— Як, Мишань, цей клієнт тобі ще мавпятник не обригав? — капітан кивнув на вирубаного п’яного.

— Та скоріше б уже, — демонстративно потер руки лейтенант Мишаня. — Тут он дівки без роботи сидять. Давно камери не мили, — мене наче струмом від цих слів десь унизу живота. — Та й коли ригати почне — прокинеться, легше працювати. Швидше оформимо, швидше спишемо, ви ж знаєте.

— Ти мені тут, Мишаня, мозги не вкручуй. Ось тобі трьох клієнтів привів — ці зовсім без мізків. Такими їх мами народили. Особливо оцього, — капітан дав Тихому легенького потиличника, збиваючи в нього з голови кепку. — На вокзалі прихопили, разом з усіма.

— Успішно?

— Яке, к херам, успішно! — капітан підсунув до себе стілець і сів, не дивлячись на нас. — Косяка я впоров, Мишаня, та інакше не можна було. Значить, перевіряємо ми інформацію. Точно — один із таксьорів ведеться. Замовляю я йому пляхан, він щось там покрутився, коли раз — оцей сцикун намалювався, пляшку в газеті приносить, — він знову тицьнув на мене пальцем. І тут, Мишаня, розклад хріновий: нам би простежити, кому пацан гроші понесе. Бо ясно — продавець підстрахувався, не такий дурний. Тільки ж таксиста на передачі брати треба, без шуму не обійдеться, хлопець далеко відійти не встигне, відразу прочухає, що до чого, і втече. А якщо почекати трохи і людину з бухлом брати — з таксистом проблеми виникнуть. Точно в непонятку піде, у нас же, як у конторських,[41] прихованої камери для оперативників нема. Брали в результаті тих, хто на місці. Постачальник здриснув.

— І що?

— І нічого! Таксист, ясний перець, усе на себе бере. Суд на перший раз, враховуючи, що продана одна пляшка, обмежиться або умовним терміном, або штрафом. Ми його тут теоретично можемо три доби тримати, тільки так уже не вийде — він в усьому сам під протокол признався. Знайдемо на хаті самогонний апарат — і все зростеться. А він, падлюка, свого постачальника знайде потім і бабки з нього скачає за мовчання. Нє, тут розрахунок чіткий.

— Так у чому проблема?

Мене здивувало, що менти обговорювали все, зовсім не звертаючи увагу на мешканців «мавпятника». А ті, в свою чергу, швидко втратили до нас всякий помітний інтерес. У них своїх труднощів вистачає, це ж очевидно.

Тільки дівка, дівка за гратами… Обережно скосив очі: слухайте, далі на мене дивиться. Причому не ясно, шкода їй мене чи просто цікаво.

— Проблема, Мишня, в оцих шпанятах, яких батьки в дитинстві мало ременюкою по задницях виховували. Цей важкий підліток, — знову кивок у мій бік, — каже, що з Броварів і просто проходив мимо. Ці двоє потенційних злочинців уперлися рогом і заявляють, що не знають цього друга. Може, дещо пояснити їм?

— На раз, — лейтенант Мишаня вийшов із-за столу, взяв гумовий кийок, який лежав скраю, похлопав ним себе по розчепіреній долоні. — У нас тут, Володимире Дмитровичу, все на раз робиться. Дуже швидко і оперативно, — наблизившись до мене, вІН поклав кийок мені на плече, легенько притиснув, потім, наче указкою, показав на заґратовану половину. — Бач? Тебе як, кажеш, звати?

— Саша… Петренко…

— Бач, Саша Петренко, там у нас мавпятник. Називається так, бо люди там не сидять — одні тільки мавпи, — я спіймав себе на думці, що цей лейтенант навіть не знає, наскільки близький до істини. — Ми вас усіх туди закриємо, там переночуєте. Далі я тобі скажу, що буде: кіно про міліцію дивишся?

— Ні, — чесно признався я, і це справді було поки що єдине моє щиросердне зізнання: дивився я тільки футбол, і то не завжди, а ще, бувало, комедії про пригоди Шурика. Мені зовсім не цікаво, як міліція в кіно бандитів ловить.

— Раз не дивишся, тоді довше пояснювати доведеться. Знаєш, що таке відбитки пальців? — це я знав, тут не обов'язково кіно дивитися, тому просто кивнув. — Добре. Значить, зранку відчиниться лабораторія і наші експерти знімуть з тієї упаковки, в яку пляшку загортали, відбитки пальців. Серед них будуть твої, Саша Петренко. І вийде так, що ти не просто причетний до такого серйозного злочину, як спекуляція алкогольними напоями, а ще й не захотів допомагати слідству. Чотирнадцять років є?

