У розпалі вони забули про пацанів, і якщо я від себе не чекав такого опору міліції, то вже від Зайця заступництва точно не сподівався.

— Не бий, гад! — вереснув він, і ніхто не встиг розтелепати, що відбувається, як Юрко уже висів у лейтенанта на правій руці, котра стискала кийок, і — хоч смійся, хоч плач! — вчепився в неї зубами.

Відсмикнувши руку, лейтенант вільною вхопив Зайця за карк. Скориставшись моментом, поки на нього ніхто не дивиться, Свиня кинувся до дверей, хоча я не знаю, хто б його просто так випустив із міліції. Тільки він не пробіг і половину відстані — один із сержантів перехопив його, шарпонув, Тихий втратив рівновагу і впав на кахляну підлогу. Молоденький рожевощокий сержант, котрий за віком явно годився кожному з нас у старші брати, зопалу лупонув його в бік носаком чищеного чобота, а другим ударом зафутболив Свиню до стінки.

— Тримайте цих двох! — наказав капітан, і мене відкинули до Тихого, причому так, що я гепнувся зверху на нього. Сержанти підхопили нас, приперли до стіни, я навіть отримав від одного з них під дихало, а лейтенант уже стискав Зайця між ногами, розвернувши задницею до себе, і стягував із нього штани. Той опирався, але капітан зайшов за спину молодшому колезі й охоче притримав пацана. Тим часом лейтенант впорався з штаньми жертви, заголивши його худющий зад, і тепер прилаштовував у правиці знятий з пояса ремінь з бляшкою.

— Тільки так вас треба, блядь, тільки так! Бо на голову сядете! — промовляв він і, замахнувшись, влупив ременюкою по голих сідницях Литовченка.

Той закричав, і зрозуміло, чому — удар вийшов на славу, лунким і сильним, після нього на шкірі лишилася товста червона смуга. Лейтенант тут же хльоснув удруге, втретє, ще раз, іще, й нарешті йому набридло. Він розтиснув ноги, даючи Зайцеві впасти на підлогу, потім, не приховуючи гидливості, переступив через нього, застебнув ремінь і сів за стіл із утомленим виглядом.

— Ви, пацани, самі до цього довели, — миролюбно промовив капітан. — Це іноді треба, у нас тут не дитяча кімната міліції, і брошур про те, що добре, а що погано, вам не читатимуть. Хто ще хоче? Я серйозно. Надумали правду міліції говорити?

Шморгаючи носом, з підлоги підвівся Заєць, підтягнув штани, застебнув їх і відійшов убік, не дивлячись ні на кого. Капітан не стримався — влупив йому щигля в потилицю, і тут Ігор не зміг утриматися — заревів уголос, розмазуючи сльози по щоках, від сорому заревів і навіть не стільки від сорому, скільки від неможливості його приховати.

Ще трохи — і я так само здамся. Виходу немає, зараз із мене так само здеруть штани і почнуть шмагати ременем, причому страждати я буду не за Батьківщину, скажімо, а через власну і досить дивну для самого себе впертість.

— Мишко! — почувся раптом жіночий голос. Впритул до ґрат стояла одна із затриманих дівчат.

Та сама.

Моя.

Коротка спідниця, напівпрозора світла блузка, занадто, як на ніжинські смаки, нафарбоване обличчя, коротка стрижка і волосся з начосом.

Не відразу я допер, що це вона до лейтенанта звертається.

Лейтенант із капітаном дивилися на неї, наче на космічного прибульця. Мишаня щось сказав капітанові на вухо, той із розумінням кивнув. Дівчина між тим не заспокоювалася:

— Ти не чуєш хіба — до тебе звертаюся!

— А з яких це пір, Рожкова, я для тебе Мишаня?

— Ти для мене вже півроку Мишаня, не треба тут перед товаришем капітаном невинні очі робити. В мене є важлива інформація, тільки для тебе і капітана твого.

— Бач, Рожкова, яка ти сьогодні грамотна. Не встигла черговий раз до мене в гості залетіти, як уже в тебе інформація є. Може, про кавалера свого щось нам розкажеш останнього? Дуже він нас цікавить, Рожкова.

— Мене він зовсім не цікавить. Ти ж мене вже півроку знаєш, мабуть, устиг зрозуміти — я з такими лише погодинно знаюся. І їхні справи мені до лампочки, своїх не розгребти.

— Правильно, Рожкова, з тобою ми ще попрацюємо сьогодні…

— Скажи держимордам, хай вийдуть! — дівчина мала на увазі сержантів, і один із них показав їй кулака:

— Дивись мені, блядь, ще одне криве слово — і в неробочий стан приведу. Виробничу травму в мене тут отримаєш.

Капітан, заклавши руки за спину, перехитувався з п'яти на носок. Глянувши на лейтенанта, жестом звелів сержантам вийти з приміщення. Той, що копнув Свиню, запитав:

— Цих жоржиків куди?

— Нікуди, — випередила його дівиця. — Це їх стосується, хай слухають.

— Ти щось про них знаєш, Рожкова? — зіграв подив лейтенант.

— Я щось про тебе знаю, Мишаня.

— Отак навіть?

— Отак.

Двері за сержантами зачинилися, лейтенант встигнув крикнути їм навздогін:

— Не тікайте далеко! — і знову зосередив усю свою увагу на дівчині. — Кажи, тільки по-діловому.

— Інакше я не вмію. Відпусти пацанів, Мишаня. Думаю, товариш капітан не буде проти.

Не дурний я вже зовсім, починаю здогадуватися, за що вона тут. У Ніжині на районі, та й у місті багатьох проститутками називали, але справжніх, натуральних професіоналок ні я, ніхто з нас ще ніколи не бачив.

— Рожа, охота тобі ото з ментами заводитися! — озвалася з лавки її приятелька. Ця приятелька, коли чесно, виглядала красивішою, але мені тоді зовсім не сподобалася.

— Цить! — шикнула наша заступниця. — А тобі, Мишаня, і твоєму старшому товаришу я ось що хочу сказати. Протримати тут неповнолітніх без того, аби повідомити батькам, ви не маєте права. Бити і пресувати їх тут у вас тим більше права немає. Я при бажанні такий хай підніму, стільки бамажок на вас накатаю — не розгребетеся.

— Ти це хотіла сказати? Рожкова, ти дурніша, ніж я думав. Тобі хтось повірить?

— Мені, може, не повірять або не захочуть вірити. Тільки доповідну на кожного з вас все одно напишуть, далеко в ящик столу заникають, і будуть цією доповідною, наче псів на повідку, тримати.

— Ти, Рожкова, вирази вибирай!

— Усе я вибираю. Ось тут товариш капітан пропонував пацанам одну схему, як їм себе поводити краще. Я вам так само розумну і вигідну схему запропоную. Протоколом ви їх ще не оформляли, вірно? Мене так само, закрили і все. Значить, теоретично випустити нас усіх можливо. Все одно підлітки в міліції — головний біль, не так повівся з ними, все, проблеми з усіх боків. Самогонника свого рано чи пізно прихопите, Михайло Сергійович з бухариками серйозну боротьбу почав. А ви просто завелися сьогодні й не знаєте тепер, як із усім цим бути. Тому й лютуєте. Правильно я кажу, товаришу капітан?

— Мабуть, правильно, красуне, — вищирився той. — І ми з лейтенантом готові обдумати твою пропозицію. Тільки що нам за це буде?

— Не ображу, — коротко заспокоїла його дівчина. — Хлопці, ви все почули про те, на що ви маєте право, а на що вони не мають? Чого мовчите?

— Ну, щось таке… — як завжди, буркнув першим Свиня.

— Тоді вийдіть у коридор і там чекайте. Думаю, ми з офіцерами міліції про все домовимося.

Виглядало так, що капітан із лейтенантом не заперечували. Двічі нас припрошувати не треба: ми один за одним вийшли з приміщення, потрапивши просто в обійми сержантів, але за нами визирнув Мишаня, щось тихо сказав одному з них і знову сховався.

Тут нас уже спокійно, без ексцесів завели в одну з вільних кімнат та замкнули на ключ іззовні. Годинник на стіні показував початок десятої вечора, за всіма подіями непомітно настали сутінки й добіг кінця ще один травневий день.

Ми мовчали і чекали. Так минула година, потім — ще півгодини, і раптом з того боку повернувся ключ. Двері відчинилися, ми побачили лейтенанта з дурнуватою посмішкою на морді.

— Вимітайтеся бігом! Щоб я вас більше тут не бачив, партизани! Знову таке не проканає, казка двічі не повторюється. Бігом, бігом, чого стоїте!

Ще не вірячи своєму щастю і дивному, просто фантастичному з огляду на всі сьогоднішні пригоди везінню, ми вийшли з кімнати, пройшли повз чергового, який нас не затримав, і нарешті опинилися на п'янкому свіжому повітрі.