— Ви, на гальорці, я довго ще цей зоопарк буду чути?

Клас вибухнув реготом, а Рудик, коли Чекіст наказав усім заспокоїтися, запитав:

— А як ви, Анатолію Федоровичу, вгадали?

— Що я вгадав?

— Про зоопарк.

— Тут і гадати не треба. Нормальні люди, знаючи, що вони тупі, так себе не поводять. Сидять собі тихенько; іншим не заважають, сопуть у свої дірки. Правильно, Макогон?

— Відразу Макогон… — тихенько пробурчав я, аби не зовсім мовчки проковтнути образу.

Уже на перерві нас офіційно охрестили Зоопарком. Відтоді час від часу хтось виводив на дошці крейдою «ZOO». Перед кожним новим уроком черговий звично витирав дошку. Та напис з'являвся залежно від настрою того, хто його писав. Точніше, правильно так сказати: в кого був гарний настрій, той обов'язково писав на дошці «ZOO» або, проходячи повз когось із нас, відважував легенького запотиличника чи штурхав у бік. Чомусь найчастіше перепадало товстенькому Свині.

Огризатися ми могли, не вважаючи себе аж такими вже слабаками. Та проти кого огризатися? Ті, хто слабші за кожного з нас, Зоопарку не чіпали. За поета Козоріза і художника Сапуна міг заступитися або сам Рудик, або хтось із його компанії. В будь-якому разу спроба огризнутися ні до чого б хорошого не призвела. Можна було лише зганьбитися, а з часом ми хоч і звикли до свого статусу в класі, але не хотіли виставляти себе в невигідному світлі перед дівчатами. Навіть якщо вони дивилися на Зоопарк як на порожнє місце.

Тому наша дивна трійця намагалася ні з ким не конфліктувати. Це навіть не обговорювалося: ми жодного разу за весь час так званої дружби не балакали про шкільні проблеми. Те, що відбувалося довкола нас, насправді проблемою не було. Ще тоді десь на підсвідомому рівні кожен із нас, пацанів, устиг зрозуміти своє місце не лише в цьому колективі, а й у подальшому житті взагалі. Ми не мали чим підтвердити своє право виділитися, висунутися, навіть огризнутися. І трималися один одного лише через те, що більше триматися не було кого.

У такому віці не хочеться самотності.

Її захочеться пізніше, років через двадцять, як ось мені тепер. Після школи мене вже ніхто не називав Макакою, хоча я не пригадаю випадку, коли мене назвали на ім'я та по батькові. Хіба в загсі — коли розлучали…

Лягаю на спину, заплющую очі. Так слабшає біль у голові.

Я зараз не вдома. Я такий самий Саня Макогон, але молодший на двадцять років.

Двадцяте травня одна тисяча дев'ятсот вісімдесят п'ятого року.

Понеділок.

Восьма ранку.

Зоопарк у повному складі зустрічається на шкільному подвір’ї. Все для нас почнеться за дві години. Але ніхто з нас ще про це не знає.

Ранкову зарядку в школах придумали, мабуть, дебіли.

Не ту нормальну людську гімнастику, яку найбільш просунуті роблять щоранку або хоча б через раз. Гиря, гантелі, турничск, пробіжка — це я ще можу зрозуміти. Колись, як ще я був малий, мій старий намагався бігати підтюпцем довкола нашого будинку і чомусь йому приспічило брати з собою сина, тобто, мене. Літо, канікули, а він уранці стягає з мене ковдру і кричить: «Ой, товарищ, больше жизни!» Таке життя, правда, не довго тривало. На третій раз він уже не будив мене, а на шостий сам вирішив забити на пробіжку. Толку ніякого, краще поспати зайвих півгодини. До інфаркту, каже, мені ще далеко. В тих, каже, хто погано спить, швидше мотор глухне.

Коротше, нормальна ранкова зарядка — не те дрочилово, яким нас у школі змушували щоранку перед уроками займатися. Уроки починалися о восьмій тридцять. Значить, усі повинні прийти о восьмій, аби перед початком уроків зробити так звану зарядку. Коли всією школою, на плацу, коли індивідуально, в кожному класі. Директор сам ходив перевіряв, чи робиться зарядка. Тим, хто запізниться, могли записати в щоденник зауваження, але частіше робили так: залишали після уроків, усіх, незалежно від того, з якого ти класу, першого чи десятого, заводили до спортзалу, і там уся компанія робила зарядку індивідуально, для директора і фізрука.

