Я вам зараз один факт про Рудика розкажу. Хто пригадує, хто ні — класі в четвертому чи п'ятому модно було робити в загальних зошитах персональні анкети і давати всім заповнювати. Дівки особливо цим страждали. Значить, так це виглядало: товстий зошит у клітинку, на обкладинці — квітка, портрет Пугачової чи їбало Деміса Русоса. Далі намальовано сердечко і написано, чия анкета. Потім на кожній сторінці запитання: «Що таке любов?», «Що таке дружба?», «Ваш улюблений фільм», «Ваш улюблений співак», «Ваша симпатія», «Ваша антипатія», ну і вся така лабуда. Той, хто відповідає, ставить порядковий номер і своє прізвище. Далі під цим номером пише на всіх сторінках. Усередині наклеювалися карикатури з «Крокодила», «Перця», білоруського «Вожика»[6] чи німецького журналу, назву тепер не згадаю, щось зі словом «шпігель». Або вирізані морди співаків. Потім ці анкети давали читати одне одному.
Я колись перегорнув одну. «Що таке кохання?» Варіанти: «Дві голови під ліжком», «Чотири ноги під ковдрою», «Дві жопи над унітазом». Останній варіант дуже популярний. Улюбленою групою в усіх була «АББА», співачкою — Пугачова. Всі масово тащилися ще від Діна Ріда,[7] фільмів «Карнавал», «Зіта і Гіта» і французьких комедій, на які не пускали дітей до шістнадцяти років. Ну, приблизно така мура.
До чого я це згадав: у нашому класі вчився Діма Козоріз, шкільний поет. Постійно стішки до різних свят у стінгазету писав, або ветеранів на День Перемоги вітав віршиком.
Ще його змушували придумувати римовані підписи під карикатури в «Колючку»[8] — це така сатирична газета, раз на місяць її вивішували у шкільному коридорі. Там малювали двієчників, прогульників, і ще тих, хто курить за школою, лишає качани з яблук на підвіконнях, джинси носить і нігті фарбує.
Так ось, Діма Козоріз написав у розділі «Ваша антипатія» прізвище Рудика.
Вова, звісно, це прочитав — він дуже любив заповнювати такі анкети. Зловив на великій перерві поета і при всіх надавав йому піздюлєй: «Значить, я твоя антипатія, Різобик, і це всі читають?» Це він таке поганяло дав Козорізові — Різобик. Поет мляво відбивався, а всі ржали. Після того Діма під наглядом Вови повикреслював з дівчачих анкет, що Рудик — його антипатія, перевів його в симпатії і далі намагався взагалі не попадатися своїй «симпатії» на очі.
Так Вова Рудик вимагав поваги до себе і домагався її.
Він не надто горів бажанням заробляти своїми знаннями «п'ятірки» і «четвірки». З переважної більшості предметів Рудик отримував стабільні «трояки», але навіть за «трояк» не хотів напружуватися. Він міг собі це дозволити. Вова Рудик був улюбленцем учителів фізкультури. Переможцем усіх шкільних спортивних змагань, міських фізкультурних олімпіад, бігав, стрибав і грав у футбол на обласних юнацьких спартакіадах і навіть кілька разів вибігав і вистрибав перші, другі й треті місця. Рудик планував після восьмого класу переїхати до Полтави, де рідний дядько вже домовився йому за спортшколу. Словом, старостою класу Чекіст вирішив поставити не найрозумнішого, а найсильнішого.
Клас треба тримати не розумом, а кулаком.
Сам він не мав достатньо розуму, аби писати твори з літератури чи шукати квадратний корінь. Проте в нього вистачало клепки, аби мати купу знайомих, приятелів і навіть друзів серед районної і міської шпани, але самому при цьому шпаною не стати. Вже коли ми всі закінчили школу і розійшлися назавжди, я потроху дійшов до простого висновку: рівних собі по силі й нахабству Вова Рудик не любив, а тому тримався від них на потрібній відстані. Старшокласники і дрібна привокзальна блатота поважали спортсмена, але знали, що справжньої вуличної бійки, з кастетам, бритвами і арматурними гачками цей шкільний силач не витримає. Засцить і втече. Правило сили і закон кулака Рудик застосовував там, де йому точно ніхто не дасть здачі — в своєму класі й рідній школі.
