— Ну… — тут я не знав, що сказати, але той факт, що таксист не кричав, а дивився на мене зацікавлено, не відлякував остаточно і давав якусь надію на прояснення ситуації: — Ми тепер із Колею працюємо. Він просто подалі заховався.

— Ясно, — вусатий таксист покрутив головою. — А чого ти, чижику, з порожніми руками прийшов, раз Коля заховався?

Справді, про це я не подумав. Відчувши, що починаю червоніти, чого не дозволяв собі навіть на уроках Чекіста, коли той називав мене дебілом із вакуумом у голові, зачастив:

— Зараз, зараз… Ви стійте тут, нікуди…

— Так я нікуди звідси і не збираюся йти, — відповів таксист і тепер точно дивився на мене, наче на пустоголового. — Де тебе Коля тільки знайшов? Чого стоїш — бігом, людина чекає!

Він ще говорив, а я вже розвертався і, забувши про всяку конспірацію, мчав до входу в зал чекання, ледь не збиваючи зустрічних пасажирів. Уже біля самих дверей змусив себе перейти на спокійну ходу, і далі йшов неквапом, як людина, котрій особливо нема куди поспішати.

Колю я побачив не відразу — він примостився у самому кутку, поруч із галасливими жінками, обкладеними з усіх боків клунками. Наш господар витримував їхні крики терпляче, лише відгородився газетою і час від часу позирав на вхід. Так ми зустрілися поглядами, він кивнув, я підійшов до нього, отримав загорнуту в стару газету пляшку і тримаючи її так, аби вона не привертала до себе уваги, повернувся назад до таксиста. Той швиденько прийняв у мене товар, невловимим жестом передав купюри і зробив вигляд, що мене взагалі не існує в цьому світі. Я позадкував, потім розвернувся і пішов на спостережний пункт. По дорозі не стримався — глянув через плече. Чаморошний громадянин, який крутився біля «мого» таксі, швиденько йшов геть, наче дорогоцінний скарб стискаючи в руці пакет із зображенням Михайла Боярського в чорній сорочці. Тільки тепер наважився глянути, що в мене в руці. Чекав побачити «десятку», але вусатий дав мені дві «троячки».

Все правильно, все так і повинно бути. Він же перепродав тут-таки, на місці, заповітну пляшку за червонець.

— Ну як? — запитав Тихий. — Успішно? Очко не грало?

— Зараз ти сам спробуєш, — буркнув я і поніс Колі гроші — ми домовилися, що я повертаю йому виручку після кожного разу.

Наступного сигналу довелося чекати хвилин із тридцять. І знову маякував знайомий вусань. Мені захотілося сходити в «рейс» ще раз, але домовленість є домовленість — тепер настала черга Свині показати себе. Він відразу щез і вигулькнув за кілька хвилин серед «Волг» на стоянці, відсвічуючи всюди своєю дурнуватою кепкою з пластмасовим козирком. Не знаю, чи здивувався пузатий, тільки своє завдання Тихий теж виконав успішно. Здавши виручку Колі, він так само повернувся на місце.

— Нічого складного, — пояснив. — Мужик тільки здивувався, каже, скільки вас таких у Колі й де він нас понабирав. А ще, — Свиня хитро примружився, — я запитав, чи правда в нього гандони купити можна.

— Тобі для чого? — поцікавився Заєць.

— Нічого собі! Я тобі потім поясню, Юрець, для чого ці штучки…

— Я тобі, Юрець, зараз поясню, — встряв я. — Таким, як Свиня, на голову натягати. Ти собі на голову натягнути хотів, правда?

— Тобі, козел, — огризнувся Тихий.

— Ну, так що тобі сказали? — поцікавився Заєць.

— У нього є. Три штуки — руб. Я собі завтра куплю… мабуть…

На той час наші знання про застосування презервативів були дуже теоретичними, а про те, що ні в кого не було статевого досвіду, мабуть, не треба спеціально пояснювати. Тим не менше, в фізкультурній роздягальні ми, затамувавши подих, слухали тріпотню Арутюнова про те, як йому давали старшокласниці Юлька із Жанкою в піонерському таборі, куди вони поїхали вожатими, а він на правах звичайного піонера. З нього посміювався навіть Рудик — ні для кого не було секретом, що він тягався з однією дівицею на районі, яка жила в общазі, була на кілька років старша за нього, недавно зробила аборт і тепер не може, як казали пацани, залетіти. Тому не боялася нічого і до неї можна було напроситися «на це діло».

