Зуб даю — кожен із нас так само, як і я, подумав. