Відсапалися ми тільки біля входу в метро. Хотілося бігти далі, світ за очі, та несподівано я зрозумів — ми тепер лишимося тут назавжди. Аби вибратися звідси, треба сісти на метро. Для цього потрібен хоча б п'ятак. А всі наші гроші, всі до копієчки, стали здобиччю цих падлючих петеушників, чи хто вони там, пці убоїща.

Мабуть, прочитавши мої думки, захеканий Свиня розтиснув кулак правиці. Я тільки тепер зрозумів — увесь цей час він міцно стискав кулак, боявся розтиснути і показати здачу, яку йому дали з рубля. Як раз сорок копійок. Увесь наш наявний капітал. Але хоч на метро вистачає, так що до вокзалу ми доїхати ще можемо.

У роті пересохло, і я важко піднімаюся, аби піти до ванної і випити води. Я хлебчу її просто з крана, мені на якійсь час стає легше і, закрутивши кран, повертаюся назад — відлежувати похмілля, яке ще пару годин буде таким самим жахливим. А потім, якщо протриматися і не лікувати себе нічим, воно потроху піде на спад. Навіть спогади не послаблюють бодуна, та я чомусь уже так завівся — зупинитися не можу.

Не можу, однак і змусити себе згадати, про що саме ми говорили дорогою на вокзал після того, як четверо київських гопників витрусили в нас усі гроші. Не пригадую також, що ми робили на вокзалі до обіду. Швидше за все, просто тинялися привокзальною площею, то заходили до залу чекання, то виходили з нього, час від часу зупинялися біля розкладу приміських електричок і дивилися, коли йде наступна на Ніжин. Слухали, як оголошують по матюгальнику, на яку колію вона подається, йшли на ту колію, дивилися, як люди сідають у вагони, проводжали їх поглядами, проводжали саму електричку, і далі маршрут повторювався по колу.

Не знаю, що заважало нам тоді сісти у зелений вагон, доїхати додому без квитків, переконавши ревізорів, якщо вони зайдуть, що у нас покрали всі гроші, потім повернутися по домівках — і хай там що буде, те буде. Але в останній момент ми таки лишалися на платформі.

Можливо, після тих годин, проведених на київському вокзалі, я перестав любити вокзали взагалі. Хоча потім у моєму житті, як і в житті кожної людини, було досить багато вокзалів. Завжди різних, але так само завжди однаково гамірних, брудних, задушливих, наповнених випадковими людьми і неодмінними циганами, котрі шурхають у натовпі, мов миші, переслідуючи тільки їм відому мету. Після того дня щоразу, коли я потрапляв на вокзал, я намагався чимшвидше звідти вибратися. Нехай потрібний мені поїзд буде через кілька годин, не страшно — я виходив кудись за межі вокзалу, знаходив найближчий скверик чи просто двір із лавою, сидів там, курив, попивав пивце.

Від згадки про пиво по нутрощах розлилося дивне приємне тепло. Але я змусив себе лежати й не піддаватися спокусам. Заплющив очі, аби голова не крутилася, і відразу побачив нас трьох пополудні під розкладом електричок на площі біля приміського вокзалу.

— Ну, так що робимо? — вкотре запитав Свиня.

— Я б помовчав на твоєму місці, — огризнувся я. Терпіти його занудні запитання в мене вже не вистачало ніяких сил.

— І на якому ж це я такому вже місці?

— Через тебе все…

— Що значить — все?

— Все!

— Ти, Мавпо, за базар відповідай!

— А я відповідаю! — розвернувся я до нього обличчям. — Відповідаю! На кого тут усі увагу звертають в першу чергу? На мене, на Зайця чи на чувака в спортивках, у кедах, із сумкою та ще в ідіотській дитячій кепці! На такого довбойоба так і хочеться наїхати.

— Ти знаєш взагалі, що означає «чувак»? Це кастрований кабан, аби ти знав! І базар фільтруй!

— А ти, кастрований кабан, стрілки не переводь! Одягнувся, як опудало, звичайно, що кожен другий тобі пенделя дати хоче. Хоч ходи і кажи всім, що ми не з тобою!

— Ага, значить, ви не зі мною! Ти теж не зі мною, Заєць?

— Чого ви знову завелися? — миролюбно промовив той. — Уже другий день гризетеся…

— А чого він такий розумний! — крикнув Свиня.

— А чого він такий дурний! — не зміг промовчати я.

— Так, хоре, пацани, давайте дружити! — за звичкою став між нами Заєць. — Справи у нас херові, без ваших сварок тоскно. Треба щось вирішувати.

— Додому я не поїду, — заявив Тихий. — Не поїду — і все! Піду в річковий порт, наймуся матросом на прогулянковий катер. І буду собі по Дніпру плавати.

— Тебе ніхто не візьме, — заперечив я.

