— Пекем? — обличчя генерала Дрідла захмарилось.

— Так-так, сер, — підтвердив полковник Каткарт запобігливо. — Генерал Пекем навіть рекомендував нам посилати наших людей у бій у повній парадній формі, щоб вони справляли найкраще враження на противника, коли їх зіб’ють.

— Пекем? — повторив генерал Дрідл, усе ще збентежено мружачись. — А до чого тут в біса Пекем?

Підполковник Корн знову болюче штурхонув ліктем полковника Каткарта в спину.

— Абсолютно ні до чого, сер! — галантно відповів полковник Каткарт, знову скривившись від гострого болю й обережно розтираючи місце, куди його щойно штурхонув підполковник Корн. — І саме тому я вирішив не вживати абсолютно ніяких заходів, доки не трапиться нагода порадитися з вами, сер. Чи нам слід ігнорувати цю рекомендацію, сер?

Генерал Дрідл повністю його проігнорував, зневажливо відвернувшись, і вручив Йосаріанові медаль у коробочці.

— Приведи з машини мою дівчину, — роздратовано наказав він полковнику Мудусу і похмуро чекав, завмерши на місці, опустивши голову, доки його медсестра не приєдналась до нього.

— Негайно передай до штабу, щоб там знищили моє останнє розпорядження з наказом надівати краватки під час виконання бойових завдань, — квапливо прошепотів полковник Каткарт підполковникові Корну кутиком рота.

— Я казав тобі того не робити, — реготнув підполковник Корн. — Але ти ж мене не послухаєш.

— Тссс! — застеріг його полковник Каткарт. — Чорт забирай, Корне, що ти зробив з моєю спиною?

Підполковник Корн знову реготнув.

Медсестра генерала Дрідла супроводжувала генерала Дрідла всюди, куди б він не йшов, навіть до інструкторської перед самим вильотом на Авіньйон, де вона стояла біля трибуни з дурнуватою посмішкою і квітнула у своєму рожево-зеленому мундирі, мов живодайна оаза біля плеча генерала Дрідла. Йосаріан глянув на неї і закохався, безнадійно. Його настрій погіршився, душа спорожніла й оніміла. Слухаючи, як майор Денбі монотонним, повчальним голосом описує потужну концентрацію зенітних батарей, що чекають на них в Авіньйоні, він припав масними очима до її повних, червоних губок та ямочок на щоках і раптом розпачливо застогнав, бо подумав, що вже, мабуть, ніколи не побачить цієї чарівної жінки, до якої не озвався й словом і яку так несамовито покохав. Дивлячись на неї, він трепетав і розривався від жалю, страху та жаги; вона була така прекрасна. Він благословляв землю, на якій вона стояла. Він облизав шерехатим язиком пересохлі, спраглі губи і знову застогнав з горя — на цей раз так голосно, що привернув до себе здивовані, запитливі погляди людей, які сиділи довкола на грубих дерев'яних лавках у своїх шоколадного кольору комбінезонах, перетягнутих білими парашутними ременями.

Нейтлі в паніці швидко обернувся до нього.

— Що таке? — зашепотів він. — У чому річ?

Йосаріан не чув його. Хіть переповнила його, а жаль паралізував. Медсестра генерала Дрідла була лише трохи пухкенька, а його уяву до краю заполонило золотисте сяйво її волосся і бажані доторки її м'яких коротких пальчиків, округла розкіш її зрілих грудей під рожевою армійською сорочкою з широко розстебнутим коміром, випуклий, пружний трикутник її животика і стегон під тугими, гладкими габардиновими офіцерськими брюками кольору лісової зелені. Він ненаситно впивався всією нею, від голови до нафарбованих нігтиків на пальцях ніг. Йому так не хотілося її втрачати.

— Ооооооооооххх, — знову простогнав він, і цього разу ціла кімната сколихнулася від тремтливого, протяжного зойку. Хвиля розгубленості й тривоги накрила офіцерів на помості, і навіть майор Денбі, який уже звіряв годинники, на мить мало не збився з рахунку і не почав його знову. Нейтлі простежив очима застиглий погляд Йосаріана через усю довгасту залу, аж поки не зупинився на медсестрі генерала Дрідла. Здогадавшись, що саме мучить Йосаріана, Нейтлі зблід від збентеження.

— Перестань, чуєш? — лютим шепотом застеріг Нейтлі.

— Оооооооооооооооохххх, — простогнав Йосаріан учетверте, цього разу настільки голосно, що всі його виразно почули.

— Ти збожеволів? — нестямно засичав Нейтлі. — Влипнеш в халепу.

