— Як справи? — пошепки спитав льотчик.

— Чудово, — відповів Йосаріан.

— Я бачив, як ви оце зараз впали. Подумав, з вами щось сталось.

— Здається, я зомлів.

— У нас в ескадрильї ходить чутка, буцімто ви сказали в штабі, що відмовляєтесь вилітати на бойові завдання.

— Це правда.

— Потім до нас приходили із штабу і сказали, що це лише чутки, що ви просто пожартували.

— А це брехня.

— Гадаєте, вам усе так минеться?

— Не знаю.

— Що вони з вами зроблять?

— Не знаю.

— Гадаєте, вони віддадуть вас під трибунал за дезертирство з поля бою?

— Не знаю.

— Сподіваюся, вам усе так минеться, — сказав льотчик з Данбарової ескадрильї, розчиняючись у темряві. — Тримайте мене в курсі справ.

Кілька секунд Йосаріан дивився йому вслід, а далі рушив до свого намету.

— Ей! — почувся голос за кілька кроків попереду. Це був Еплбі, що ховався за деревом. — Як справи?

— Чудово, — сказав Йосаріан.

— Я чув, тобі будуть погрожувати трибуналом за дезертирство з поля бою. Але до суду вони не дійдуть, бо навіть не певні, що зможуть довести твою провину. Також через цей скандал вони можуть погано виглядати в очах нового начальства. Окрім того, ти ще досі великий герой, бо вдруге заходив на міст біля Феррари. Здається, ти зараз перший герой у нашому полку. Я от подумав, тобі варто знати, що вони просто блефують.

— Дякую, Еплбі.

— Я заговорив з тобою, просто щоб попередити.

— Я тобі вдячний.

Еплбі соромливо поколупав землю носаком черевика.

— Пробач, Йосаріане, що ми тоді з тобою побилися в офіцерському клубі.

— Та все гаразд.

— Але бійку не я почав. По-моєму, то все сталося через Oppa, який вдарив мене по лиці ракеткою. Чому він це зробив?

— Ти в нього вигравав.

— А хіба я не мав у нього виграти? Хіба суть гри не в тому, щоб виграти? А тепер, коли він мертвий, уже не має значення, краще я грав у пінг-понг чи ні, адже так?

— Певно, що так.

— І вибач, що я здійняв таку бучу через ті таблетки атабрину, коли ми сюди летіли. Якщо ти хочеш підхопити малярію, то це твоя справа, адже так?

— Не переймайся, Еплбі.

— Я лише старався виконувати свій обов’язок. Я корився наказам. Мене завжди вчили коритися наказам.

— Та не переймайся.

— Знаєш, я сказав підполковнику Корну і полковнику Каткарту, що, на мою думку, вони не повинні змушувати тебе літати на завдання, якщо ти цього не хочеш, а вони сказали, що дуже в мені розчаровані.

Йосаріан сумовито всміхнувся.

— Певно, що розчаровані.

— Ну, та мені байдуже. Дідько, ти відлітав аж сімдесят одне завдання. Цього має бути досить. Думаєш, вони тебе відпустять?

— Ні.

— Скажімо, коли б вони відпустили тебе, їм довелося б відпустити і всіх нас, адже так?

— Саме тому вони не можуть мене відпустити.

— І що, на твою думку, вони зроблять?

— Не знаю.

— Думаєш, віддадуть тебе під трибунал?

— Не знаю.

— Ти боїшся?

— Так.

— Будеш знову літати?

— Ні.

— Сподіваюся, тобі все так минеться, — впевнено прошепотів Еплбі. — Дуже сподіваюсь.

— Дякую, Еплбі.

— Мені також не надто подобається вилітати на стільки завдань тепер, коли ми вже майже виграли війну. Дам тобі знати, коли почую щось нового.

— Дякую, Еплбі.

— Гей! — гукнув приглушений владний голос із заростей безлистого невисокого чагарнику поблизу його намету. Там, присівши навпочіпки, ховався Гавермеєр. Він їв арахісові брикети, і його прищі та великі масні пори на обличчі здавались темною лускою. — Як справи? — спитав він, коли Йосаріан підійшов ближче.

— Чудово.

— Будеш далі літати?

— Ні.

— А якщо спробують примусити тебе?

— Я їм цього не дозволю.

— Тобі страшно?

— Так.

— Віддадуть тебе під трибунал?

— Мабуть, що спробують.

— А що каже майор Майор?

— Майора Майора немає.

— Вони його зникли?

— Не знаю.

— А що будеш робити, якщо вирішать і тебе зникнути?

— Спробую їм не датись.

— А вони не пропонували тобі якоїсь угоди абощо, якщо ти літатимеш?

— Пілчард і Рен обіцяли влаштувати все так, що я ходитиму лиш у патрульні вильоти.

Гавермеєр збадьорився.

