Насправді ж полковник Каткарт не мав анінайменшого шансу стати генералом. По-перше, через колишнього РПК Вінтерґріна, який теж хотів стати генералом, а тому завжди перекручував, знищував, відхиляв або неправильно адресував будь-яку кореспонденцію від, до чи про полковника Каткарта, яка могла б зробити тому честь. А по-друге, вже був один такий генерал — генерал Дрідл, який знав, що на його місце націлився генерал Пекем, але не знав, як його зупинити.

Генерал Дрідл, командир дивізії, був грубуватий, коренастий, широкогрудий чоловік п’ятдесяти з гаком років. Він мав плескатий червоний ніс та мішкуваті, припухлі білі повіки, що обрамляли його невеликі сірі очка, немов ореол сала на шинці. Він мав при собі медсестру і зятя і був схильний впадати в довгу, похмуру мовчанку, коли не надто напивався. Генерал Дрідл змарнував надто багато часу в армії, старанно виконуючи свої обов’язки, а тепер було вже надто пізно. Вищий командний склад було доукомплектовано без нього, і він не знав, як собі дати з цим раду. Коли він забувався, його важке й понуре обличчя набирало сумного, заклопотаного виразу поразки й розчарування. Генерал Дрідл пиячив. Настрій у нього постійно й непередбачувано мінявся. «Війна — це пекло», — часто проголошував він, п’яний чи тверезий, і він справді так думав, проте це не заважало йому добряче наживатись на війні або втягнути в цей бізнес свого зятя, хоч вони й постійно гризлися.

— Ото мерзотник, — зневажливо бурчав генерал Дрідл, він скаржився на свого зятя кожному, хто опинявся поруч із ним біля барної стійки в офіцерському клубі. — Усім, що в нього є, він зобов’язаний мені. Це я зробив з нього людину, паршивий сучий син! Він занадто безмозкий, щоб самому пробитись.

— Він гадає, що всі розуми поїв, — говорив полковник Мудус ображеним тоном своїм слухачам на другому кінці барної стійки. — Він не сприймає жодної критики і не слухає порад.

— Він тільки й знає, що давати поради, — фиркнув генерал Дрідл. — Якби не я, він і досі ходив би в капралах.

Генерала Дрідла завжди супроводжували полковник Мудус і медсестра, дуже принадлива сучка, на думку всіх, хто її бачив. Медсестра генерала Дрідла була повновидою і маленькою блондинкою, мала рожеві щічки з ямочками, веселі блакитні очі й акуратно завиті кучері. Вона всміхалася до кожного і завжди мовчала, аж поки до неї не зверталися. Груди вона мала пишні, а шкіру — гладеньку. Вона була настільки зваблива, що чоловіки старанно її обминали. Спокуслива, солоденька, слухняна і тупа, вона доводила до нестями всіх, окрім генерала Дрідла.

— Глянули б ви на неї голу, — вдоволено пирхнув генерал Дрідл, а медсестра гордо усміхалася, стоячи поряд. — Там у штабі вона має мундир з пурпурового шовку, такий обтислий, що її соски стирчать, мов вишні. Майло роздобув для мене тканину. Під нього навіть трусиків чи ліфчика не вдінеш. Я деколи вечорами наказую їй одягати цей мундир, коли Мудус мене відвідує, просто щоб його подражнити. — Генерал Дрідл хрипко заіржав. — Ви би бачили, що діється під тієї її сорочкою, коли вона переступає з ноги на ногу. Вона зводить його з розуму. Та нехай тільки її торкнеться — чи будьякої іншої жінки, я тут же розжалую цю хтиву скотину в солдати і запроторю на цілий рік на кухню.

— Він тримає її біля себе, аби лише мене подражнити, — ображено закидав полковник Мудус на іншому кінці барної стійки. — Там у штабі вона має мундир з пурпурового шовку, такий обтислий, що її соски стирчать, мов вишні. Під нього навіть трусиків чи ліфчика не вдінеш. Ви би чули той шурхіт, коли вона переступає з ноги на ногу. Та хай би я тільки спробував залицятися до неї чи до якоїсь іншої дівки, він тут же розжалує мене в солдати і запроторить на цілий рік на кухню. Вона зводить мене з розуму.

— Він ні з ким не спав, відколи ми покинули Штати, — розповідав по секрету генерал Дрідл, і його квадратна сива голова злорадно тряслася від садистського реготу. — Це одна з причин, чому я ніколи не спускаю з нього очей — щоби він не міг дорватися до жінки. Можете собі уявити, що терпить цей нещасний сучий син?

