— Ну, наприклад, що він тут може старших призначати… Або те, що він не повинен бути мудаком.

— Що?

— Нічого. Мудак твій Гена, і все.

— А чого ти від нього хотів? — визвірився я, хоча сам не відчував до свого родича аж таких теплих почуттів. — Щоб він тебе нагодував, напоїв, до себе в хату спати пустив та ще й грошей дав за те, що ти такий хороший?

— Ну, й не подвиг з його боку — трьох пацанів із Ніжина на ніч у гаражі замкнути!

— Не кричи, — подав голос із темряви Заєць. — Чого ви цілий день гризетеся? Всі в жопі й так, сидіть уже. Давайте краще пожеремо.

Тільки після його слів я згадав, що голодний. Як би там хто з нас не жив, а вечеряти звик кожен. Тому я навпомацки вивернув усе з рюкзака, знайшов ножа і консервну банку.

— Е, хто там є, хапайте.

Мої руки намацали товстенькі п'ятірні Свині. Ножа він стиснув пальцями, консерву віддав назад:

— Як ти її зараз відкриєш? Хай краще на потім, коли зовсім ласти клеїти почнемо. У мене сало є, у Зайця — хлібчик і котлети.

— Сало теж заховай, — гукнув зі свого кутка Заєць. — Котлети дохаваємо, бо тут задушно — зіпсуються на хрін. Будемо тоді дристати…

— Тоді повзи сюди, тут місця більше.

— Та ну, я тут наче вже обжився…

— І дихати тут краще. Давай, давай…

У повній темряві порізали хліб, з чвертки вийшло якраз три шматки. Котлет Заєць так само брав усім порівну — вийшло по три штуки. Мовчки зтріскали їх, запили водою з банки, Свиня відригнув:

— Уф-ф… Погана вода в Києві. Хлорка… Ми від цієї води швидше дристати почнемо…

— Поговорити нема про що? — не витримав я.

— Давай, говори. Про що?

Я розкрив рота — і повільно закрив його. Дивно, але тут, у зачиненому залізному гаражі пізно ввечері нам трьом справді не було про що говорити. Починати дурну розмову і обсмоктувати наші сьогоднішні пригоди не хотілося. Без того тоскно. Тому я промовчав, намацав гумовий матрац, насос і почав шукати, як його надувати. Зрештою вдалося прилаштувати шланг насоса до відповідної дірки в матраці, і я навстоячки почав качати повітря. Скоро матрац справді набув обрисів матраца, але тут я зіткнувся з головною проблемою, вирішити яку виявилося неможливо: заткнути дірку в матраці не було чим. Може, так воно й треба. Може, саме тому непотрібний матрац валявся в гаражі, й Гена зовсім не хотів поприколюватися з нас. А може, затичка десь існувала, тільки ось я забув спитати в родича, де вона.

Спроби заткнути дірку шкарпеткою чи якимось скрученим папірцем ні до чого не призвели. Повітря з тихим свистом виходило з матраца, і кінець кінцем ми змирилися з тим, що отримуємо лише гумову підстилку. Заєць спробував прилаштуватися на капоті машини, але кілька разів сповз із нього й махнув рукою. Ми повитягали всі речі, які взяли з собою, якось розклали їх на бетоні підлоги, примостили здутий матрац та брудну смердючу тілогрійку, під голови прилаштували хто рюкзак, хто — сумку, і якось розмістилися один біля одного. Причому огрядний Свиня мостився довше за всіх, постійно матюкаючись.

Дуже скоро я зрозумів — у таких умовах не засну. Хотілося вити вовком, а ще більше хотілося повернутися додому. І нехай там убивають мене Рудик, Стародуб, Куйовда, рідна мама — зате не треба лежати на холодному бетоні й слухати, як десь далеко-далеко гудуть машини на нічному київському проспекті.

Так, дослухаючись до гулу машин, я відчув раптом, що засинаю. І таки справді заснув.

Розбудили мене ранковий холод і дивне дзюрчання. Крізь шпаринку в нещільно причинених дверях вже пробивалося промінчики ранкового сонця, і аж так темно в гаражі не було. Я підвівся спочатку на чотири кінцівки, потім — на дві, потягнувся, розпрямляючи затерпле тіло, й побачив за машиною Зайця. Тримаючи однією рукою каністру, він дзюрив усередину. Побачивши мене, закінчив свою справу, поставив каністру на підлогу, застебнувся і тільки після того запитав:

— Чого зибаеш, Мавпо? Теж хочеш?

