Я знав: ніхто нас не пожаліє. Всім сподобалося шоу. Так нам і треба.

Але я не знав, що робити далі. Бо, як не крути, я спробував ударити Стародуба, а Заєць, у свою чергу, не послухався Рудика.

Коли ми вибігали зі школи, нас проводжав дзвінок на перерву.

У нашому, місті останню школу збудували якраз перед розвалом Союзу. Тепер не знають, що зі школами робити, й ті, в яких неповна середня освіта, закривають. Не всі, але кілька вже закрилися. Дітей ніхто в незалежній державі народжувати не хоче, а ті, хто понароджував і дуже розумні, хочуть, аби їхня дитина по повній програмі вивчилась, плюс англійська обов'язково, без неї тепер нікуди. Я знаю кількох, та чого далеко ходити — он моя кума пішла біляшами торгувати на вокзал, аби своїй доці додаткові курси англійської проплатити. Коротше, до чого це я: на моїй пам'яті в кожній новій школі, яку будували тоді, обіцяли, що сто пудів буде басейн.

Це я тепер думаю, що мені особисто той басейн і на фіг не потрібний. Плавати наші пацани й без басейну мали де навчитися: Десна поряд, майже кожного літа батьки путівки через профком пробивали і везли дітей оздоровлювати. Мужики постійно рибу ловили, до обіду карасів із верховодками насмикають — і до інших мужиків у карти грати. Десь під обід у них пляшка з'являлася, потім — ще одна. Коротше, мій батя кожен вечір п'яний, мамка його рибиною по морді лупить і кричить: «Як ти мені надоїв, мудило недорізане!» Правда, карасів не викидала, смажила. Так щороку повторювалося, бо ми туди їздили регулярно, не дивлячись ні на що, аж поки батя від нас не пішов. Коротше, це все лірика: плавати я так і не насобачився. Але тоді, коли в школу ходив, усе одно якось по-інакшому все сприймалося: басейн при школі, не цацкі-пєцкі. Тільки все те були тільки дурні розмови. Всюди басейн стояв у проекті, й ніде його не побудували.

Це я до того, що коли нашу школу на районі будували, таки пішли далі за всіх: за стадіоном почали споруджувати спортивний комплекс. Там два спортзали передбачалося і, ясний пень, басейн. Мені мамка навіть у місцевій газеті тоді показувала, як один розумний крендель написав про перспективи нашого спорткомплексу. Ніде, типу, в області такого не буде. З усіх усюд народець потягнеться, спартакіади, запливи серед юніорів… Фігня це все. Почали щось будувати, фундамент заклали, сваї забили, плити бетонні на них кинули, почали цеглою закладати, навіть до рівня першого поверху виклали і на цьому амба, весь спорткомплекс із басейном накрився жіночим статевим органом.

Зате лишився, як тоді казали, заморожений об'єкт. Пацани це місце собі відразу накололи, і чого там тільки не творили! Курили — само собою. Сцяти постійно бігали, ну, це ясно. До речі, помочитися там означало на нашому неофіційному жаргоні «піти долити водички в басейн». По деяких закутках навіть купи накладали, але я точно знаю — то не наші. Наші пацани самі не зацікавлені все це нюхати, тому навіть відловити серунів хотіли й дати просратися конкретно. Що ще — бухали там. Не ми, ті, хто старший. В карти на гроші грали, порнографічні карти роздивлялися. Були такі, чорно-білі, на фотопапері надруковані й ножицями порізані. А ще Тихий казав, що сам бачив, як пацани туди бабів водили. Але це вже десь ближче до вечора. Жарти жартами, вірили ми йому чи ні, тільки на моїй пам'яті два рази в школу менти приходили. Старшокласників у спортзалі збирали і, як доводив той-таки Тихий, заводили туди дівок на впізнання. Аби, значить, упізнали, чи нема серед учнів старших класів нашої школи тих, хто їх у тому спорткомплексі зґвалтував. Тут, правда, Тихому повірити можна. Його мамка-прибиральниця багато про життя школи такого знає, про що ми навіть не здогадувалися. Тихий колись таємничу морду зробив і розказав, як директор із воєнруком вдвох у директорському кабінеті нажлуктилися дорогого коньяку, причому — не нашого, бо мамка Тихого сама пляшки з-під дверей кабінету забирала. Думала здати, так не прийняли. Вона потім у ті пляшки з пробками, що закручуються, олію на базарі купляла.