— Я не спав із жодною жінкою, відколи ми покинули Штати, — скімлив полковник Мудус. — Можете собі уявити, що я терплю?

Розсердившись на когось, генерал Дрідл міг стати до нього настільки ж безжальним, як до полковника Мудуса. Він не був схильний до удавання, тактовності чи претензійності, і його кредо як фахового солдата було стисле і просте: він вважав, що хлопці під його командою повинні бути готові віддати життя заради ідеалів, прагнень чи примх тих зверхників, які командують ними. Підлеглих йому офіцерів та рядових він сприймав лише як військові одиниці. Він вимагав від них єдине — виконувати свій обов’язок; поза тим їм було вільно робити все, що заманеться. Їм було вільно, як і полковникові Каткарту, примушувати своїх підлеглих робити по шістдесят бойових вильотів, якщо вони так вирішили; і їм було вільно, як і Йосаріанові, стояти в строю голяка, якщо так їм заманеться, хоча від того видовища у генерала Дрідла відвисла гранітна щелепа, і владним кроком він рушив уздовж шеренги, щоб переконатися, що в строю, стоячи на «струнко», чекає на медаль чоловік, на якому немає нічого, крім мокасинів. Генерал Дрідл онімів. Полковник Каткарт мало не зомлів, побачивши Йосаріана, і підполковник Корн підступив ззаду і міцно схопив його за лікоть. Запала гротескна тиша. З моря повівав рівний, теплий вітерець, і на шосе з торохтінням виїхав старий віз із брудною соломою, запряжений чорним віслюком, якого поганяв селянин у крислатому капелюсі й вигорілому бурому робочому одязі, не звертаючи жодної уваги на офіційну військову церемонію, що відбувалася на невеличкому плацу праворуч від нього.

Нарешті генерал Дрідл заговорив.

— Вертайся до машини, — рявкнув він через плече до своєї медсестри, яка йшла слідом за ним уздовж шеренги. Медсестра, всміхаючись, задріботіла до коричневої штабної машини, припаркованої ярдів за двадцять від прямокутного плацу. Генерал Дрідл суворо мовчав, доки не клацнули дверцята машини, а тоді запитав: — Хто це такий?

Полковник Мудус глянув у список.

— Це Йосаріан, тату. Він одержує Хрест льотних заслуг.

— Ну, побий мене грім, — буркнув генерал Дрідл, його рум’яне масивне обличчя злагідніло від веселого здивування. — Чому ви не вдягнуті, Йосаріане?

— Бо не хочу.

— Що значить, «не хочу»? Чому ви в біса не хочете?

— Просто не хочу, сер.

— Чому він без одягу? — запитав через плече генерал Дрідл полковника Каткарта.

— Це він тебе питає, — шепнув підполковник Корн полковникові Каткарту ззаду, різко штурхонувши його ліктем у спину.

— Чому він без одягу? — запитав полковник Каткарт у підполковника Корна, скривившись від гострого болю і розтираючи місце, куди підполковник Корн його щойно штурхонув.

— Чому він без одягу? — підполковник Корн запитав у капітана Пілчарда і капітана Рена.

— Минулого тижня над Авіньйоном у його літаку вбило одного з членів екіпажу і його геть залило кров'ю, — відповів капітан Рен. — Він поклявся, що більше ніколи не вдягне форми.

— Минулого тижня над Авіньйоном у його літаку вбило одного з членів екіпажу і його геть залило кров’ю, — доповів підполковник Корн безпосередньо генералу Дрідлу. — Його однострій ще не повернувся з пральні.

— А де інший однострій?

— Також у пральні.

— А що з білизною? — запитав генерал Дрідл.

— Уся його білизна також у пральні, — відповів підполковник Корн.

— Як на мене, все це якась маячня, — проголосив генерал Дрідл.

— Це дійсно маячня, сер, — сказав Йосаріан.

— Не хвилюйтеся, сер, — пообіцяв полковник Каткарт генералові Дрідлу, загрозливо глянувши на Йосаріана. — Я даю вам слово, що цей чоловік буде суворо покараний.

— Яка мені з біса різниця, покараний він чи ні? — роздратовано здивувався генерал Дрідл. — Він заслужив медаль. Якщо йому хочеться одержати її голим, то яке тобі в біса діло?

— Я точнісінько тієї самої думки, сер! — з великим ентузіазмом підтакнув полковник Каткарт і витер чоло вологою білою хусточкою. — Але чи скажете ви те саме, сер, навіть у світлі останнього циркуляра генерала Пекема про належний вигляд військової форми у зоні бойових дій?