Абсолютно вільні.

Якщо хто зараз подумає, що я щось там художньо прикрашаю, самі спробуйте посидіти хоча б трохи в ментівці, а потім, коли вам раптом накажуть забиратися геть, вийдіть на вулицю і вдихніть на повні груди.

Кажу вам — сп'янієте.

Ми не знали, де ми.

Словосполучення «Залізничний райвідділ» ні про що не говорило. Але навіть коли б ми знали, де знаходиться цей відділ, легше від цього не стало б. Ну, десь поруч із залізничним вокзалом — тільки після всього цього на вокзал повертатися не хотілося. Тим більше — до квартири Колі, нехай там і лишилися всі наші шмотки.

Без речей, без копійки грошей, побиті ментами і дивовижним чином звільнені проституткою, глупої ночі в чужому місті. Називається, втекли з дому. Головне — ніхто не знає, де ми, і в разі чого ніхто не допоможе. Хоч і правда вертайся та ментам здавайся.

Ідіотська ситуація. А найсмішніше у ній те, що ми чогось подібного й хотіли — сховатися так, аби ніхто нас знайти не міг. Тепер оце сховалися, бляха-муха.

Неподалік від райвідділу ми знайшли скверик і посідали на лавочку. Заєць одразу ж відсунувся від нас, наче заразний, та його стан можна зрозуміти — при всіх по жопі ременем отримав, а потім ще й рознюнявся. Зі Свинею мені говорити не хотілося — не чекав я від нього, що він без нас тікати почне. Без толку — але все одно, якось воно не той… пацани, коротше, так себе не ведуть. Тому ми мовчки сиділи, аж поки з дверей міліції не вийшла раптом наша рятівниця.

Чесно — я думав, вона пішла вже. Але ні, ти бач, довгенько ще там затрималася. Дівчина пішла, цокаючи каблуками, і коли порівнялася з нами, я не придумав нічого розумнішого, як свиснути. Дивно, але вона зупинилася, озирнулася, могла не побачити нас у темряві скверу, тому я скочив з лавки і підійшов до неї.

— Це ми… Привіт…

— Ти диви! — виразу її обличчя я не роздивився, та судячи з усього, дівчина посміхалася. — Самогонники. Чого ще тут, чого не вдома?

— А ми не в Києві живемо. Нам нема куди подітися, — пояснив я, а тим часом Литовченко і Тихий так само підійшли до нас.

— І тепер ви в мусарні хочете переночувати? Був же такий шанс, чого ж тоді…

— Слухай, а для чого ти це… ну… нас того… — втрутився Свиня.

— А що, краще б я цього не робила?

— Ти що! Теє, ну, коротше, дякуємо, чи як там…

— Ну, не знаю, як там, але їжте на здоров'я, — розвела дівчина руками. — Залишатися там вам по-любому не можна було, ще трохи — і цей Мишко вас би додавив, а воно нікому не треба. І шкода стало, це теж причина. Пояснила я тобі?

— Угу.

— А раз «угу», тоді пока. Мені час, бо общагу зачинять, там тітка на вахті сьогодні дуже строга.

— Ти в гуртожитку живеш? — перепитав я.

— А де іще? Я ж, як і ви, не місцева. Киянин, хлопчики, це лише прописка. В мене її нема. Я — порушниця паспортного режиму, за це мене, як правило, і гребуть. А ви думали — за що? — в її запитанні чулася якась хитринка.

— Слухай, раз таке діло, в тебе перекантуватися можна? — набрався я нахабства. — У нас правда такі обставини…

— Не можна, — грубувато відрізала вона. — Я сама там напівлегально. Лімітної прописки позбавили, тепер партизаню. Правда, кімната все одно окрема, а нормальні лімітниці[42] повним комплектом живуть.

— А нам куди подітися?

— А куди ви хотіли? — і зрозумівши, що відповіді ми не знаємо, зітхнула. — Добро, пішли прогуляємося до Севастополя, там тачку будемо ловити. Заодно про всі ваші пригоди розкажете, разом щось придумаємо.

— До якого… ну… як це — до Севастополя?

— Ви точно не місцеві, — зітхнула дівчина. — Це гастроном великий, недалеко, на Севастопольський площі. Там машину зловити легше.

Розговорилися по дорозі. Загалом я один розповідав, Свиня більше мовчав, аж дивно, це не схоже на нього, а Заєць — той взагалі відстав на кілька кроків і плентався позаду. Та й як сказати — розповідав: щось стримувало мене від докладного опису наших злигоднів. Обмежився тим, що втекли вчора з дому, чому — не так важливо. Куди хотіли податися з Києва — теж не має особливого значення. Про наші вранішні пригоди переказав більш докладно: і про Гідропарк, і про Колю, і про пузатого таксиста. Поки говорив, ми півдороги пройшли — попереду засвітилася вивіска «Севастополь».