— А я скажу, що сирота.

— Не можна, коли батьки живі. Тоді точно помруть, — попередив Заєць.

— Батька, по-чесному, не шкода. Мамку, правда, того… Ну, коротше, придумаю щось.

— Є інший варіант, — розродився Заєць. — Їхати кудись електричками. До Вінниці чи до Рівного, наприклад.

— А там що? — поцікавився я.

— Нічого. Доїдемо — побачимо. Може, до когось у селі найнятися на городі допомагати. Я знаю, таке робиться.

— Працю неповнолітніх у Радянському Союзі використовувати заборонено, — бовкнув Тихий. — По телевізору казали.

— Ага, дивися, як по селах законів дотримуються. Селюки на городах із ранку до ночі, а то ще буває з уроків їх знімають буряки сапати.

— Ти хочеш буряки сапати? — здивувався я.

— А ти чого хочеш? — в тон мені відповів Заєць. — Де ти грошей на харчі візьмеш і взагалі?

— Ти думаєш, нам хтось платити буде?

— Домовитися можна. Не жити ж тут на вокзалі, наче цигани. Або як оно він…

Литовченко кивнув на жебрака в інвалідній колясці, який, поки ми гарикалися між собою, невідомо звідки виїхав до входу в метро.

Тоді ми дуже рідко бачили жебраків. На міському базарі їх у нашому дитинстві взагалі не було видно так, не те що тепер. Між рядами ходили хіба що непомітні бабці, старенькі дідусі у засмальцьованих військових френчах і посинілі від постійного забуху неохайні алкоголіки. Вони пошепки випрохували в базарувальників копійки або чогось поїсти, їм швиденько щось давали, і вони зникали з очей, наче їх тут і не було зовсім. Ще побирони іноді ходили по квартирах, називалися погорільцями, показували кількох явно циганкуватих дітей і так само чогось просили. Однак за такі речі міліція хапала відразу, не думаючи довго, тому радянські жебраки намагалися поводитися дуже обережно.

У великих містах жебрацтво за тих часів було більш явним. Тоді, з самим початком перебудови, звичайні люди ще не зовсім відчували зміну часів. А ось жебраки та бомжі просікли це одними з перших, якщо взагалі не першими. На світ Божий із підвалів та захаращених квартир, перетворених на трущоби, вони потрошку повилазили на поверхню. Тому поява одинокого жебрака, особливо на вокзалі, не викликала подиву, гніву чи огиди перехожих.

Тим більше, що на цьому безногому були старі камуфляжні штани, така сама камуфляжна куртка і тільник, що визирав з-під неї. А років йому було не так уже й далеко за двадцять.

— Послухайте, люди! — заговорив він на повну силу легенів, перекрикуючи привокзальний гамір і оголошення з матюгальника. — Я воював за вас! У газетах пишуть, що ми інтернаціоналісти, ви називаєте нас афганцями! Ноги мені відірвала душманська міна! Мене призвали в армію після першого курсу політехнічного інституту! Тепер я не можу вчитися, бо коли батько побачив мене таким, у нього зупинилося серце, в мами віднялися ноги, а сестричка ще вчиться в школі! Тому я мушу працювати в інвалідській артілі! Сьогодні в мене вихідний, тому я звертаюся до вас — допоможіть солдату, хто чим може!

Після паузи він повторив своє коротке звернення, і люди, які проходили повз нього, сором'язливо почали вкидати до викладеного на колінах берета якійсь дріб'язок.

Звичайно, ми знали про те, що наші воюють у Афганістані з душманами, яким американці постачають зброю, бо хочуть, аби Афганістан не був демократичним. Про це втирали на політінформаціях, правда, дуже коротко й побіжно. У будинку Тихого, в сусідньому під'їзді, так само жив «афганець» — Ваня Полотно. Тихий розповідав, що коли його забрали в армію, мамка весь час ходила заплакана і про щось шепотілася із сусідками. А коли Ваня повернувся з цілими руками та ногами, вона відразу потягла його кудись у якійсь дорогий санаторій. Здається, навіть щось продала. Бачив я того Ваню кілька разів. Чим він займається, не знаю, але Тихий по великому секрету розповідав, ніби чув від своєї мами, якій казали сусідки, яким, у свою чергу, жалілася Ваньчина матушка, що Ваня часто кричить ночами і не так часто, але дуже сильно випиває. Тому зраділа горбачовському Указу — тепер, мовляв, дістати складніше. Ваня пожив дома півроку, потім подався кудись вступати до інституту. Ніби «афганців» приймали десь там поза конкурсом. Більше нічого про свого сусіду Тихий не говорив, а сам я того Полотна ніколи не зустрічав. По суті, цей молодий неголений жебрак у тільнику — перший «афганець», якого я тоді побачив, як кажуть, у натурі.