Щойно він зник, Арутюнов на всю силу горла гаркнув;

— Почули всі? Підірвалися — і в спортзал! Шо не ясно, Порося?

Тихий вирішив — краще не реагувати, і правильно зробив, бо Арутюнов тут-таки забув про його існування. Клас поволі почав рухатися, а я, глипнувши на свій простенький наручний годинник, подарований старим на чотирнадцятиліття ще в минулому році, зрозумів: буде катастрофа, я сьогодні точно нарвуся на проблеми. Хоча до кінця школи лишився тиждень, проблеми переслідували мене на рівному місці. Те, що прощалося будь-кому, Зоопаркові не вибачалося ніде й ніколи на території нашої коли.

Стрілки годинника. показували восьму нуль десять, а в животі моєму раптом почало коїтися чорт знає що. Не знаю, якої гидоти я наперся зранку, але цю гидоту я не виношу, якщо нас зараз почнуть ганяти по спортзалу строєм.

Миттю витягнувши з портфеля зошит у клітинку, я вирвав із середини подвійний аркуш і ковзнув до виходу. (Прикинувши, скільки народу зараз наб'ється в учнівську парашу, я вирішив зробити фінт, який робили практично всі: зайняти вчительський сортир. Не дивлячись на наявність у загальних туалетах окремих кабінок, ніхто з пацанів, котрі поважають себе, ніколи не сяде какати на перервах, коли довкола багато народу. Найбільш нахабні й спритні користуються правом учителів на окрему ізольовану кабінку.

Мені пощастило. Там, у елітному клозеті, нікого не було. Про всяк випадок я не став умикати світло, зайшов усередину, защіпнувся на шпингалет і, не маючи вже терпцю, скинув штани.

Нічого собі підперло — навіть пнутися особливо не треба було!

Посеред процесу двері рипнули, хтось зайшов до туалету. Ззовні кабіни смикнули за дверну ручку, чоловічий голос промовив:

— Зайнято.

— То й що? Поруч вільно!

Я впізнав голоси історика і воєнрука. В нашій школі, ясно, викладав не один історик, але саме цей читав у нас. Це його урок зараз зривався.

Історика називали Сен-Сімон.[20] Досі поняття не маю, хто такий цей Сен-Сімон і що він зробив аж такою, вартого нашої уваги. Просто його портрет був намальований в підручнику з історії, і цей самий Сен-Сімон виявився в профіль викапаним нашим істориком, тільки без окулярів. Спочатку його хотіли наректи Вороною — профіль справді видавався пташиним, довгий ніс тягнув на воронячий дзьоб. Але прозвати його ім’ям історичного персонажу з підручника було прикольніше.

Голос воєнрука не впізнати важко: такого басу, як у відставного майора, ні в кого з вчителів-мужиків не було. До цього пристала кликуха Африканець: казали, він служив десь у Африці, тільки про це вголос не можна говорити, бо те, що радянські війська стояли в Африці — військова і державна таємниця. Старшокласники казали, що коли воєнрук виходив із себе, то назрівав усіх неграми. Через те його друге поганяло було Негр. Тільки вголос його майже ніколи не вимовляли. Зате слово «негр» і фрази типу «негр козел», «негр мудак» і «негр чорнохуй» акуратно писалися на стінках чоловічих туалетів, на зовнішніх шкільних стінах по периметру будівлі й на партах. Воєнрук знав обидві свої' клички, тому старанно стежив за тим, аби під час традиційного косметичного ремонту написи забілювали і зафарбовували. Правда, протягом наступного навчального року вони з'являлися знову.

Я вам іще ось таке скажу: наші вчителі не любили воєнрука і обох вчителів праці. Зате Африканець і трудовики водили дружбу з електриком, сантехніком і завгоспом, частенько киряючи в комірчині останнього. В усякому разі, робили це ще не так давно, до Указу, потім на якийсь час припинили — знайти горілку стало раптом неможливо. Але вже наприкінці минулого тижня Тихий зі слів своєї матушки повідомив, що завгосп із кимось на районі домовився про самогон і тепер радіє — мужики зможуть нормально відсвяткувати завершення чергового навчального року.