Така ось дурня: ніхто ж її нормально не робив. Руки вгору, руки вниз, ноги ширше, повороти вліво-вправо, десять присідань, і зовсім уже довбойобство — крутити головою, Тепер, кажуть, у школах цього нема, а раніше — ви що, прогуляти зарядку! Краще відразу розстріл. За кілька спізнень на ранкову гімнастику могли записати в кінці тижня зауваження в щоденник: «Поведінка незадовільна».

Хто це придумав, не знаю. Тільки нашій трійці для повного щастя не вистачало ще після уроків зарядку робити. Тому ми із Зайцем намагалися прибігти вчасно. Свині простіше: мамка на роботу раніше приходила, сина з собою брала, він постійно в її каптьорці тусувався, ніколи на зарядку не запізнювався.

Від Свині ми й почули новину:

— Історії не буде.

У той день історія стояла першим уроком.

— Хто тобі сказав?

— Яка різниця? Знаю, — Свиня любив напустити на себе таємничий вигляд і показувати, що завжди знає більше, аніж будь-хто з нас. Навіть якщо знання не приносили жодної користі.

— І що ж буде? — Зайця справді мало цікавило, чим замінять історію, до якої він, як і до інших предметів, ставився пофігістично. Він часто запитував просто так, аби не мовчати.

— Повна херня. В армію нас будуть відбирати.

— Яку ще, на хер, армію! — іноді я зовсім не розумів дивних жартів Свині.

— У радянську! Приїхали з Чернігова, з військомату. Подивляться, як у нас із військовою підготовкою. Будуть дивитися, кого в морську піхоту, а кого — відразу в стройбат. Анекдот про стройбат знаєте?

Це старий анекдот, про те, що в будівельних батальйонах служать такі супермени — їм навіть зброю не видають, вони лопатами воюють.

— У нас, блін, ще нема воєнки![18]

— Правильно. Тому восьмі класи й збирають. Бо вона по-любому буде з осені. Хоч у бурсі, хоч де. Воєнрук матушці моїй поскаржився, валідолу в неї просив. Його ж не попередили, ось де прикол.

Це Свиня говорив нам на ходу. Вже біля самих дверей класу наш гурт протаранив Арутюнов з криком: «Звірі, людей пропустіть!» Ми забігли після нього, останніми, нарвалися на стурбований погляд Чекіста, який завжди був присутнім на зарядці. Коли ми покидали портфелі й вишикувалися кожен біля свого місця, класний прокашлявся і оголосив:

— Значить, так: сьогодні зарядки не буде. Зараз приводьте себе в порядок і всі збирайтеся в спортзалі. Дівчата — теж, — для чогось наголосив він.

— Нас там розстріляють? — це «хорошист» Любченко.

— Аби мені автомат, Любченко, я б не всіх, але декого з вас точно б розстріляв, — у відповіді я не відчув навіть натяку на жарт. — 3 вами проведуть практичні заняття з військової підготовки. Бо судити і саджати вас уже можуть, а ось Батьківщину захищати — тут вас немає.

Більшість голів, і моя в тому числі, мимоволі повернулися в бік Стародуба, який спокійно стояв біля своєї парти. Але Чекіст натякав не тільки на Стародуба: з чотирнадцяти років, як пояснили нам заняттях із основ комуністичної моралі,[19] настає кримінальна відповідальність.

— Усе ясно? Рудик, ти подивися, аби клас проявив себе достойно.

— Ми будемо кращі, Анатолію Федоровичу! — запевнив староста, хоча всі розуміли: подібна відповідь, навіть її тон мусили зайвий раз підтвердити особливі стосунки Вови Рудика з класним керівником. Вони спілкувалися вже не як учитель із учнем. Зрештою, Рудик так само, як і я, не горів бажанням насправді чогось навчитися від Чекіста. Наука математика його не цікавила, вона вчить лише рахувати гроші, а не робити їх. Тут тепер розмовляли старший товариш із молодшим.

— Ну, подивимось, — Чекіст, крутнувся на підборах і швидко вийшов з класу. Він завжди ходив швидко, не ходив — навіть бігав, постійно налітаючи на вчителів у коридорах і машинально вибачаючись на ходу.