Тим не менше, бажання Свині мати при собі презерватив і тим самим посоліднішати у власних очах ми із Зайцем прекрасно розуміли. Тому не сперечалися, а просто зайняли пост і замовкли.

Черга Литовченка прийшла хвилин за сорок, вусатий товстун навіть устиг знайти пасажира і кудись із ним поїхати. Цього разу умовний сигнал подав моложавий таксист у джинсовій куртці. Заєць для чогось потиснув нам зі Свинею руки й пішов. Ми бачили, як він коротко поспілкувався з джинсовим, потім повернувся до гурту щасливий і наче трошки пришиблений.

— Нічого складного. Навіть не питав, хто та що. Взяв, тицьнув гроші — гуляй, Вася. Дуже просто, навіть цікаво.

Цілу наступну годину ми розважалися з того, що намагалися визначати, хто з мужиків, котрі підходять до таксистів, є нашим потенційним «клієнтом». Не вгадали жодного разу. За цей час устиг повернутися мій знайомив товстун. Стрілки годинника підсувалися до сьомої вечора, горілки поки що ніхто не потребував.

— Так можна до ранку простояти, — невдоволено промовив Свиня.

— Хоча б знаєш, за що стоїш, — заспокоїв його я. — В тебе зранку нічого не було, а тут хлоп — «троячка».

— Де воно — «хлоп»? Навіть не понюхали ті гроші…

— Для чого їх нюхати? Кажуть, гроші не пахнуть.

— Особливо — «троячки»… Диви, диви, Мавпо! Знову твій!

Справді, пузатий таксист знову подавав умовний сигнал. Я поспішив у зал чекання і здивувався, наскільки тут побільшало люду за останню годину. Дихати всередині вже практично не було чим, повітря можна, здається, помацати, а тіло під одягом відразу вкрилося липким противним потом. Колю я не побачив на старому місці, роззирнувся — він перемістився по центру, уже не читав газету — просто дрімав, або придурювався. Швидше за все, придурювався — щойно я підійшов, як він розплющив очі, спритно і мовчки витяг із сумки чергову пляшку, передав мені й знову, ніби нічого не сталося, відкинувся на спинку сидіння.

Вийшовши із залу на свіже повітря, я пройшов до таксиста вже звичним фарватером. Той так само мовчки взяв пляшку; тицьнув гроші, і я знову перестав для нього існувати. Розвернувшись, я пішов назад, спробував обійти чоловіка, що став на дорозі, але він ніби навмисне заступив мені шлях — і раптом дві міцні руки мов лещатами стиснули мені плечі.

— Стій, міліція!

У мене раптом відібрало мову. Здається, здатність говорити я втратив назавжди: чоловік, якому таксист передавав товар, разом з іще одним мужиком крутили пузатому руки. І найстрашніше — біля входу у вокзал в оточенні таких самих чоловіків у цивільному опинилися Литовченко і Тихий.

Але я помилився — голос повернувся до мене досить швидко. І різко шарпонувшись, я заверещав:

— Не бийте, дядю! Пустіть мене, дядю! Я нічого не зробив!

Поруч опинилися менти у формі. Той, хто тримав мене, коротко розпорядився:

— Ведіть цього крикуна на базу, можете по жопі дати, якщо кричатиме. Тільки не сильно, сильно йому нехай батько вправляє.

Тепер мене тримали двоє. Верещати розхотілося, і на ватяних ногах я пішов туди, куди мене повели. Рука й далі стискала зіжмакані купюри.

Спочатку мене, потім Зайця зі Свинею, і вже потім пузатого таксиста завели в якесь невеличке приміщення із казенним запахом, яке було трішки далі від привокзальних туалетів. Нас трьох посадили на лавку біля стіни, водія — на стілець біля столу. Дуже скоро це невеличке приміщення набилося чоловіками в цивільному, вони говорили, перекрикуючи один одного, були явно збуджені та невдоволені одночасно.

— Значить, старлею, давай усіх під протокол, усе, як положено, — командував той, котрий крутив таксистові руки. Він виставив на стіл замотану в газету пляшку, розгорнув її, гмикнув: — Диви, «Посольську» п'ють. Може, мені теж у тебе, шановний, ящичок прикупити? — звернувся він до затриманого. — Скоро зірочки чергові обмивати, так хоч нормальною водкою, правильно кажу? Прізвище, ім'я, по батькові? Пиши, старлею, пиши. Ну, чого замовк?