Мені хотілося. Зранку всім хочеться, але раптом ззовні в двері обережно стукнули, потім щось зашаруділо, і почувся скрегіт ключа в замку. Заєць спритно закрутив кришку і вистрибнув з-за машини, наче його ось-ось мусили застукати за чимось негарним.

Тут, у принципі, я з ним солідарний. Хоч Генка і дозволив дзюрити в каністру, але навряд чи йому сподобається, коли таким дозволом справді скористаються. У вашу б каністру сцяли — вам би це сподобалося? Ось бачите…

Двері обережно прочинилися, і я засліп від яскравого світла. Заєць навіть відвернувся, зате Свиня і далі лежав на нашій примітивній постелі, скрутившись калачиком, і не подавав ознак життя. Генка зазирнув у гараж, кивнув і відразу запитав:

— Нікому не треба?

Тут уже я прожогом вискочив на волю, мотнувся за гаражі, з насолодою звільнив сечовий міхур від київської води, яка тут навпіл із хлоркою. Коли повернувся, Свиня вже сидів на підлозі, розкинувши ноги, й мотав головою.

— Чого ти?

— Чого, чого… Заснеш тут із вами, Усю ніч один хропе, другий штовхається. Тільки на трошки задрімав десь уже під ранок. Холодно.

Говорячи так, він підвівся, обтрусив свої спортивки, заправив у них футболку, одягнув светра і прилаштував на голові ідіотську кепку з білим пластмасовим козирком. Тепер у його сумці лежали тільки сало та шкарпетки.

— Холодно, — повторив він.

— Бігай, грійся, — поквапив його Гена. На ньому сьогодні був звичайний синій шкільний піджак, біла сорочка в тоненьку смужку й ганчір'яна краватка на гумці. Словом, одягнений він буденно, але поруч із ним таким Свиня виглядав вуркаганом із мильного заводу. Мені на якийсь момент стало навіть стрьомно, що цей товстун у спортивках, светрі та ідіотській кепці ходить разом із нами.

Ми із Зайцем швиденько покидали наші нехитрі пожитки в рюкзаки і за хвилину вже були готові рухатися далі. Генка, роззирнувшись, наче шпигун, швиденько зачинив гараж, потім поліз у сумку і витяг невеличкий пакунок.

— Оце ось вам… за хорошу поведінку. Мамка бутербродів із собою дала. Ніколи не беру, а тут попросив. Так що ви цінуйте, пацанчики, людську доброту.

— Вік не забудемо, — буркнув Свиня, першим потягнувшись до пакунку.

— Та я ж бачу, чувак, що в тебе найкраща пам'ять, — промовив мій родич, і я відчув — вони не подобаються один одному, причому не сподобалися ще від учора. Так буває між людьми: з першого погляду розуміють, що не хочуть один одного бачити ніколи більше і за жодних обставин.

— Ага, — видно, більше нічого Свині зараз у голову не прийшло, але це в нього натура така — аби його все одно зверху лишалося, нехай навіть і дурне. Власне, так воно завжди й було: гарикатися зі Свинею ніхто не хотів, тому останнє слово залишали за ним. Видно, Генка такий самий, бо ніяк на оте його «ага» не зреагував, запитав тільки:

— Кому куди?

А куди нам? Аби ж я знав, куди. І пацани на мене дивляться, чекають, що я скажу. Бач, коли що, так одразу починається: «Хто тебе старшим назначав?» А коли треба конкретні справи вирішувати, тоді їх немає. Може, зголоднів я, може, спав погано, тільки усі вони та все відразу так почало мені набридати! Головне — день попереду великий, і як воно в нас повернеться сьогодні, ніхто не знає.

— На вокзал, — бовкнув перше, що на думку спало. Правильно, ми ж із вокзалу приїхали…

— Тоді валіть на метро, — мій родич махнув рукою у невизначений бік. — Пока.

— Покєда, — буркнув Тихий, ховаючи пакунок із бутербродами в сумку і застібаючи її.

Так ми і стояли, чекаючи, поки Генка зникне за рогом, а тоді Свиня повернувся до мене:

— Коротше, Мавпо, для чого нам зараз на вокзал?

— Давай на автовокзал поїдемо, теж годиться.

— А на автовокзалі що?

— Те ж саме, що й на залізничному, — в тон йому відповів я. — Ми вирішили в Києві лишатися чи далі тікати? Може, передумаємо і мотнемо назад додому?

Недаремно я це сказав. Якраз у тему. Раптом ці двоє погодяться зі мною, ми спокійно сядемо на електричку, повернемося додому з покаянними головами. Нам же нічого не зроблять. Скажемо: бачили вбивство, перелякалися, Куйовду знайдуть і засадять. На зону або, швидше за все, в дурдом, там йому місце.