— Фу! — вигукнула якась жінка, мабуть, вчителька, що привела одну з екскурсій.

— Самець! — гордо промовив моложавий чоловік у окулярах із тонкою оправою.

— А ви чого радієте? Тут же діти!

— Так зоопарк і місце для дітей, — покладисто відповів очкарик. — Бачте, як вони тішаться.

— Було б із чого тішитися! Вони ж усе розуміють!

— Тут ви, шановна, помиляєтеся, — роззирнувшись і побачивши поруч із собою нашу невеличку компанію, очкарик відчув себе явно впевненіше, і далі говорив, звертаючись так само і до нас: — І ви не все знаєте, а я про такі речі десь читав. Це нам, людям, не все можна. А примати — вони ж без умовностей. Ви знаєте, що ця макака, вірніше, цей макак у їхньому невеличкому мавпячому середовищі отак; у клітці, займає не останнє становище?

— Чого це ви так вирішили?

— Не я вирішив, дослідники писали. Кажу ж вам, я трошки цим усім цікавився. Макак, — він кивнув головою на мавпу, яка вже не показувала свої причандали, але далі кривлялася, — по всьому, вожак їхньої невеличкої зграї. Бо лише вожаку дозволено отак дражнитися з людей, це як привілей. Він у них щось на зразок, ну я знаю, парторга, секретаря райкому чи там Генерального секретаря…

— Ви взагалі обережніше з язиком, тут діти…

— А в країні перебудова і демократія. І потім — я просто не знаю, з чим порівняти. І головне, шановна, що мавпа, яка дозволяє собі отак запросто виставляти людям свої геніталії, тим самими висловлює нам, людям, крайню ступінь неповаги.

— Можна подумати, ми цих макак сильно поважаємо! — пирхнула вчителька.

— І тут ви не праві. Вони без нас обійдуться. Про тих, що в клітці, не знаю. Вони, певне, давно живої природи не бачили. Випусти назад — подохнуть, це я вам гарантую. А ось ті, хто ще бігає в джунглях, лісах, я знаю — саванах, чи де там хто звик жити, нас, людей, абсолютно не потребують. Тоді як ми, люди, без зоопарку не можемо.

— Що значить — не можемо! Зоопарк же не в кожному місті є! Значить, можемо!

Крім нас, їхнього диспуту ніхто не слухав. Я не все розумів, пацани, думаю, так само, а Валя аж напружилася — так боялася щось пропустити.

— Отак — не можемо, — переможно заявив очкарик. — Хто і що нас розважає? Кіно, музика, театр? Чому ж тоді цього не досить, і люди створюють зоопарки, збирають тварин, годують їх, а інші люди, такі, як ми з вами, платять гроші за те, аби прийти сюди і подивитися на цих звірів у клітках. Мовляв, підкорили ми природу. Причому звірі в клітках — це розвага для дітей, переважно — неповнолітніх. Дорослі з доброї волі в зоопарк ходять дуже рідко. Про інші міста ви теж не праві: пересувні зоопарки в кожне містечко приїздять, особливо влітку. Звірів там, ясно, менше, тільки дітям усе одно забави вистачає. Цирк хіба не те саме, коли дресировані ведмеді на велосипедах катаються, собачки в футбола грають, а тигри на «але-гоп» через обруч стрибають? Циркові приручені звірі — той самий зоопарк. Ви мою думку вловлюєте? Ви ж розумна людина…

— Дякую вам за довіру, але таких ваших думок не вловлюю і вловлювати не хочу. Це, виходить, зоопарки нам потрібні, аби ми відчували себе вищими за тварин? Їхніми приборкувачами?

— Щось на зразок того. Знаєте…

— Знаєте, — перебила вчителька очкарика, — з вами цікаво, але нам треба йти. Діти, третій «В», строїтися! Шекера, старосто, ти староста чи не староста? Давай, у колону по два, швидше, швидше!

Глянувши на нас, очкарик картинно розвів руками, виловив із натовпу дітлашні клаповухого хлопчика в таких самих окулярах, взяв його за руку:

— Давай, Глібушко, ми теж додому підемо.

— Ну-у, па-а, давай ще біля обізя-ан! — заскиглив Глібушка.

— Ти тут цілий день можеш стояти, так що давай, пішли, скоро ще прийдемо. Бо набридне тобі сьогодні — і все, не захочеш у зоопарк.

— Захо-очу, захо-очу, — не припиняв скиглення Глібушка.

Ми, не змовляючись, відійшли вбік.

— То як, підемо? — запитала Валя.

— Ну його все… Валимо, — буркнув я.

