Йосаріан не встигав відслідковувати численні небезпеки, які його оточували. Гітлер, Муссоліні і Тодзьо, наприклад, — усі вони бажали йому смерті. Так само й лейтенант Шайскопф, схиблений на парадах, і бундючний полковник із пишними вусами й манією всіх карати, також Еплбі і Гавермеєр, Блек і Корн. Він був майже певен, що сестра Крамер і сестра Дакет чекали на його смерть, а щодо техасця та військового слідчого в нього вже не лишилося жодних сумнівів. Смерті йому бажали бармени, будівельники і кондуктори по всьому світу, домовласники й орендарі, зрадники і патріоти, лінчувальники, глитаї і лакизи, всі вони хотіли порішити його. Цю таємницю — всі прагнуть твоєї смерті — виплескав на нього Сноуден під час нальоту на Авіньйон, розплескавши також своє нутро по всьому задньому відсіку літака.

Загнати в могилу його могли також лімфатичні вузли, нирки, оболонки нервових волокон і кров’яні тільця. Були ще пухлини мозку, хвороба Годжкіна, білокрів’я, бічний аміотрофічний склероз. Плодючі червоні галявини епітелію могли вхопити й виплекати ракову клітину. Існували хвороби шкіри, хвороби кісток, хвороби легень, хвороби шлунка, хвороби серця, крові та артерій. Були хвороби голови, хвороби шиї, хвороби грудей, хвороби кишківника, хвороби паху. Були навіть хвороби стопи. Мільярди клітин день і ніч сумлінно окислялися, наче безмовні мурахи виконуючи свою надскладну роботу, аби лиш він був живий і здоровий, і кожна з них була його потенційним зрадником і ворогом. На світі було так багато всіляких хвороб, що лише люди з дійсно хворою уявою могли думати про них настільки ж часто, як Йосаріан і Голодний Джо.

Голодний Джо склав список смертельних хвороб, розташувавши їх за абеткою, щоб могти відразу ткнути пальцем у будь-яку з тих, через яку хотів потривожитись. Він дуже засмучувався, якщо якась хвороба опинялася не на своєму місці або коли не міг поповнити список, і тоді в холодному поту біг до Дока Деніки по допомогу.

— Розкажи йому про пухлину Юінга, — запропонував Йосаріан Доку Деніці, який прийшов до нього порадитись, як допомогти Голодному Джо, — і потім додай меланому. Голодний Джо любить затяжні хвороби, але ще більше любить блискавичні.

Док Деніка не чув про жодну з них.

— Звідки ти знаєш про стільки різних хвороб? — запитав він з поважною професійною цікавістю.

— Довідався у шпиталі, коли регулярно читав «Рідерз дайджест».

Йосаріан боявся стількох хвороб, що інколи схилявся до думки назавжди переселитися до шпиталю і решту життя вилежуватися в кисневому боксі, і щоб двадцять чотири години на добу біля його ліжка сидів цілий гурт медсестер та лікарів, чекаючи на будь-які ускладнення, і принаймні один хірург зі скальпелем напохваті, готовий у разі потреби негайно щось вирізати. Скажімо, в нього аневризм: як інакше його вчасно врятують з аневризмом аорти? Йосаріан почував себе набагато безпечніше у шпиталі, ніж поза його межами, хоча хірурга зі скальпелем він ненавидів, як нікого іншого. У шпиталі він міг заверещати і йому принаймні кинулися б на допомогу; поза межами шпиталю його б запроторили за ґрати, якби він почав верещати через усі ті речі, через які, на його думку, всі вже давно мали б верещати, або поклали б його до шпиталю. Одна з речей, через яку він хотів заверещати, був хірургічний скальпель, що майже напевне чекав на нього самого і на кожного, хто вже нажився на цьому світі. Він часто замислювався, чи вдасться йому вчасно розпізнати першу ознаку застуди, гарячки, кольки, мігрені, відрижки, чхання, висипки, кволості, хрипоти, запаморочення або втрати пам’яті, що сповістять про неминучий початок неминучого кінця.

Він також боявся, що Док Деніка відмовиться йому допомогти, коли він, вискочивши через вікно з намету майора Майора, знову пішов до нього, і побоювання його справдились.

— Думаєш, тобі треба чогось боятися? — запитав Док Деніка, підвівши свою акуратну, бездоганну чорноволосу голову і глипнувши на Йосаріана сльозливим поглядом. — А що мені казати? Мої безцінні медичні вміння іржавіють на цьому паршивому острові, тоді як інші лікарі добре заробляють. Чи ти думаєш, мені приємно сидіти тут день за днем і відмовляти тобі в допомозі? Я не був би проти відмовити тобі в Штатах або, наприклад, у Римі. А відмовляти тобі ось тут мені зовсім нелегко.

