— Ви, може, й зараз мені скажете, ніби не поміняли квартири, га? — спитав Рукав’їж.

— Докторе, присягаюсь, — почав було Колен і замовк, бо професор дивився на нього занепокоєно й підозріло. — Я пожартував! — закінчив він із реготом.

Рукав’їж підступив до ліжка.

— Що ж, розкрийтеся, я слухатиму вас.

Хлоя відгорнула пухову ковдру.

— А! — протяг Рукав’їж. — Вони там оперували вас…

— Так, — потвердила Хлоя.

Під правою груддю в неї був невеличкий ідеально круглий рубець.

— Вони витягли його звідси, коли воно зів’яло? — запитав професор. — І яке воно завелике?

— Мабуть, десь із метр завдовжки, — відповіла Хлоя. — І велика квітка діаметром у двадцять сантиметрів.

— Отакої! — бурмотів професор. — Як вам не поталанило. Такі великі трапляються нечасто.

— Його вбили інші квіти, — розказувала Хлоя. — Надто квіти ванілі, що їх принесли мені наприкінці.

— Дивно, — мовив професор. — Я ніколи не думав, що ваніль може дати такі наслідки. Я більше покладався на квіти ялівцю або акації. Бачите, медицина — чорт батька зна що, глузду не добереш, — виснував він.

— Атож, — докинула Хлоя.

Професор послухав її і підвівся.

— Гаразд, — зітхнув він. — Хвороба, певне, ще лишила свої сліди.

— Невже? — запитала Хлоя.

— Так. Тепер у вас одна легеня цілком або майже не функціонує.

— Це мені байдуже, коли друга легеня здорова! — вигукнула Хлоя.

— Якщо ви підхопите щось і в другу легеню, — застеріг професор, — це буде великою прикрістю для вашого чоловіка.

— А чому не для мене? — спитала Хлоя.

— І тим паче для вас, — відповів, підводячись, професор. — Я не хочу вас даремно лякати, але стережіться.

— Я стережуся, — запевнила Хлоя. Її очі розширились, рукою вона боязко пригладила коси. — А що мені робити, аби впевнитись, що я нічого не підхоплю в другу? — запитала вона майже плачучи.

— Не переживайте, голубонько, — заспокоював професор. — Нема жодних підстав гадати, ніби ви підхопите щось у другу легеню. — Професор розглянувся на кімнату. — Ваше попереднє помешкання мені подобалось більше. Воно мало здоровший вигляд.

— Так, — проказав Колен, — але ми тут не винні.

— А що ви взагалі робите? — запитав професор.

— Я вчуся розуміти життя. І кохаю Хлою.

— І ваша робота не дає вам ніякого прибутку?

— Ні. Я не маю роботи в тому сенсі, як її розуміють люди.

— Згоден, адже робота — це таки справжнісінька зараза, — бурмотів професор, — але те, що робиш задля власної втіхи, вочевидь не даватиме прибутку, бо… — Професор урвав себе на слові й запитав: — Минулого разу ви мені показували апарат, що давав дивовижні результати. Може, він часом ще у вас?

— Ні, — відповів Колен, — я продав його. Але пригостити вас я можу й тепер.

Рукав’їж засунув пальці за комір своєї жовтої сорочки й потер собі шию.

— Що ж, ходімо. Голубонько, до побачення.

— До побачення, докторе, — попрощалася Хлоя.

Опустилась на ліжко й накрилася ковдрою до самої шиї. На блакитнолавандовім простирадлі з пурпуром по краях її личко було ясне і ніжне.

