— Кошелівець Іван Гнатович, — покірно відповів таксист.

— В Києві живете, Іване Гнатовичу?

— Вулиця Гарматна, сорок шість, квартира десять. Сім'я, дружина, двоє дівок, може, домовимося, начальнику?

— Ух ти, бач, уже начальник! Ти де так звертатися навчився? У місцях позбавлення волі, га, Іване Гнатовичу?

— Судимостей не маю.

— Ми це перевіримо. Значить, не будемо заперечувати, що намагалися незаконно збути за спекулятивною ціною пляшку алкогольного напою «Горілка „Посольська“»?

— Не будемо.

— Може, признаємося добровільно? Партія і уряд із зеленим змієм борються на високому державному рівні, а ти, сучий сину, порушуєш? Народ, значить, споюєш?

— Нічого я не порушую. Для себе гнав, оце здуру прихопив сьогодні пляшку. Думав чирик підкалимити на дурняк, а воно, бач, як виходить…

— Що значить — для себе гнав? — мент повернувся до старлея. — Усе пишеш?

— Так точно, товаришу капітан.

— Давай пиши: затриманий визнав, що у пляшці з написом на етикетці «Горілка „Посольська“ знаходиться самогон власного виробництва. Апарат удома є, все по повній програмі?

— Аякже. Тепер без нього нікуди, — я помітив, як тон пузатого таксиста потроху змінився. Він уже говорив з капітаном міліції ніби на рівних, наче не сидів у відділенні, затриманий на гарячому, а просто сперечався про щось із приятелем і при цьому десь навіть відчував свою правоту. — Усі апарати не конфіскуєте, начальнику. Люди нові зроблять.

— Значить, Кошелівець, ти далі вперто стоїш на своєму — самогон твій і ти приніс його сюди вперше в житті, аби спробувати продати. Так?

— Звідки ви все знаєте, начальнику?

— Давно служу. Тоді скажи мені таке, Іване Гнатовичу — а пацани оці для чого біля тебе крутилися?

Тепер усі, включно з таксистом, дивилися на нас.

— А я звідки знаю? — здивування пузатого прозвучало досить щиро. — Уперше їх бачу.

— Встань! — наказав мені капітан, і коли я підвівся, запитав: — І цього вперше?

— А чим цей від інших відрізняється?

— Тим, Кошелівець, що він тобі цю пляшку передав. Значить, вона була десь в іншому місці, а не у тебе в машині. Ти її сховав, і пацан тобі приніс? Чи може, пляшка ця принесена з іншого місця, де таких пляшок валом? У кого береш товар, Гнатовичу?

— Моя це пляшка, начальнику. І пацанів цих бачу вперше. Якщо хтось із них і проходив повз мою машину, коли я попався, це ще нічого не означає. Так і запиши в свій протокол, старлею, а я підпишуся.

Усе відбувалося досить швидко, і хоча я розумів, що перебіг подій у цьому відділенні безпосередньо стосується так само нашого найближчого майбутнього, встежити за ними і дати вірну оцінку поки що не міг. Сьогодні я так само не можу пояснити, чому раптом пузатий таксист пішов проти всіх законів логіки, не заявив, що самогон йому передавав Коля через оцих ось пацанів і взагалі — чому він поліз із головою в болото, а не спробував вийти на сухе. Я не знав подробиць про стосунки таксиста і нашого благодійника Колі. Може, вони були якимись особливими. Може, таксистові був якійсь резон брати все на себе. Словом, нічого цього я досі не знаю, а тоді — тим більше. Але поведінка таксиста дивним чином вплинула на мене. Це проявилося буквально через кілька хвилин, коли капітан наставив на мене вказівний палець і звелів:

— Ти! Встати!

Я підвівся.

— Хто такий, звідки, як звати! Бігом, пацан!

— Сашко…

— Далі! Сашко — і далі?

— Сашко Петренко, з Броварів. Додому збирався їхати, дорогу переходив, тут ви мене забрали, — брехня просто лилася з мене каламутним потоком.

— Петренко, значить, з Броварів. А якщо ми твоїх друзів запитаємо?

— Питайте. Тільки я їх не знаю. Вперше бачу.

Видно, тертий мент чекав від таксиста чогось подібного. Але щоб неповнолітній, та ще зловлений практично на гарячому такі коники викидав — до цього капітан точно не був готовий. Один крок — і він навис наді мною, свердлячи лютим поглядом згори донизу. Я боявся. Мені, справді страшно було опинитися раптом у міліцейському відділенні, страшно від того, що мене зараз запросто почнуть пиздити, не дивлячись на мій вік. Тільки я попри весь страх витримав погляд, подумки прощаючись із життям.

