— Теє, пацани… З бабками голяк… У нас нема заначок, коротше… Десь же заробимо…

— Вітчим на м'ясокомбінаті сторожує — і нема заначок? — витріщився я на нього.

— Він ковбасою бере… М'ясом там… Коротше, бабок я вдома не бачив, тільки м'ясо, ну, сало ще. Може десь і є, хрін його знає. Він жадний, скотина, все на «Жигулі» хоче назбирати. Каже, нема, а сам точно десь заховав. Тільки я, пацани, правда не знаю…

Везти його до Києва і, можливо, далі за власний рахунок мені не дуже посміхалося. Зайцю, я думаю, теж, але виглядало так, що мені доведеться платити за всіх: витрушувати зі скарбнички Юркові накопичення ніколи. Але ради на те все одно не було: товариші у школі, ми раптом опинилися ще й товаришами по нещастю.

— Розберемося, — вдавано байдуже промовив я, розуміючи, що на якийсь час стаю ватажком усієї компанії. Двадцять п'ять карбованців, родичі в Києві — так що без мене гальмонутий стрьомний Заєць і надто вже розумний Свиня далеко не заїдуть. Не знаю тільки, чи вони це розуміли.

Але при першій-ліпшій нагоді я їм збирався пояснити, скільки буде два і два.

А поки що ми поспішали на електричку.

«Довге, зелене, ковбасою воняє», — це загадка про електричку «Ніжин-Київ». Зараз, коли ковбаси та іншої закусі кругом навалом, загадка забулася. А тоді ця електричка чимось на зразок «дороги життя» була. Ну, пам'ятаєте, коли Ленінград німці в блокаду взяли, там по льоду Ладозького озера вантажівки з продуктами їздили. Це ми іще у школі вчили. Тоді, пригадую, зовсім шпендиком був і дуже перейнявся, як люди в блокаду горобців та собак ловили, аби з'їсти. І ще одне — коли матушка нам із батьком макаронів без нічого варила, тільки салом трішечки засмажувала, то примовляла з тихою злістю: «Жеріть, проглоти, жеріть — у блокадному Ленінграді й цього не було».

Ми, звичайно, не голодували. За совка[26] ніхто офіційно з голоду не помер. Ось тільки старі в мене якісь не такі вродилися: навіть мамка Литовченка, робітниця на заводі без жодних зв'язків та пільг, і то десь шпроти діставала, сервелат до свята і варену ковбасу. Не часто, але таки діставала. Хтось десь їй на чийсь ветеранський чи інвалідський пайок[27] брав. Про вітчима Свині, м'ясокомбінатського сторожа, я вже казав і взагалі мовчу. А в нас удома болта смоктали. Ну, це я в переносному смислі, звичайно. Але спеціально в чергах за ковбасою чи там маслом матушка не вистоювала. Пощастить — купить ковбаски, не пощастить — рибні консерви в томаті чи олії їмо, сало, суп та борщ вона ще варила з кісток. Я коли першу зарплату отримав, це вже після бурси було, — так рвонули ми з чуваками на Київ, вистояв я там у черзі в гастрономі, купив сосисок тоненьких кілограм і весь кілограм на лавочці в парку зжер, поки чуваки морозивом бавилися. Живіт не болів, нічого, все нормально — «Пепсі» пляшку випив, і порядок.

Це я до того, що за продуктами народ з Ніжина на Київ перся, особливо — по вихідних. Ще у нас така туристична служба була, вони екскурсії до Києва організовували. Постійно повні автобуси, точно кажу. Завезуть людей чи в Лавру, чи на ВДНГ,[28] чи взагалі до музею Леніна,[29] полазять люди там пару годин, а потім — головне: Центральний гастроном. Чи, якщо водій знає інші місця, де черги менше, — везе туристів туди. Більше кілограму в одні руки не давали, а в гастрономі дві черги: одна в касу, друга — до прилавку. Ось і везли з Києва кіло «Лікарської» чи «Останкінської»,[30] кіло рулету, кіло сиру, кіло масла, кіло сосисок і пляшку «Пепсі-коли» за шістдесят копійок. Такий стандартний продуктовий набір. Іноді матушка давала гроші знайомим, які в Київ їхали, та загалом якось ми без цього обходилися. Не знаю, добре це чи погано. Досі для себе не вирішив.