Шик увійшов у підземну прохідну і дав контрольній машині зареєструвати свою картку. Як і завжди, він зашпортався на порозі залізних дверей, що вели до цехів, а в обличчя йому бухнула хмарка пари і чорного диму. До його вух почали долинати звуки: глухе ревіння турбогенераторів змінного струму, повискування мостових кранів, що совались по перехрещених балках, гримотіння бляшаної покрівлі, яку несамовито торсали атмосферні збурення. Прохід був дуже темний, освітлений через кожні шість метрів тьмяною червоною лампою, світло якої ліниво розтікалось по гладеньких поверхнях, чіпляючись, аби обминути їх, за найменші нерівності стін і підлоги. Гарячі металеві щити під ногами були подовбані, а подекуди мали й діри, що крізь них далеко внизу видніли темно-червоні пащі кам’яних печей. Над головою у широких трубах, пофарбованих сірою і червоною барвами, текли, булькаючи, рідини, а при кожній пульсації механічного серця, що відбувалась, коли кочегари збільшували тиск, уся будівля з невеликим запізненням немов пригиналась і вібрувала. На стінах конденсувалися краплі, що після надто вже потужної пульсації зривались, і коли одна крапля впала Шикові за комір, він здригнувся. То була каламутна вода, що тхнула озоном. Коридор урешті повернув, у підлозі з’явилися просвіти, внизу видніли цехи, перед кожною присадкуватою машиною борсався чоловік, зі шкури пнучись, аби його не пошматували зажерливі шестерні. До правої ноги кожного робітника було прикуте важке залізне кільце. Його знімали тільки двічі на день: в обідню пору та ввечері. Вони вихоплювали в машини металеві деталі, що з брязкотом вискакували з вузьких горловин на горішній поверхні. Деталі, якщо їх учасно не забрати, падали у великий отвір, де оберталася сила коліс і здійснювався синтез.

У цехах стояли верстати найрізноманітніших розмірів і форми, Шикові ця картина давно вже стала звичною. Він працював у кінці одного з цехів і мав забезпечувати бездоганну роботу машин і давати слюсарям указівки, які б допомагали їм знову запустити машини: адже верстати, вирвавши в робітників шмат м’яса, зупинялися.

Задля очистки повітря приміщення навскіс перетинали довгі струмені бензину; сяючи відблисками, вони конденсували навколо себе дим, металеві ошурки та масляні випари, що вузькими прямовисними колонами здіймалися над кожною машиною. Шик підвів голову: за ним і далі тяглись труби. Він підійшов до кабінки ліфтової платформи, зайшов усередину й зачинив за собою двері. Витяг із кишені якусь Партрову книжку, натис на гудзик і поринув у читання, чекаючи, поки ліфт опуститься.

Глухий удар платформи об залізну опору вивів Шика з заціпеніння. Він вийшов з кабінки й зайшов до свого кабінету — заскленої тьмяно освітленої будки, з якої він міг спостерігати роботу працівників. Шик сів, розгорнув книжку і знову заглибився у читання, напівприспаний бульканням рідин і гуркотом механізмів.

Порушення звичного ритму стугоніння і брязкоту змусило його підвести голову. Шик пошукав очима, звідки йде підозрілий шум. Один з очисних струменів як стій зупинився посеред зали й повис у повітрі, наче розтятий навпіл. Чотири машини, що він їх припинив обслуговувати, забилися в корчах. Здалеку було видно, як вони ще крутяться, а перед кожною з них помалу осідала постать робітника. Шик відсунув книжку і метнувся назовні. Підбіг до пульту керування струменями і миттю опустив одну з ручок. Поламаний струмінь завис, наче коса, вгору підіймалися вихори диму з чотирьох машин. Шик покинув пульт і помчав до машин. Машини поволі зупинялися. Робітники, що працювали при них, лежали на землі. Оскільки вони були прикуті, їхні праві ноги химерно вигнулись, а кисті правих рук були відірвані. Кров горіла, скапуючи на металевий ланцюг, і в повітрі поширився моторошний сморід спалюваної живцем тварини.

Шик ключем відімкнув кільця, що утримували тіла, і поклав загиблих перед машинами. Повернувся до свого кабінету й викликав по телефону чергових санітарів. Після цього знову пішов до пульта управління і спробував запустити струмінь. Не зараджувало ніщо. Рідина, щоправда, випорскувала, але, досягши четвертої машини, кудись безслідно зникала, причому переріз струменя був такий гладенький, наче хто сокирою зрубав.

З досадою намацуючи книжку в кишені, Шик пішов до головної контори. Перше ніж вийти з цеху, він відступив, пропускаючи вперед санітарів, що склали чотири трупи на невеликий електричний візок і мали завезти їх до центрального колектора.

Шик ішов уже іншим коридором. Далеко попереду тихо хурчав візок, викидаючи часом кілька білих іскорок. Низька стеля лунко відбивала тупіт його підошов по металу. Підлога поволі підіймалася. Щоб потрапити до головної контори, треба було минути ще три цехи і Шик плентався нога за ногою. Нарешті дійшов до адміністративного корпусу й подався до начальника відділу кадрів.