— Скоро п’ятнадцять, — для чогось бовкнув я.

— А в нашій державі кримінальна відповідальність настає з чотирнадцяти років! — переможно заявив лейтенант Мишаня і гордо глянув на капітана, який у свою чергу кивнув. — Ти далі слухай: у нас такий ланцюжок вийде, що таксист хитрожопий змушений буде під тиском доказів визнати: ти так само за пляшку тримався. Отже, він тебе особисто може не знати, але пляшку ти йому все ж таки передавав. Виходить, ти її теж десь у когось взяв. У кого?

— У… — слово «Колі» вже вилітало з рота, висіло на губах, та я вчасно схаменувся — як красиво і хитро цей летьоха ментівський щойно мене розкрутив. Скажи я це і все, довелося б пояснювати, хто такий Коля, де він живе, а мені не хотілося здавати його ментам. Не хотілося допомагати їм — і хоч убийте!

— Ну, давай, сміливіше, ти ж почав! — підбадьорив мене капітан.

— Нічого я не починав, — огризнувся я. — Просто за ним повторював — у кого?

— Це ти ще не все розумієш про себе, — лейтенант грався кийком просто перед моїм обличчям. — За законом ми повинні батькам твоїм про твоє затримання повідомити. Але я тобі, Саша Петренко, по секрету скажу: тут у нас Залізничний районний відділ міліції, і при бажанні ми самі собі закон. Кому ми про тебе скажемо, коли — від нас залежить. Для начальства, як запитає, будеш ти в нас волоцюгою без певного місця проживання, котрий підозрюється у співучасті в скоєнні злочину. Бити тебе не можна, бо пацан ще, а сам ти нічого не говориш. Отак і посидиш трошки. Можу далі тобі перспективи відкрити, тільки повір мені — з тебе однієї, максимум — двох діб камери досить. Але, — він підніс кийок догори, — процедуру можна спростити, — він витримав паузу. — Ти вже ледь не почав говорити правду. Значить, можеш її сміливо говорити. Називаєш того, хто передавав вам самогон для таксиста. Його адресу. Або показуєш на місці, де він живе. І все, вільний. Ми його навіть без твоїх офіційних показів закриємо. Самогоноваріння, незаконна торгівля алкоголем — це серйозна стаття. Особливо, якщо ми в нього на хаті склад надибаємо і апарат вилучимо. Є там апарат?

— Нема, — ляпнув я і тут же зрозумів свою помилку.

Менти перезирнулися.

— Чого нема?

— Не знаю…

— Апарату нема? Де ж його нема, Сашко? А якщо там нема — то де він є? Синок ти ще з дядьками тягатися. Так будемо говорити чи будемо сидіти разом із мавпами?

Нема чого тішити себе думками, що я ось так легко обдурив тертих лягавих собак. Вони не на таких, як я, натаскані, тут і мови нема. Вже два рази вони мене ловили, і ще зловлять. Рано чи пізно не витримаю, здамся, і Колю їм здам. А заодно признаюся, що Литовченка з Тихим знаю, що ми з дому втекли, що нас там, можливо, міліція розшукує… От же життя, мать твою нехай!

Тільки саме в цей момент у мені проявилася якась дивна впертість. Пізніше я за собою нічого такого не помічав, раніше — теж. На все насрати з великої дзвіниці — це було, є й буде. Як кажуть, плив за течією і не дуже вигрібався. Але щось раптом перемкнулося в мені, переклинило, не подобалися мені ці менти, ненавидів я їх у цей момент люто.

І ще спинним мозком і чимось іще, не знаю, відчував на собі погляд дівки. Типу, думає вона: зламається зараз цей сцикун чи ні. Злякається і розкаже всі чи промовчить і в диню отримає?

Я не хотів у диню. Та всупереч бажанням, сам себе не впізнаючи, закричав:

— Та пішов ти нахуй, ментяра поганий! Волчара позорний! Чмо болотяне! Не буду з тобою говорити, не буду! — і якби не сержанти, котрі схопили за руки, точно б кинувся на лейтенанта Мишаню — і хай убивають, набридло все, до маківки дістало.

Він нічого не сказав, тільки подивився запитально на капітана, той кивнув — і я враз отримав не дуже сильний, але дуже болючий удар кийком по нирках. Сержанти розвернули мене, наступний удар прийшовся на сідниці, другий третій…