Усе почалося після того, як нас трьох вигнали з уроку.

Або навіть раніше — коли товста біологиня завагітніла.

Або ще раніше — коли Вову Рудика зробили старостою класу.

Або після того, як Вітя Стародуб попався на крадіжці і йому дали останній шанс, випустивши на випробувальний термін.

Або взагалі все почалося відтоді, як Стародуб лишився на другий рік і опинився в одному класі з Рудиком.

З того часу минуло страшно сказати — двадцять років. Учора мені стукнуло тридцять п’ять, і зараз я лежу на дивані, скрутившись літерою «зю», бо день народження — раз на рік, а бодун при цьому ніхто не відміняв. На роботу я не спішу. В принципі вона в мене є, але народ добрий І все розуміє — мужики підміняють мене сьогодні на базарі. Тому головне завдання для мене на сьогоднішній день — не похмелятися. Чи похмелитися грамотно, без ексцесів.

За вікном — сьома ранку, листопад і дощ, який, мабуть, скоро пройде. Ранкові дощі скоро минають. Та поки він шумить, можна зосередитися на шелестінні крапель і подумати про щось, аби викинути з голови дурні думки про продовження бенкету чи різні способи самогубства — нормальна реакція організму на алкогольне отруєння.

…Я й раніше згадував ті травневі дні вісімдесят п'ятого. Школа далі не світила, у перспективі — лише ПТУ.[1] Як тринділи тоді по радіо — перші кроки в доросле життя. Що таке доросле життя і чим воно відрізняється від недорослого, я не розумію досі. Поки перша жінка жила зі мною, я намагався пояснити це синкові, коли він запитав: «Па, а коли я буду до'ослий?» Здається, тоді ми вперше серйозно погавкалися з жінкою. Я почав щось грузити малому стосовно того, що доросла людина — це така, яка багато вміє, багато знає, може сама вирішувати різні питання і дбати про свою сім'ю. Жінка почула це і завела: «Бач, синок, значить, батько твій ще не дорослий. Правда, уже й не дитина наче!»

Діставала, значить, десь років з півтора, коли нарешті сама нарвалася. Ти, каже, навіть по морді жінці дати не можеш… Ну, я не витримав, дав… Тепер до мене ото Людка прийде, і мені з головою хватає. З головою… Я натягую ковдру на голову. Так краще думається.

Уже не вперше я ловлю себе на згадках того, яким я був у чотирнадцять років. І це не просто згадки, а один і той самий спогад: як ми втекли з дому, як ночували в гаражі, як нас побили менти і врятувала проститутка, як… Словом, багато чого трапилося з нами тоді за досить короткий час. І хоча далі по життю особисто я потрапляв у ситуації, перед якими та давня дитяча пригода виглядала справді дитячою і зовсім не пригодою, тепер, коли я скрутився під ковдрою в своїй однокімнатній квартирі на дев'ятому поверсі та страждаю з перепою, до мене дійшло: тоді, двадцять років тому, для кожного з нас це все було вперше.

Думаю, саме тоді для мене почалося це саме довбане доросле життя. Тоді, а не в ніжинському ПТУ № 11.

Тому й запам’яталося.

Перший раз випиваєш горілку, тебе вивертає, ти блюєш і кашляєш, тобі соромно й неприємно — але згадується саме це, відчуття сорому і гордості за свій «дорослий» стан водночас. Перший раз із жінкою звичайно нічого не виходить — але твоя ганьба лишається чомусь не найгіршим твоїм спогадом. Як і обличчя першої жінки. Нехай сама вона — далеко не королева краси.

Мабуть, тридцять п'ять років — це такий вік, коли хочеться нехай подумки повернутися назад і подумати: а все могло бути не так…

А що було б, якби…

І чому я зараз лежу ось так на дивані, а не…

Коротше, ось такі, по типу філософські, думки стукають у важку голову. Перевертаюся на живіт, заплющую очі. Мені — чотирнадцять, довкола — травень одна тисяча дев'ятсот вісімдесят п'ятого року, ще тиждень лишився до закінчення навчального року, і дев'ятий клас нашому Зоопарку однозначно не світить. Ми не дуже переживаємо з цього приводу. Нас зовсім не цікавить, що буде далі. Бо ми це знаємо: бурса, завод, армія, знову завод, і нехай там хоч десять перебудов: безробітних і безквартирних у Радянському Союзі не буває.