А тоді нам пощастило, що понеділок і народу в денній електричці майже не було. Ми ж не за продуктами їхали — тікали світ за очі. Тому, виходить, загальні проблеми — купити ковбаси і нажертися — нас не обходили.

Проблеми виникли інші. Причому — відразу, тільки ми вмостилися на жорстких дерматинових сидіннях.

— Обережно, двері зачиняються! Наступна станція «Червоні партизани!»

Електричка рушила, і тут ми побачили, як Свиня перемінився в обличчі. Зуб даю — він тепер виглядав більш переляканим, ніж годину тому, коли на наших очах божевільний жінку ножем різав.

— Бля, пацани, влетіли ми…

— Куди? — не зрозумів Заєць.

— Туди! — Свиня спересердя ляснув стиснутим кулаком по товстому склу вікна, так ляснув, що воно, бідолашне, аж тихенько дзенькнуло.

— Вікно розгатиш, — проговорив я.

— Та хрін уже із ним! Ми, мужики, документів із собою не взяли. А куди людина без документів? На який БAM[31] вербуватися?

Про можливість вербовки на БАМ ми вже почали говорити по дорозі на вокзал. Там, казав Тихий, зайва людина зайвою не буде. І на вік не особливо дивляться.

У мене все впало. Точно, бляха! Ніхто з нас навіть не думав про документи. Хоча, з одного боку, які в нас документи і де? Паспортів іще нема ні в кого, бо їх тільки в шістнадцять років видають. Комсомольські квитки — так ми не комсомольці. Заєць ніколи про такі речі не думав, а ми зі Свинею тут якусь дивну принциповість виявили. Зовсім нам, до речі, не властиву. Не те щоб нас у комсомол[32] не приймали. Тут як раз навпаки: в них план був, усі школярі підліткового віку стовідсотково мусили вступити до ВЛКСМ. Нас навіть охоплювали шефською комсомольською роботою. Була така Людка, аж цілий комсорг школи, у модних прозорих гольфах ходила. Комсомолець Арутюнов усе за нею упадав, хоча та від нього була на два роки старша. Коротше, нас трьох час від часу на загальні комсомольські заходи заганяли, тільки на нас це мало діяло. Я сказав: «Не хочу», а Свиня за мною повторив. Нічого ми нікому не хотіли довести, навіть у думках не було — просто не хотіли.

Ламало все це. Ламало і харило.

Значить, комсомольських квитків у нас нема. Є так звані учнівські та ще — приписні свідоцтва з військкомату. Правда, свій учнівський я десь посіяв, зате приписне, зараза, на видному місці вдома лежить. Там ще свідоцтво про народження є — теж серйозний документ.

Словом, влипли ми по саме не журись. Втікачі, мать їх так: на трьох п’ятнадцять карбованців — по троячці з гаком за квитки викласти довелося, ну, скільки ще там у Зайця в скарбничці — хай десятка. Значить, десь близько четвертного на три рила, дев'ять котлет, банка рибних консервів, шматок хліба й жодного документа. З такими розкладами добіжимо ми до першого патруля.

Не встиг я про цє подумати — здрасьтє, я ваша тьотя! У вагон заходять два менти у формі. Я тоді звань не розрізняв, але не офіцери — точно. Обидва молоді, вусаті, в обох мордяки такі тупі — хоч об трактор бий. Ми принишкли, а парочка стала в дверях, роззирнулася — і просто до нас.

Тихий біля вікна сидів, так відразу демонстративно повернувся, втупився в пейзаж за склом, і так уважно почав ліси й поля роздивлятися, наче ніколи нічого цікавішого не бачив. Литовченко почав своїм худим задом об сидіння тертися і нервово пальцями перебирати якісь невидимі простому оку предмети. Я просто опустив голову і приготувався до найгіршого.

— Здоров, орли! — почулося над головою, і менти вмостилися біля нас, посідали навпроти один одного. Заєць щось промимрив, а я далі не наважувався підняти голову. — Куди їдемо?

— Чого мовчимо? Чого не в школі? — запитав другий мент, той, що сів якраз біля мене.

— У нас теє… день короткий… — вичавив із себе Тихий.