Чого мене на це все потягло? Ага, згадав: мушу ж я пояснити, куди саме ми всі втрьох побігли, коли нас так ганебно з класу вигнали. Ясний перець, на спорткомплекс.

Він хоч і ніколи не був добудований, але його тільки так і називали.

Відсапалися тільки тоді, коли забігли в пройму, призначену для дверей, і пробігли далі вглиб недобудови. Чому саме сюди побігли — теж ясно. Ноги понесли, іншого пристойного сховку на всьому районі не було. Хоча всім це місце відоме, але парк культури теж один на весь Ніжин, і народ туди ходить гуляти, бо більше нема куди. Хочеш когось знайти на вихідні в місті ввечері — паняй у парк, ближче до дискотеки. Хочеш якогось придурка в нашому районі здибати — тут рано чи пізно здибаєш, сюди вся блатота підтягується в певний час.

А в таку годину в спорткомплексі нікого нема. Ну хіба хтось із старшокласників математику прогулює і курить. Але нам пощастило: сьогодні вся недобудова була порожня. Навіть бичків свіжих не валялося — це я мимоволі зафіксував.

Заєць кинув портфель на землю і з усього маху гепнувся на нього своїм худим задом. Вайлуватий і товстенький Свиня перекинув шлейку сумки через голову і почепив так, як революційні матроси в кіно чіпляли патронташі, після чого притулився спиною до брудної цегляної стіни. Я присів на цеглину, портфеля примостив поруч, звів очі догори й побачив блакитне небо, по якому пливли благенькі білі хмаринки.

Якийсь час ми всі троє мовчали. Першим не витримав Заєць:

— Якого ти хріна, Тихий, за всіма ломонувся? Сидів би собі… Тепер проблеми…

— Та ну… Проблеми, — Свиня сплюнув собі під ноги, не дивлячись на нас. — Проблеми не в мене. Що вони нам зроблять?

— Хто?

— Кінь у пальто! Чекіст та інше кодло — що вони нам зроблять? Тут тиждень до кінця лишився, вони нам погану поведінку запишуть чи на другий рік у восьмому класі лишать? Не буває такого, — і, помовчавши, додав: — Мені матушка казала. Так що тут усе чікі-пікі, не бздіть. Чекістові теж повидригуватися треба. Ти про інше, на хрін, думай.

— Та ясно, — промимрив Заєць, хоча я прекрасно розумів — нічого йому не ясно. Він серед нас був найбільшим тугодумом, це при тому, що ні я, ні Тихий не відрізнялися швидкістю реакції та оригінальністю думок.

— Хулі тобі ясно, Юрець? — Свиня знову плюнув і тепер уже подивився спочатку на Зайця, потім — на мене, і на мені свій погляд затримав. — Чекіст — фігня, біологиня — проститутка, школа — до жопи! Саню тепер якщо не Рудик дістане, то Стародуб — це точно. І якщо Рудик просто відмахає харашо, то Стародуб приб'є. А заодно й тебе, придурка.

— Мене за що? — щиро здивувався Заєць. — Його ж цеє… Мавпа вдарив… Ну, типу вдарив…

— Сам ти мавпа! — вирвалося в мене. Чомусь саме зараз мені не хотілося чути шкільне прізвисько, хоча зазвичай я був до нього байдужий.

— Я не мавпа, я — Заєць, — і це так гордо прозвучало, так пишався Юрко Литовченко своєю кликухою, що я, не дивлячись на всю серйозність моменту, не стримався і несподівано для себе зареготав. Мій регіт луною відбувся в цегляних стінах без даху, передався Свині, наче бацила грипу, він так само почав іржати, а Заєць сидів і дивився на нас, наче на ідіотів. Потім неквапно підвівся, наблизився до Свині, нахилився, простяг руку — і раптово смикнув його зігнутими гачком вказівним та середнім пальцями за підборіддя, просто під нижню щелепу.

Свиня захлинувся сміхом, смикнувся, витріщився на Зайця, покрутив пальцем біля скроні:

— Ти чого, зовсім того?

— Саїчку за переляк! — переможно промовив Заєць і повторив маневр. Свиня відклеївся від стіни й посунув на нього, але Заєць затявся — вигукнув: «За неввічливість!», відважив тому третю «сайку» і вже готовий був дати «за не підтирання», та я схопив його за руку, розвернув до себе, крикнув просто в очі:

— Ти зовсім забурів, мудак?