Майбутнє відоме, а кожен день якось сам проживеться.

Не сказав би, що дуже люблю дивитися кіно. Хіба комедії, де можна поржати. Але найбільше я не люблю наші фільми про школу. Зараз їх менше, а тоді просто атас. Нас навіть гуртом вчителі у кіно водили, аби потім на якомусь уроці обговорити, що ми там побачили і як себе поводили герої. Школярі і прєподи, яких грають актори.

Там показують такі дружні класи, де староста розумний, його всі поважають, ходять усією бандою в гості до старенької вчительки, причому — прямо в шкільній формі і з портфелями. А ще всі кіношні школярі люблять суботники, збирати макулатуру, цитувати Пушкіна («Я вас любіл, бо я дебіл!»),[2] перевиховувати єдиного серед них, чистеньких, хулігана, брати шефство над двієчником. Причому двієчник сам хоче, аби якась дівка у фартушку і з бантиками взяла над ним шефство і підтягувала його математику. У неї, зарази, колінця кругленькі з-під форменого платтячка видно, а він із нею теорему Піфагора херачить.

Не знаю. Може десь такі класи справді й були. Але точно не в ніжинських школах. Поставити відмінника чи відмінницю старостою класу в школі робітничого району, куди ходить типу вчитися вся районна шпана? Не надо нас дурить.

Хоча до шостого класу старостою в нас була Нінка Лагода, у неї «п'ять»[3] стояло навіть зі співу, хоча співала таким рипучим голосом — вуха скручувалися трубочкою. Казали, в неї голосу нема, зате слух є. Ходила в музичну школу, на скрипці дрочилася. Чи восьме березня, чи день учителя, чи різні там комісії з області — Нінка Лагода в актовому залі на постої щось пілікала. Нас усіх завжди заганяли, мусили слухати і руками плескати.

Ще вона любила перед класом виступати. Тоді всі піонерами були, так вона на різних ленінських уроках всяку хрінь грузила про те, що піонери — молодша зміна комсомолу, юні ленінці, а Макогон, Литовченко і Тихий постійно гублять свої піонерські значки і взагалі своєю поведінкою ганьблять. Я ненавидів Нінку Лагоду, актовий зал, скрипки, барабани, ноти йобані-смішні.

Ми взагалі все ганьбили, хоча нічого аж такого ганебного не робили. Ми — це Юрко Литовченко, Ігор Тихий і я, Саня Макогон. Ну, про нас трошки пізніше.

Батько Нінки Лагоди був військовим і його перевели з Ніжина кудись у Білорусію. Саме тоді наша класна керівничка на пенсію вийшла, і нам поставили замість неї Чекіста.[4] Таку кликуху вчитель математики заробив через те, що постійно ходив у довгому шкіряному плащі, купленому в Монголії.[5] Після інституту він викладав монголам математику, заробив копійку і повернувся додому.

До нашої школи його перевели після скандалу. Про це, ясно, офіційно ніде не говорилося, але ми й без того знали: Чекіст побив одного пацана-семикласника. От за що він пацана побив, не знаю. Досить і самого цього факту. Я навіть бачив цього пацана, якось Литовченко пальцем показав на базарі. Звичайний чувак, маленький, непоказний, поскубаний якийсь… Чекістом поскубаний чи по життю, хрін його зна. Тільки такого хороша людина бити не буде, пожаліє.

Коротше, ми Чекіста боялися, чесно вам скажу. Він це, думаю, розумів. Тому коли треба було думати про нового старосту класу, наш класний вирішив це питання дуже просто. Залишив усіх після уроків, видав коротку промову вже не згадаю, на яку тему, і запропонував кандидатуру Вови Рудика.

Хто «проти»? Дуже цікаве запитання. Хотів би я подивитися на того, хто підніме руку проти Рудика, тим більш коли сам Рудик сидить і дивиться на всіх. Звісно, усі двадцять сім чоловік проголосували «за». Нас у класі взагалі двадцять дев'ять душ, але Рудик сам за себе руку тягнути не буде, а Тихий тоді грипом хворів.