— Вважайте, що вам пощастило, — зробила висновок дівчина.

— У смислі — пощастило? — не зрозумів я. — Кругом засади — і пощастило?

— Могли б із вашим Колею в іще більшу засаду залетіти. Не розумієш? Я спробую пояснити. Не дав би вам той ваш Коля сьогодні грошей. Тридцять карбованців — я не завжди такі гроші за раз заробляю, а я доросла баба.

— Скільки ж тобі років?

— Ти знаєш, що жінок не можна про таке питати?

— Ні, не знаю.

— Раз так, тоді прощаю. Вісімнадцять мені.

— Ой, не сміши! Така вже доросла баба…

— Ну, скажімо, доросліша за кожного з вас.

— А де ти працюєш? — вліз у розмову Свиня, хоча навряд чи він не здогадався про те, до чого додумався я.

— А це тобі, хлопчику, ще рано знати.

— Можна подумати, ми такі вже тупі, що нічого не зрозуміли про тебе! — вирвалося в мене, і я відразу пошкодував про це. Та наша рятівниця лише гмикнула.

— Ну, раз усе знаєш, так потім своєму другові розкажеш, — відразу поміняла тему. — Значить, я собі так усю цю ситуацію розумію, і можете мені вірити — все так би й сталося. Коля ваш до ночі самогон би свій продавав, навіть не сумнівайтеся — продав би. Ви ж самі бачили — пляшка йде приблизно за годину. Але під вечір і ближче до ночі бухарики більш активно виринають. Так що до дванадцятої ночі, може, до першої він би свій товар скинув. Йому що — сидить собі в залі чекання. А бігаєте ви, і ризикуєте, між іншим, ви. Йому серед натовпу загубитися — раз плюнути, на нього облаву треба проводити масштабну, цим ніхто займатися не буде. Він, по суті, підставив вас. Рано чи пізно менти обов’язково рейд би провели. Але так він попадається, разом із усім товаром, а так ви з однією пляшкою. Причому — неповнолітні, до того ж, не місцеві, менти помусолять вас і швидко викинуть. Він же пересидить пару днів — і знову за своє.

— Добре, якби ми не попалися так, як сьогодні, — чому б Коля нам бабки не віддав?

— Простий ти, наче чукча. Ви до ночі вже вимотані біготнею. Жерти хочеться і спати, тут не до грошей, сама така. Де ви будете шукати щось похавати серед ночі? У буфеті на вокзалі, а там дорожче. Купує Коля щось у буфеті, веде вас до себе додому. Пожували ви, попадали спати. На ранок він вам заявляє: за продукти з вас буде вираховувати. Самі заробляєте стільки, скільки він, самі себе годуйте. Може, навіть дасть якусь «троячку» чи навіть «п'ятірку», хоча за п'ять рублів такі люди вдавляться. Після дулі з маком ви і «троячці» раді, правильно? Правильно, сама знаю. Доживаєте ви до вечора, і все повторюється. Теоретично у вас за два дні шість червінців на всіх, а практично — хрін моржовий. Бо на руки Коля вам грошей далі не видає. Так можна тиждень протягти, аж поки у вас не виникне законне бажання отримати чесно зароблені гроші, нехай навіть щось із вас вирахують, і далі мандрувати по своєму маршруту. На що Коля вам відповість: він вас, мовляв, годує-поїть, живете ви на його шиї, і ще грошей вимагаєте? А що як він вас у міліцію здасть як малолітніх волоцюг?

— Ну ми його так само могли міліції здати — як самогонника…

— Тут, думаю, ти теж помиляєшся.‘Хата ця біля вокзалу не його, сто процентів. Знімає. Він же вас у другу кімнату не пускав, так?

— Так…

— І вигляд, ти казав, у цій квартирі не зовсім жилий.

— Мало що… Сам живе мужик, жінки нема, нема кому прибирати.

— Може, ти правий, але, швидше за все, не хотів ваш Коля, аби ви бачили, що друга кімната порожня. Розкладачка стоїть чи ще щось. Квартиру він наймає, швидше за все, для таких ось потреб. А сам живе нормально, навіть із жінкою, десь у іншому місці. І одягається краще, коли не вештається по вокзалу. Коротше, тримав би він вас біля себе, як рабів, а не сподобалося б — вигнав би без копійки. Ще чого бракувало — з пацанами ділитися… Ось чому, хлопчики, я думаю, що вам пощастило. Менти б вас і без мене випустили, тільки не так скоро.