Ми тікали від неприємностей, але вони все одно бігли швидше і наздогнали нас.

— Ви його знаєте? — тепер капітан дивився на Литовчєнка і Тихого.

— Н-ні.. — вичавив із себе Свиня. — Ми взагалі тільки стояли…

— Стояли… Електричка в нас… Дев’ятнадцять сорок… — підтвердив Заєць. Що-що, а розклад електричок ми сьогодні вивчили добре.

— Прізвища, звідки самі?

— Носівка, — завів Свиня вчорашню казку. — До Києва приїхали канхвет на останній дзвінок. для вчительки купити.

— Де канхвети?

— Не купили, товаришу капітан… У вас тута черги кругом, — ще трохи — і Тихий зараз заплаче. — І гроші в нас на вокзалі старші хлопці забрали. Сказали — жлобів трусити треба…

— Так може, ви в міліцію йшли?

— Нє-е-е… Додому збиралися їхати…

Капітан явно втрачав контроль над ситуацією. Не знаю, як менти випасли всю нашу компанію, чому не затримали Колю, і взагалі — що вони задумали, тільки щось у розрахунках явно не зросталося. Я вже понадіявся, що нас візьмуть і викинуть на вулицю, тільки даремно: капітан, скреготнувши зубами, повернувся до старлея:

— Значить, так: ми всю йоб-компанію забираємо до нас у Залізничний. Оформляй, як положено, з паперами потім розберемося. Мені зараз головне оце партрізанське з'єднання Ковпака розколоти. Бач, — знову повернувся він до мене, — поговорили б ми з тобою, Саша Петренко, нормально, по-людськи, уже б гуляв собі. Записали б твої свідчення, викликали б батьків — нехай забирають, неповнолітніх випускаємо тільки із супроводом когось із родичів. Це закон такий. Не хочеш, граєшся, як твій старший товариш — добре, поїдеш у тюрму. Хочеш у тюрму?

— Ні, — чесно признався я.

— Ніхто не хоче. Але ж комусь там доведеться сидіти. І сидить там той, хто дурніший. Ти, я бачу, не зовсім дурний. Останній раз питаю: хто тобі дав цю пляшку, яку ти передав таксистові Кошелівцю, і від якого отримав за неї шість карбованців?

— Ніхто нічого не передавав. Гроші мої. Я не знаю нічого.

— Ти сам вибрав, пацан. Ми ще перевіримо, який ти Петренко. В машину всіх! — гаркнув капітан і, грюкнувши дверима, зник у сусідній кімнаті.

У машині з ґратами на вікнах везли таксиста в наручниках. Нас заштовхали на заднє сидіння міліцейського „жигуля“ з мигалками на даху і так, із увімкненими мигалками, повезли кудись. Їхали недовго — нас виштовхали з машини біля входу в якусь соліднішу за привокзальний відділок ментівську установу й провели повз чергову частину в кімнату, половина якої була відділена ґратами. Самі ґрати так само розділялися перегородкою. З одного боку, праворуч, сидів на лавці сумний чолов'яга у розірваній сорочці з розбитою губою, а на підлозі біля лави лежав, судячи з вигляду, смертельно п яний мужик. Ліворуч розташувалися три жінки: огрядне бабисько із запухлим синюшним обличчям і двоє зовсім молодих дівчат. Старших за нас, це очевидно, але не так щоб набагато.

І тут я скажу, що сталося: вперше побачив жінок у тюрязі, Пацанам, мабуть, нічого, а я тільки на них глянув, особливо на одну — щось таке відчув… Ну, як, знаєте, в кіно про партизанів чи „Молоду гвардію“. Як там у них Люба Шевцова: „Ложись, гади!“ — і туфлею.

Затримані з „чоловічої“ та жіночої» половини, окрім, звісно, п'яного, зацікавлено подивилися на нас. Одна дівка зустрілася зі мною поглядом — не знаю, не вистачає в мене слів чи вищої освіти цей погляд описати. Захотілося заступитися за неї. Ось так, разом, запросто. Закричати ментам: «Випускай, я за неї посиджу!»

Нічого, зупинив сам себе. Зараз поруч посадять. Не в одну камеру, ясно, але в одному становищі ми точно опинилися.

З появою капітана лейтенант за столиком підвівся, але не виструнчився. Ми зайшли першими, капітан — за нами, замикали процесію двоє сержантів із кийками, яких наш супровідник зупинив біля виходу і наказав іти за ним. Останній, хто заходив, закрив двері.