— Що за фігню ти мелеш? — запитав Данбар. — Чи він хоч розуміє, про що ти говориш?

— Певно, що розуміє. Він не дурний. З ним усе гаразд.

— Він тебе чує?

— Ну, я не знаю, чує він мене чи ні, але я впевнений, він розуміє, про що я говорю.

— Чи та дірка в нього над ротом хоч колись ворушиться?

— Ну і що це за дурне питання? — стривожився техасець.

— Звідки ти знаєш, чи він дихає, якщо ніколи не ворушиться?

— Звідки ти знаєш, що він — це «він»?

— Чи в нього є ватні подушечки на очах під цією пов’язкою на лиці?

— Чи він коли-небудь ворушить кінчиками пальців на ногах або руках?

Техасець спантеличено відступив.

— Ну і що це за дурне питання? Ви, хлопці, певно, всі подуріли. Чому б вам просто не підійти до нього і не познайомитись? Він справді хороший хлопець, повірте.

Солдат у білому скидався більше на туго напхану і стерилізовану мумію, ніж на справді хорошого хлопця. Сестра Дакет і сестра Крамер тримали його в бездоганній чистоті. Вони регулярно обмітали йому віничком пов’язки і обмивали мильною водою закуті в гіпс руки, ноги, плечі, груди і таз. Полірувальною пастою з круглої бляшанки вони майже до блиску надраювали тьмяну цинкову трубку, що стирчала з гіпсу на його паху. Вологими стирками вони по кілька разів на день витирали порох із тонких чорних гумових трубок, що тягнулись до двох великих герметично закритих банок: одна висіла на штативі біля ліжка, і з неї постійно, крізь шпарку в пов’язці, скрапувала в руку рідина, а друга, майже не помітна на підлозі, приймала рідину з цинкової трубки, що підіймалася від його паху. Обидві молоденькі медсестри безперервно протирали скляні банки. Вони пишалися своєю роботою. Ретельнішою з них двох була сестра Крамер, струнка, гарно збудована, холодна дівчина зі здоровим непривабливим обличчям. Сестра Крамер мала гарненький носик і сяючу, квітучу шкіру, поцятковану чарівними бризками ластовиння, якого Йосаріан терпіти не міг. Солдат у білому зворушував її до глибини душі. Її невинні ясно-блакитні круглі, як блюдечка, очі часто ні з того ні з сього проливали цілі потоки сліз, що доводило Йосаріана до сказу.

— Звідки, чорт забирай, ти знаєш, що він там є? — запитав він її.

— Не смійте розмовляти зі мною таким тоном! — обурено відповіла вона.

— Ну звідки? Ти ж навіть не знаєш, що це дійсно він.

— Хто?

— Той, хто мав би бути в тих пов’язках. Можливо, ти оплакуєш когось зовсім іншого. Звідки ти знаєш, що він взагалі живий?

— Як таке можна казати! — вигукнула сестра Крамер. — Негайно лягайте до ліжка і перестаньте про нього жартувати.

— Я не жартую. Будь-хто може бути на його місці. З усього видно, що це може бути навіть Мад.

— Про що ви говорите? — тремтячим, благальним голосом вигукнула сестра Крамер.

— Можливо, це той небіжчик.

— Який небіжчик?

— У мене в наметі лежить небіжчик, якого ніхто не може викинути. Його прізвище Мад.

Сестра Крамер зблідла і розпачливо повернулася до Данбара, шукаючи підтримки.

— Скажіть йому, нехай перестане таке говорити, — попросила вона.

— Мабуть, там всередині нікого немає, — люб’язно підказав Данбар. — Мабуть, сюди прислали самі пов’язки заради жарту.

Вона з острахом відступила від Данбара.

— Ви божевільні, — закричала вона з благальним поглядом. — Ви обоє божевільні.

Тут нагодилася сестра Дакет і розігнала їх усіх по своїх ліжках, а сестра Крамер тим часом поміняла солдату в білому закорковані посудини. Переміна посудин для солдата в білому не завдавала жодного клопоту, оскільки та сама прозора рідина закрапувалась у нього ще раз і ще раз без жодних помітних втрат. Коли посудина, що живила його руку, мала от-от спорожніти, а посудина на підлозі — от-от наповнитися по вінця, їх просто від’єднували від гумових трубок і швиденько міняли місцями так, щоб рідина знову вливалася. Переміна посудин нікого не бентежила, окрім пацієнтів, які спостерігали за цією процедурою щогодини і не могли вийти з дива.