— Тоді перестань казати «ні». Звільни мене від польотів.

— Я не можу тебе звільнити, — промимрив Док Деніка. — Скільки разів тобі повторювати?

— Ні, можеш. Майор Майор сказав мені, що ти єдиний у цілій ескадрильї, хто може мене звільнити від польотів.

Док Деніка остовпів.

— Майор Майор тобі таке сказав? Коли?

— Коли я зловив його у канаві.

— Майор Майор тобі таке сказав? У канаві?

— Це він мені сказав у своєму кабінеті, після того як ми вилізли з канави і заскочили до нього. Він наказував нікому не розказувати, що розказав це мені, тому нікому не розпатякуй.

— Брудний, брехливий інтриган! — закричав Док Деніка. — Він не мав права нікому розказувати. А він сказав, як саме я можу звільнити тебе від польотів?

— Просто написати на клаптику паперу, що я на межі нервового зриву, і відправити його в штаб полку. Доктор Стабз постійно звільняє людей у своїй ескадрильї, то чому ти не можеш?

— А що стається з ними після того, як Стабз їх звільняє? — єхидно відповів Док Деніка. — Вони відразу повертаються в бойовий стрій. А він сідає прямо в калюжу. Звичайно, я можу тебе звільнити, написавши на клаптику, що ти неспроможний літати. Але тут є одна засторога.

— Пастка-22?

— Звичайно. Якщо я звільняю тебе, штаб полку повинен затвердити моє рішення, а вони цього не зроблять. Вони відразу повернуть тебе в бойовий стрій, а де буду я? Десь у дорозі до Тихого океану, мабуть. Ні, дякую. Я не збираюсь заради тебе ризикувати.

— А може, варто спробувати? — не вгавав Йосаріан. — Що доброго в цій Піанозі?

— Піаноза жахлива. Але тут краще, ніж у Тихому океані. Я б не мав нічого проти, якби мене відправили в яке-небудь цивілізоване місце, де можна час від часу заробити якийсь долар-два на абортах. А на островах Тихого океану є лише джунглі та мусони, я б там зігнив.

— Ти й тут гниєш.

Док Деніка розлючено спалахнув.

— Справді? Ну, принаймні з цієї війни я вийду живим, а це набагато краще за те, що станеться з тобою.

— Саме це я намагаюся тобі втовкмачити, чорт забирай. Я прошу тебе врятувати мені життя.

— Це не моє діло — рятувати життя, — відказав Док Деніка понуро.

— А яке твоє діло?

— Я не знаю. Мені казали лише те, що слід зберігати професійну етику і ніколи не свідчити проти своїх колег. Послухай-но. Невже ти думаєш, що лише твоє життя в небезпеці? Що мені казати? Ці двоє шарлатанів, які допомагають мені в медчастині, досі не можуть вияснити, що зі мною не так.

— Мабуть, це пухлина Юінга, — саркастично промимрив Йосаріан.

— Ти справді так думаєш? — перелякано вигукнув Док Деніка.

— Ох, та я не знаю, — відповів Йосаріан нетерпляче. — Знаю лише, що більше не полечу на завдання. Вони ж не розстріляють мене за це, правда? В мене п’ятдесят один виліт.

— Чому б тобі не дійти до п’ятдесяти п’яти, а вже потім наполягати на своєму? — порадив Док Деніка. — Ти постійно скиглиш, а ще ні разу не виконав норми.

— А як у біса її виконаєш? Тільки-но я наближаюсь до кінця, як полковник додає вильоти.

— А ти ніколи не виконаєш норми, коли тільки те й робиш, що бігаєш до шпиталю або літаєш до Рима. Ти був би в набагато сильнішій позиції, якби відлітав свої п’ятдесят п’ять завдань, а тоді відмовлявся. Тоді, може, я й подумав би, як тобі допомогти.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Що ти обіцяєш?

— Обіцяю, що, можливо, подумаю, як тобі допомогти, коли ти виконаєш своїх п’ятдесят п’ять завдань і якщо вмовиш Маквота знову записати мене в бортовий журнал, щоб я міг отримати льотну надбавку без жодних польотів. Я боюся літаків. Ти читав про аварію літака в штаті Айдахо три тижні тому? Шестеро загиблих. Це жахливо. Я не розумію, навіщо їм заганяти мене щомісяця на чотири години до літака, аби видати льотну надбавку. Невже мені немає іншого клопоту, аби ще переживати, що можу розбитися в літаку?