З усіх, хто міг знайти мене тут, у кабінці вчительського туалету, Африканець був найменш підходящою кандидатурою. Історик, думаю, просто не звернув би увагу на учня, хіба міг привітатися. Чекіст у таких випадках виводив порушника дисципліни на коридор і голосно, при всіх, хто бігав на перерві, вимагав, аби учень сказав, де вбиральня для вчителів, а де — для школярів. Але воєнрук, якщо йому вдавалося зловити того, хто сере в неналежному місці, відразу тягнув «негра» до директора, і «негр» так чи інакше мусив визнавати: це він розписує стіни непристойними написами. Після того в школу викликалися батьки, від яких вимагалося здати якусь суму на ремонт. Бажання ходити в учительський сортир такі розклади відбивали лише в невдахи, який попався. Для решти кожен подібний випадок лише додавав відчуття небезпеки, яку повинен здолати справжній пацан.

Та зараз мені було не до пригод. Я принишк на унітазі зі спущеними штаньми, тримаючи в кулаку зібгані аркуші в клітинку. Між тим педагогам було явно не до з'ясування причин, чому одна з кабінок зачинена. Видно, історик смикнув за ручку просто так, машинально.

— Чому саме на моєму уроці?

— Знімаються восьмикласники з усіх перших уроків, — голос Африканця супроводжувало дзюрчання. — Яка різниця, тут усе одно науки пшик лишився.

— У мене — підсумковий урок. Я запланував бліц-опитування, аби дізнатися, наскільки засвоєно викладений матеріал і наскільки…

— Ой, я вас умоляю! — Африканець крекнув, завовтузився, з крана полилася вода. — Хто хоче знати — буде знати. Хто не хоче — тому ваші історичні дати до одного місця. Це ж не армія, отам коли не хочеш — заставлять.

— Розумієте, я готувався. У мене нова методика…

— Ну, готувався, нехай так. Що тепер: комісію виганяти? Все одно твій урок сьогодні відміняється. І потім, ви ж грамотні люди. Знову ж таки, історію читаєте, — вода припинила литися, видно, воєнрук закрутив кран. — Оце все довкола нас, уся ця політика — це історія. Дивіться — посилаємо в Афганістан усіх підряд, звідти каліки приходять. Чому? Тому, що історію в школі не вчили? Ти вже, хлопче, вибач за грубе армійське слово — але хуй там! Ти чого червонієш, наче баба? Здається, не так давно сам армію відслужив. Які війська? Зв'язок?

— Звідки ви знаєте?

— Куди ще очкариків посилати? Значить, дивись… Нічого, що на «ти»?

— Нічого.

— Правильно. Ти рядовий, а я цілий майор…

— Я взагалі-то єфрейтор…

— О, воно й видно. Краще мати доньку-проститутку, ніж сина-єфрейтора, чув таке? Ну, не поправляй тут свої окуляри. Пояснюю популярно, бо вже починати скоро, — мій годинник показував восьму двадцять п'ять. — Про Афганістан усе ясно, думаю. Хай пацанва звикає до стройових команд, більше дисципліни буде. Тепер дивись, історик: «зоряні війни», СОІ блядські, ракетний щит — Рейган хіба даремно все це закрутив? Тут гонка озброєнь на повну котушку крутиться, а ви їм про повстання Спартака, чи я знаю… про Наполеона. Кожен із них у душі мусить відчувати себе Спартаком, Наполеоном або Чапаєвим. Для того ми військовою підготовкою і займаємося, товаришу єфрейтор. Із азів починати треба. А ходити за мною не треба, все одно нічого не зміниться. Ти грамотний — пиши Рейгану, хай свої СОІ згортає до поганої мами.

Останні слова Африканець говорив уже за дверима, в коридорі. Сен-Сімон, бідненький, мовчить, явно на ізмєні, нема чим крити. З того, про що вони говорили, я й половини не зрозумів. Історик хотів історію провести, а воєнрук — покомандувати зайвий раз. Звісно, майорське завжди зверху над єфрейторським.

Швиденько підтершись, я підтягнув штани — і тут почувся дзвоник. Уже половина, блін! Затягуючи на ходу пасок, я побіг до спортзалу, у протилежне крило школи. Як не гнав, усе одно запізнився: чотири восьмих класи вишикувалися в один ряд уздовж стін, по центру вже стояли якісь офіцери в формі, директор школи і чомусь наш Чекіст.

Я вилетів просто перед їхні очі, мою появу зустріли реготом, та Африканець швидко припинив його, гукнувши:

— Смир-рно! — і коли стало тихо, гаркнув своїм басом: — Смотрите на него! Явление в лаптях! Гайдар в шестнадцать лет полком командовал, и гляньте сейчас на этого Гайдара! Фамилия!