Коли ми виходили із зоопарку, я точно знав: як би там далі в мене не склалося, більше сюди не прийду. Сам чи з кимось — зоопарк не для мене.

Так і сталося. Набагато пізніше, коли я вже одружився, перша серйозна сварка в нас виникла навіть не через те, що я напився, а через небажання вести дитину в зоопарк — тоді в Ніжин якраз приїхав пересувний, московський.

Дивно якось минав цей день. Після зоопарку і згадати нема чого. Проїхалися на Хрещатик, погуляли біля фонтанів, знову зжерли по морозиву. Про що говорили — чорт його знає. Точно пам'ятаю Зайця — знову йшов окремо від нас і переважно мовчав.

А потім, коли великий годинник пробив другу дня, Валя почала збиратися. Запитала про наші плани, ми щось непевне відповіли, бо й самі нічого толком не знали. Видала вона нам три рублі на всіх, поцілувала кожного в щоку, причому Заєць відсмикнув голо-ву — не хотів даватися. Вже коли збиралася йти до метро, затрималася на секунду, повернулася до мене і промовила:

— Я тобі вчора вночі правду говорила. Не завтра, так післязавтра мені це все набридне до печінки. Ви теж думайте, — і після цього пішла, тепер уже остаточно розчинившись в хрещатицькому натовпі.

— Про що це вона? — штовхнув мене в бік Тихий.

— Про своє, про бабське, — відмахнувся від нього я. — Нам самим треба щось думати. Як далі?

— Чого тут думати? На вокзал, куди ще…

На вокзалі крутилися кілька годин, до вечора.

Побачили міліцейський патруль, і розхотілося вештатися по вокзалу. А їсти якраз закортіло, тому купили шість пиріжків із м'ясом, по два кожному. Так, жуючи пиріжки, пройшлися вчорашнім маршрутом до вулиці імені Комінтерну, відшукали навіть потрібний нам будинок, під'їзд і квартиру. Дзвонили, стукали — ніхто не відчинив. Значить, права була Валя, таки знає життя.

Нічого не лишалося, як сісти на метро, доїхати до «Комсомольської» і подзвонити з автомата моєму родичу Генці. По голосу я зрозумів, що він нам не радий, але домовилися зустрітися, як минулого разу.

Коли підходили до потрібного двору, прогуркотіло. Ось вам результат: парило цілий день, зараз гроза і дощ піде. Знову прогуркотіло, небо раптом стало темним, його наче навпіл розрізала блискавка. Свиня надяг светра, Заєць втягнув голову в плечі, мені теж стало не зовсім затишно: ще не вистачало під дощем опинитися. Та поки Генка вийшов, воно лише гриміло, дощити не поспішало.

— Де це ви тинялися? — сходу запитав він. — Тут, Саня, матушка твоя періодично цікавиться, чи ти не з'являвся.

— І що ти кажеш?

— Я — нічого. Хоча мудаки ви, тільки не за правилами вас виказувати. Значить, така ситуація: сьогодні я в гараж вас іще пускаю, але завтра, пацани, правда, давайте звідси. Бо це вже все дуже серйозно напрягає.

Грозові дощі не бувають затяжними. Цей теж скоро минув, та в розпеченому за день гаражі вільніше дихати не стало. Скоро ми всі вкрилися липким потом, а на завершення всього Заєць знову захотів у туалет, кинувся до залізних воріт, затарабанив по них кулаками, і грюкав, щось вигукуючи, аж поки справді не набіг той самий легендарний сторож.

Який, до того ж, устиг викликати міліцію. Аякже — в чужому гаражі сторонні люди випустити просять…

Так усе тоді й скінчилося. Дуже просто, навіть нема чого особливо розповідати.

З нами, попри всі побоювання, нічого не зробили. Бо все списали на переляк. Ми ж і справді тоді перелякалися психованого Куйовди. Міліція приїхала, кожного з нас слідчий окремо допитав, усе записали і тієї ж ночі вбивцю забрали. Заодно ми дізналися — це не перший випадок у місті з нового року, бо на Куйовду ніхто не думав. Я так гадаю, про нього просто забули. Ну, не врахували, що є така людина, і все.

Нас не лаяли, навіть навпаки — поставилися із розумінням. Головне — менти в школу директору особисто якийсь папірець занесли, і цей папірець до кінця тижня, а значить — до кінця навчального року дозволив нам як підліткам, котрі стали свідками тяжкого злочину і пережили стрес, в школу не ходити. Тільки на екзамени прийшли, отримали свої законні «трійки» і свідоцтва про закінчення школи і неповну середню освіту.