Сидів він за передостанньою партою, ліворуч, аби бути ближче до стінки. Біля нього — Женя Арутюнов, теж не слабий пацан, який поруч із неофіційним лідером класу почував себе досить комфортно, і ця парочка всюди ходила разом. Кремезний Арутюнов сидів праворуч старости не даремно: він закривав його собою. Попереду Рудик посадив відмінника Шиловського і «хорошиста»[9] Любченка. Перший робив для старости контрольні з алгебри, геометрії, фізики та хімії, другий перевіряв диктанти і по можливості писав твори з літератури. Якщо Рудика викликали до дошки, що траплялося не дуже часто, за першою партою теж сиділи дві його прихильниці, Танька Жукова і Свєтка Тараканова, яким абсолютно не в падло було підказувати старості. Вчителі вже давно знали, хто на що здатен, тому від Рудика особливих знань не вимагали, але, я так собі думаю, не могли собі дозволити поставити йому «п’ять» за правильно зроблені контрольні.
Всі про все знали чи як мінімум здогадувалися. Але формально староста виконував усе, що вимагала шкільна програма, при цьому дисципліна в класі була на тверду «5».
До того ж, завжди було на кому відірватися: адже, в «А» класі вчилися ми — Макогон, Литовченко і Тихий. Ходяча ганьба.
Зоопарк.
Ну, про це тропіки пізніше. Бо цілий рік усе було хокей, а до сьомого класу разом із нами перейшов Вітя Стародуб. Точніше, ми перейшли, а він залишився у сьомому на другий рік.
Ми колись сперечалися, зі скількох років Стародуб стояв на обліку в дитячій кімнаті міліції. Тихому ці базари набридли і він видав: «Його таким батько зробив, а мамці не сказав». Може, й так. Вітя був справжньою, стопудовою шпаною, і мій старий постійно твердив — для нього на зоні в Прилуках уже давно місце тримають, тільки люди довкола Віті всі сплошняком добрі.
Стародуб був старшим за кожного зі своїх нових однокласників на рік, але на учня сьомого класу точно не виглядав. Він навіть не тягнув на школяра. Сині шкільні штани і такого самого кольору піджак виглядали на грозі мікрорайону досить кумедно, а в піонерському галстуку я його жодного разу не бачив. Ні, брешу, бачив — тоді Стародуба перед усією школою на лінійці виключали з піонерів. Подібних випадків у жодній ніжинській школі ще не бувало, та навряд чи Вітя переживав за це. Зі строю він вийшов спокійно, без галстука на шиї. Старша вожата «на ізмєну впала» — що ж тепер із нього знімати. А тоді викрутилася: швидко десь знайшла червоний шовковий трикутник, накинула покараному на шию, тоді зняла — і все, з лав піонерської організації хулігана, двієчника і прогульника Стародуба показово виключили. Він знизав плечима і повернувся в строй. Кілька наступних днів його шукали з міліцією і знайшли на околиці міста, в циганів.
Боротьбу з Вітькою батьки, вчителі і міліція вели з перемінним успіхом, пацан якось переходив із класу в клас і довчився до сьомого. А потім якось приніс на суботник самогон, попався — і все. Батьки просили директора, молили, та він стояв на смерть: якби то Стародуб зміг дотерпіти до восьмого класу, на нього б точно махнули рукою, а потім — на всі чотири сторони, в ПТУ чи, що більш реально, в колонію для неповнолітніх.
Прізвища та прізвиська тих, із ким Вітька Стародуб водився в районі і в місті, ми всі знали і боялися зайвий раз промовити їх уголос. Його приятелі або вже відсиділи по разу, або дуже скоро повинні були нарватися і сісти. І виходити для того, аби сідати знову. Так, у всякому разі, про них говорили. Подробиць позашкільного життя Стародуба я особисто не знав, Литовченко щось чув краєм вуха, а Тихий з виглядом знавця час від часу розповідав якісь історії, котрі треба було ділити мінімум на два, якщо не на три. Попри лиховісну кримінальну чи напівкримінальну славу Вітьку в класі боялися менше, аніж Рудика.
Тоді мені якось не спадало на думку, чому це так. Уже потім, із часом, прийшло розуміння: нові однокласники зовсім не цікавили Стародуба. Його особисті життєві інтереси давно не співпадали з тими, що характерні для пацанів середнього шкільного віку. До того ж, у школі він загалом з'являвся нечасто. Але навіть такою своєю епізодичною появою дуже дратував Вову Рудика.
