Тим часом Свиня миттєво заспокоївся, замислено провів собі рукою по підборіддю, якось по-дитячому запитав:

— От на хуя ти це зробив?

— А чого ти ржеш, наче мішком прибитий?

— Ні, ти можеш нормально пояснити — для чого ти це тільки що зробив?

Я дивився на них і не розумів, що саме відбувається. Тепер би якийсь розумний дядя сказав: запізніла реакція на стрес чи ще щось у такому ж дусі. Тільки мені зовсім не до їхніх стресів було. Бо, як не крути, а вбивати Стародуб і Рудик справді будуть у першу чергу мене. Рудика я при всьому класі не послухався, а на Стародуба взагалі руку підняв. При всіх.

Саня Макогон, Мавпа, Макака, Бібізяна чи як там ще, один із трьох офіційних чмошників у класі, торкнувся рукою самого Стародуба. Грізного Стародуба. Теоретично цю партію виграв Рудик — головного ворога принижено. Тільки й сам Рудик не на висоті опинився. А раз так, то в них є можливість на якийсь час укласти перемир'я, аби відловити мене і якщо не вбити, то покалічити — сто пудів. І не думайте, що я перебільшую. Все дуже серйозно.

— Ну вас на фіг, — я став між ними, хоча битися вони вже точно не збиралися. Між собою ми ніколи не билися, та й сварок серйозних у нас не виникало. Просто не було для того вагомих причин. Сварки виникають — це я десь прочитав, у якійсь дурнуватій газеті — коли є конфлікт інтересів. Отак це називається. А такого конфлікту в нашій маленькій компанії не могло бути, бо інтересів особливих не було.

— А ти чого? — легенько штовхнув мене Заєць.

— Нічого. Тихий правильно каже — я вляпався. Що дома скажу? Так і так, матушко, заховатися мені треба? І всю цю довбану історію перекажу, ага?

— А тобі треба заховатися, — промовив Свиня.

— Де? В землю закопатися? Несерйозно все це… Школу довбану закінчити треба, тут без варіантів. Бо інакше навіть у тюрму не приймуть.

— У тюрму завжди приймуть, — бовкнув Заєць.

— Ти, бля, такий розумний — так давай, вали в тюрму! А мені без того весело! Скільки не ховайся, за папірцем про те, що школу закінчив, прийти треба. А чи вийду я після цього з школи — це під питанням. Бо Стародуб точно в класі буде, від же під наглядом…

— От бачиш! — переможно підняв товстенького пальця Свиня. — Він не такий дурний, аби через такого, як ти, на малолітку йти. Уже йти — так через щось достойне і серйозне.

— Тому й кажу вам, баранам — він усе чисто зробить. Підстереже так, щоб на нього не подумали. А ще раніше Рудик десь у темному кутку перестріне. Будете зі мною ходити — всі разом згоримо! І тікати не можна, і лишатися тут, мозолити баньки цим козлам так само паливо. Ну, які пропозиції?

Заєць почухав потилицю, перевів погляд з мене на Свиню і видав:

— Це діло треба перекурити.

Ніхто не заперечував.

Не те щоб ми всі втрьох були злісними курцями і курили, як павуки, але час від часу цигарками бавилися. Заєць покурював серйозно, тягав у батька «Приму», «Ватру» і «Ту-134».

Його старий не помічав, бо думав, що сам по п'яні стільки скурює. От хто вже точно курив, як павук, можете мені повірити! Дорогі цигарки, типу «Ту-134» і болгарські «Родопі», він купував тоді, коли давали аванс і зарплату. А так чадив «Примою», і виходило, що Заєць був нашим основним постачальником цигарок. Ми не нахабніли — могли розкурити на трьох дві цигарки за день. Правда, Заєць хвалився, що вдома тихенько докурює батькові беники на балконі перед сном, а потім іде чистити зуби. Це я до того, що в портфелі в Зайця постійно можна знайти парочку «примин», рідше — чогось із фільтром.

Зараз виникла якраз така ситуація, коли куриво було як ніколи доречним. Заєць дістав зім'яту цигарчину, прикурив і затягнувся першим. Поки вона йшла по колу, ми мовчали. Від цього раптом стало дуже тихо, і я до того, а особливо — після того не раз помічав, що така тиша навкруги настає чомусь завжди перед полуднем.

Аби ми далі голосно базарили і гарикалися, нічого з того, що ми побачили далі, не сталося б. Почувши голоси, ці двоє просто пройшли б мимо. А так ми ледве встигли докурити свою «Приму» і готові були обговорювати проблему далі, як раптом почули кроки. Швидкі кроки.