— Послухай, а це чудова пропозиція. Я сам був би не проти такоїугоди. Закладаюсь, ти за неї вхопився.

— Я відмовився.

— Ну і дурний, — мляве, безрадісне обличчя Гавермеєра тривожно наморщилося. — Послухай, але ж така угода нечесна щодо решти. Якщо ти будеш виходити тільки на патрульні вильоти, тоді хтось із нас мусить виконувати небезпечні завдання за тебе, адже так?

— Саме так.

— Послухай, це мені не подобається, — вигукнув Гавермеєр і обурено випростався, вперши кулаки в боки. — Зовсім не подобається. Вони ладні відправити мене чорту в зуби лише тому, що ти дрейфиш далі літати, так?

— З ними про це балакай, — сказав Йосаріан і насторожено потягнувся до пістолета.

— Ні, я тебе не звинувачую, — сказав Гавермеєр, — хоч ти мені й не подобаєшся. Знаєш, мені також не дуже хочеться вилітати на стільки завдань. Чи можна якось і мені від них відкрутитися?

Йосаріан іронічно хихотнув і сказав жартома:

— Начепи пістолет і походжай зі мною.

Гавермеєр задумливо похитав головою.

— Ні, я так не можу. Я би зганьбив свою жінку і дитину, якби показав себе боягузом. Боягузів ніхто не любить. Крім того, після війни я хочу залишитися в запасі. Якщо залишаєшся в запасі, тобі платять п’ятсот доларів на рік.

— Ну, тоді літай далі.

— Еге, мабуть, доведеться. Слухай, як ти думаєш, чи є якийсь шанс, що тебе звільнять від бойових вильотів і відправлять додому?

— Ні.

— Але якщо звільнять і дозволять узяти з собою ще когось, то візьмеш мене? Не бери когось такого, як Еплбі. Візьми мене.

— А з якого дива вони б таке дозволяли?

— Не знаю. Але якщо дозволять, то не забувай, що я перший тебе попросив, добре? І тримай мене в курсі. Я кожного вечора буду чекати на тебе тут, у кущах. Можливо, якщо тобі нічого не зроблять, то і я перестану літати. Згода?

Цілий наступний вечір люди раз у раз виринали з темряви йому назустріч і цікавилися, як у нього справи, з виснаженими, стурбованими обличчями випитуючи в нього конфіденційну інформацію на підставі якоїсь нездорової і потаємної спорідненості, про існування якої він раніше не здогадувався. Коли він ішов табором, малознайомі йому льотчики вигулькували ніби з-під землі і питалися, як справи. Навіть люди з інших ескадрилій поодинці скрадались до нього і виринали з темряви. Куди б він не ступив після заходу сонця, хтось уже лежав у засідці, щоб виринути з темряви і спитатися, як справи. Люди вискакували до нього з-за дерев і з кущів, із канав і заростей високого бур’яну, з-за наметів і бамперів припаркованих машин. Навіть один з його сусідів вискочив, щоб поцікавитися, як у нього справи, і попросив не розповідати іншим сусідам у наметі, що він виринув з темряви. Йосаріан клав руку на пістолет щоразу, коли підходив до сторожкого силуету, що пошепки підкликав його, бо не знав, яка з невиразних тіней врешті-решт обернеться в повію Нейтлі або, що гірше, в якогось законного представника державної влади, надісланого безжально віддубасити його кийком до півсмерті. Скидалось на те, що їм таки доведеться зробити щось подібне. Вони не хотіли поставити його перед трибуналом за дезертирство з поля бою, тому що місце за сто тридцять п’ять миль від ворога навряд чи можна назвати полем бою і тому що Йосаріан був саме тим, хто нарешті зруйнував міст біля Феррари, вдруге зайшовши на ціль і вбивши Крафта, — він майже завжди забував про Крафта, коли перераховував загиблих знайомих. Але щось вони таки мали з ним зробити, і ціла ескадрилья похмуро чекала, якою ж буде ця жахлива кара.

Упродовж дня всі його уникали, навіть Аарфі, і ЙосарІан зрозумів, що люди разом і серед білого дня зовсім інші, ніж сам на сам і в темряві. Йому взагалі було до них байдуже, коли він прогулювався задом наперед, поклавши на пістолет руку, очікуючи на нові вмовляння, погрози і спокушання зі штабу щоразу після повернення капітанів Пілчарда і Рена з чергової термінової наради з полковником Каткартом і підполковником Корном. Голодного Джо майже не було поруч, і єдиний, з ким міг спілкуватися ЙосарІан, був капітан Блек, який при кожній зустрічі веселим, насмішкуватим тоном кликав його «Старий горлоріз» і який в кінці тижня повернувся з Рима і повідомив, що повія Нейтлі пропала. Серце в Йосаріана защеміло від туги і каяття. Він сумував за нею.