— Чому б їм не сполучити обидві посудини і не позбутися посередника? — запитав капітан артилерії, з яким Йосаріан перестав грати в шахи. — Якого чорта він їм здався?

— Хотів би я знати, чим він на таке заслужив, — зажурився прапорщик з малярією і укусом комара на дупі після того, як сестра Крамер глянула на градусник і виявила, що солдат у білому мертвий.

— Він пішов на війну, — висловив здогад льотчик-винищувач із золотистими вусиками.

— Ми всі пішли на війну, — заперечив Данбар.

— Отож-бо й воно, — вів далі прапорщик з малярією. — Чому саме він? У цій системі нагород і покарань щось не видно жодної логіки. Взяти хоча б мене. Якби замість цього клятого укусу комара я схопив сифіліс чи дозу триперу за свої п’ять хвилин пристрасті на пляжі, в цьому була б якась справедливість. Хіба може малярія бути карою за блуд? — прапорщик у німому подиві похитав головою.

— А що мені казати? — долучився Йосаріан. — Якось увечері в Марракеші я вийшов зі свого намету купити собі плитку шоколаду, а підхопив твою дозу триперу, бо якась незнайома мені контрактниця затягнула мене поцілунками в кущі. Я хотів лише плитку шоколаду, але хто б відмовився?

— Так, схоже, це була моя доза триперу, — погодився прапорщик. — Але все одно — в мене чиясь малярія. Мені б хотілось, аби хоч раз усе нарешті стало на свої місця і кожен дістав по заслузі. Можливо, тоді в мене з’явиться більше довіри до світу.

— А мені дісталися чиїсь триста тисяч доларів, — зізнався хвацький льотчик-винищувач із золотистими вусиками. — Я байдикую, відколи народився. Я дивом проскочив через старші класи і коледж, і відтоді я тільки те й роблю, що волочуся за милими дівчатками, які думають, що з мене вийшов би добрий чоловік. У мене взагалі немає мети. Єдине, що я хочу зробити після війни, це одружитися з дівчиною, в якої більше грошей, ніж у мене, і далі волочитися за милими дівчатками. Ті триста тисяч доларів ще до мого народження залишив мені мій дідо, який розбагатів на торгівлі в міжнародному масштабі. Я знаю, що не заслужив цих грошей, та буду проклятий, якщо їх віддам. Цікаво, кому ж вони насправді належать.

— Можливо, моєму батькові, — припустив Данбар. — Він усе життя важко гарував, але не зміг заробити для нас із сестрою на коледж. Він уже помер, так що тримай свої гроші при собі.

— Ну що ж, коли б ми дізналися, кому належить моя малярія, все стало б на свої місця. Я не маю нічого проти малярії. Можу косити як з малярією, так і з будь-чим іншим. Але я відчуваю, що це несправедливо. Чому це в мене чиясь малярія, а в тебе — моя доза триперу?

— У мене не тільки твоя доза триперу, — сказав йому Йосаріан. — Через ту твою дозу мені треба й далі літати на бойові завдання, аж поки мене не вб’ють.

— Тоді тим гірше. Ну хіба це справедливо?

— Два з половиною тижні тому в мене був приятель на прізвище Клевінджер, який бачив у цьому вищу справедливість.

— ...Це і є найвища справедливість, — зловтішався тоді Клевінджер, сміючись і плескаючи в долоні. — На думку спадає «Гіпполіт» Евріпіда, в якому оповідається, як блуд Тесея обернувся аскетизмом його сина, що призвело до трагедії, яка всіх їх згубила. Принаймні цей епізод з контрактницею має переконати тебе, що розпуста — це зло...

— Він переконав мене, що шоколад — це зло.

— Хіба ти не бачиш, що ти сам частково винний у своїй теперішній скруті? — провадив далі Клевінджер з неприхованим полегшенням. — Якби тоді в Африці тебе не поклали до шпиталю на десять днів з венеричною хворобою, ти б відлітав свої двадцять п’ять завдань і відправився додому ще до того, як загинув полковник Неверз і полковник Каткарт прийшов на заміну.

— А як щодо тебе? — відповів Йосаріан. — Ти ж не підчепив триперу в Марракеші, а сам в такій самій скруті.

— Не знаю, — зізнався Клевінджер з відтінком удаваної стривоженості. — Мабуть, свого часу я вчинив щось дуже погане.

— Ти справді в це віриш?

Клевінджер розсміявся.

— Ні, звісно, що ні. Просто мені подобається тебе трохи подражнити...