Хтось наближався сюди, до улюбленого сховку нашого мікрорайону. І цей невідомий був не сам.

Тепер, згадуючи той день, я не можу толком пояснити, чому ми не вискочили звідти й не погнали геть. Навіть примітивна логіка підказувала, що до спорткомплексу не могли йти ані Рудик, ані Стародуб — пройшло дуже мало часу, і ні в одного, ні в іншого, як би вони не хотіли провчити нас, не було мази втікати для цього з уроків. Рудик — авторитетний староста, а Стародуб точно знає, що нам нема куди від нього діватися. Тим не менше, навіть якби зараз гавкнув бродячий собака десь поруч, ми б так само перелякалися і повелися не за логікою, а за інстинктами. А ці самі інстинкти погнали нас далі, вглиб навіки недобудованого спорткомплексу, подалі від тих, хто йшов сюди ззовні і, судячи по кроках, явно поспішав.

Забігши в якусь чергову дверну пройму, ми наштовхнулися на глуху стіну. Знову дався взнаки переляк — адже всі закапелки цієї території ми знали і могли вискочити звідси іншим шляхом. Пасткою це назвати не можна — звідси елементарно вибратися, якщо один підсадить іншого. Висота першого поверху, які проблеми. Та під ногами валялася купа битої цегли, отже, рухатися треба було обережно, аби ніхто сторонній нас не почув. Тому ми поки що просто притиснулися до стіни, при цьому я і Заєць тихенько поставили портфелі, а Свиня перекинув шлейку своєї сумки так, аби вона теліпалася спереду, і притримував її руками.

Тільки тепер я відчув, як тут, у цьому глухому закапелку, смерділо. Видно, народ давно облюбував це місце в якості сортиру. По кутках понакладені купи, поруч валялися шматки використаних газет і аркушів, вирваних із зошитів у клітинку. І повітря тут, здавалося, просякло сечею, хоча природна вентиляція нібито повинна була все це вивітрити. Але, мабуть, після наших людей ніколи нічого не вивітриться. Я бачив, як скривився Заєць — він серед нас був найбільш гидливим, та тут навіть не гидлива людина не могла почувати себе затишно. Таким чином, ми опинилися в дуже дивній і навіть смішній ситуації: теоретично у будь-який момент звідси можна було вийти, тільки виходити ми боялися, отже, самі себе загнали в цю смердючу пастку. І від кого б ми не ховалися, я чомусь був певен — вони скоро підуть. Довго тут о такій порі дня ніхто не затримується. Посиденьки з куревом, гітарами, анекдотами та матюками на спорткомплексі починаються десь із сьомої вечора.

Тим часом ми почули голоси — чоловічій та жіночий. Що вони говорили, не розібрати. Бо мужик говорив так, ніби жував слова, а жінка тільки реготала, причому сміх звучав не надто природно, якось істерично. Здається, вони зайшли в один із закапелків, а от що відбувається, поки незрозуміло.

І тут цікавість перемогла переляк. До того ж, нам хотілося швидше вийти з цього смердючого місця. Переконавшись, що це не по нашу душу, а просто людям для чогось приспічило зайти, ми попустилися і обережно визирнули зі сховку. Свиня навіть з не притаманною йому спритністю і легкістю тихенько скочив на протилежний бік забудови, а потім виткнув голову зі сховку. Зі свого місця він міг краще за нас бачити все, що відбувається. А судячи з виразу його обличчя, там справді відбувалося щось таке, на що варто подивитися.

Намагаючись і далі рухатись безшумно і не чіпаючи портфеля, який у цій ситуації тільки заважав, я так само обережно підтягнувся де Свині. Заєць сунув за мною. Потім, повторюючи маневр, ми вийшли зі сховку, опинившись у недобудованому коридорі, просто перед діркою в стіні, де повинно було бути вікно. Через цю пройму нам відкрилася справді несподівана картина. Настільки несподівана, що, не знаю про пацанів, а у мене точно подих перехопило.

Просто перед нами величезний незграбний чолов'яга розвернув спиною до себе розпатлану бабу. Та вперлася руками в стіну, не перестаючи реготати, а мужик тим часом задирав їй спідницю однією рукою, а другою вовтузився із штаньми. Нарешті впоравшись, він обхопив жінку ручиськами за поперек і, зробивши різкий рух, почав хитатися вперед-назад.