— Оооооооооооооооохххх, — відповів Данбар Йосаріанові з протилежного кінця зали.

Нейтлі впізнав голос Данбара. Ситуація вийшла з-під контролю, і він відвернувся з ледь чутним стогоном:

— Оох.

— Оооооооооооооооохххх, — простогнав Данбар у відповідь.

— Оооооооооооооооохххх, — від злості Нейтлі голосно простогнав, усвідомивши, що це щойно стогнав він сам.

— Оооооооооооооооохххх, — Данбар знову простогнав у відповідь.

— Оооооооооооооооохххх, — вторував з іншого кінця зали хтось незнайомий, і в Нейтлі волосся стало дибом.

Йосаріан з Данбаром відповіли по черзі, а Нейтлі зіщулився і марно шукав якоїсь нори, куди б міг сховатися, забравши з собою Йосаріана. Жменька льотчиків душилася зі сміху. Нейтлі охопив збитошний настрій, і коли настало затишшя, він застогнав навмисне. Йому відповів ще якийсь незнайомий голос. Присмак непослуху приємно збуджував, і Нейтлі знову навмисне застогнав, тільки-но зависла пауза. Ще один незнайомий голос йому відлунив. Ціла зала заклекотіла, перетворюючись на божевільню. Нестримно наростав моторошний гул голосів. Зачовгали ноги, і все повалилося з рук — олівці, навігаційні лінійки, планшети; брязкали об підлогу сталеві шоломи. Кілька чоловіків, що не стогнали, хихикали вже відкрито, і хтозна, як далеко зайшов би цей стихійний бунт стогнання, якби придушити його не взявся сам генерал Дрідл. Твердим кроком виступивши на центр помосту, він станув просто перед майором Денбі, котрий сумлінно зосередився, схиливши голову, над своїм наручним годинником і наполегливо рахував:

— ...двадцять-п’ять секунд... двадцять... п’ятнадцять...

Широке, владне, червоне обличчя генерала Дрідла скривилося від подиву, а тоді задубіло в гримасі страхітливої рішучості.

— Досить, я сказав, — коротко скомандував він, очі його зблиснули осудом і квадратна щелепа скам’яніла. — Я командую бойовим підрозділом, — промовив він суворо, коли в залі запала цілковита тиша і всі льотчики на лавах боязко зіщулились, — і в цьому полку не буде жодних стогонів, поки я ним командую. Все ясно?

Усім усе стало ясно, окрім майора Денбі, який і далі був зосереджений на своєму годиннику і вголос рахував секунди.

— ...чотири... три... два... один... нуль! — вигукнув майор Денбі й переможно глянув у залу, але побачив, що ніхто його не слухав і що доведеться починати все спочатку. — Ооохх, — застогнав він розчаровано.

— Що то було? — заревів генерал Дрідл, не вірячи своїм вухам, і з убивчою люттю повернувся до майора Денбі, який збентежено відсахнувся від нього й відразу затремтів і спітнів. — Хто це такий?

— М-майор Денбі, сер, — затнувся полковник Каткарт. — Начальник опервідділу мого полку.

— Виведіть його і розстріляйте, — наказав генерал Дрідл.

— С-сер?

— Я сказав, виведіть його і розстріляйте. Ви що, оглухли?

— Так, сер! — спритно відповів полковник Каткарт, насилу проковтнувши слину, і жваво повернувся до своїх шофера та синоптика: — Виведіть майора Денбі і розстріляйте.

— С-сер? — запнулися шофер із синоптиком.

— Я сказав, виведіть майора Денбі і розстріляйте, — відрубав полковник Каткарт. — Ви що, оглухли?

Два молоденьких лейтенанти в'яло кивнули головами й витріщились один на одного ошелешено й безвольно, з нехіттю чекаючи, коли інший виявить ініціативу і візьметься вивести і розстріляти майора Денбі. Доти жоден з них не виводив і не розстрілював майора Денбі. Вони поволі й непевно підступали до майора Денбі з двох боків. Майор Денбі побілів зі страху. Ноги під ним раптом підкосилися, і він почав падати, тоді обидва молоденьких лейтенанти скочили до нього, підхопили під пахви і не дали йому звалитись додолу. Тепер, коли вони вже тримали майора Денбі, решта роботи здавалась легкою, та в них не було пістолетів. Майор Денбі розплакався. Полковнику Каткарту закортіло підійти і заспокоїти його, але він не хотів виглядати в очах генерала Дрідла слабаком. Він пригадав, що Еплбі та Гавермеєр завжди беруть із собою на бойові завдання кольти 45-го калібру, і став шукати їх очима поміж льотчиків.