивсь і підстрибував по нерівній дорозі, а мотор тим часом радісно бабахкав.

Колен уже нічого не чув, думками він повертався в минуле й іноді всміхався, він пригадував геть усе. Ніколя та Ізіда йшли позаду. Ізіда від часу до часу торкала Колена за плече.

Дорога скінчилася, зупинився і катафалк, попереду плюскотіла вода. Труначі зняли чорний ящик. На цей цвинтар Колен потрапив уперше: він містився на одному з островів невизначеної форми, контури якого часто мінялися після повеней. Острів ледве мрів у тумані. Катафалк зупинився на березі: на острів потрапляли по довгій гнучкій сірій дошці, далекий край якої зникав у тумані. Труначі раз по раз згадували чорта і перший уже ступив на дошку — саме таку завширшки, що могла пройти одна людина. Труначі несли домовину на широких ременях із сировиці, що лежали на плечах і обкручувалися навколо шиї, отож другий трунач став душитись і геть посинів; його синя постать на сивому тлі туману наганяла великий сум. За труначами рушив Колен, слідом за ним ступили на довгу дошку Ніколя та Ізіда. Перший трунач навмисне тупотів, аби якомога розхитати й розгойдати дошку, ось він зник серед випарів, що зміїлися над водою, наче струминки цукру в солодкому сиропі. Тупіт кроків ставав дедалі глухіший, дошка мало-помалу прогнулася, вони вже підходили до середини шляху. На самій середині дошка, хитаючись, торкалася води, женучи від себе симетричні хлюпотливі хвильки, темна прозора вода часом навіть заливала її. Колен нахилився праворуч і поглянув на дно, йому здалося, ніби в глибинах повільно рухається щось біле. Позаду нього зупинилися Ніколя та Ізіда; всі троє немов стояли на воді. Труначі не зупинялись, бралися дошкою вже вгору, і коли всі проминули середину шляху, хвильки поменшали, а дошка, цмокнувши, відстала від води.

Раптом труначі пустилися бігти, щосили гупаючи по дошці, а ручки чорного ящика брязкали об його стіни. Труначі дісталися острова, набагато випередивши Колена з друзями, і ринулись вузькою стежиною, обсадженою обабіч темним живоплотом. Стежка, хоч як дивно, звивалась і крутилася, земля видавалася ніздрюватою і крихкою. Згодом стежка трохи поширшала. Листки на деревах дедалі більше сіріли і на їхній оксамитовій поверхні виразно проступали золотаві жилки. Дерева, гнучкі та довгі, дугою перехилялись над дорогою, і світло, пробившись крізь утворене їхніми кронами склепіння, блідло і м’якло. Стежка поділилася на кільканадцять стежечок, і труначі, не вагаючись, повернули праворуч. Колен, Ізіда та Ніколя бігли, аби наздогнати їх. У кронах, здається, не пурхала жодна пташка, нічого ніде не шаруділо і тільки іноді важко спадав на землю сіруватий листок. Стежка й далі двоїлась і галузилась, труначі щосили гатили ногами по деревах і їхні ковані черевики глибоко розтинали губчату кору, що відтак укривалася синіми ранами. Цвинтар лежав посередині острова; видершись на стелю, ген далеко, понад верхівками миршавих дерев, як дивитись на протилежний берег, можна було побачити небо, розмальоване чорними смугами: то планери повільно пропливали у повітрі над ланами кропу і мокрецю.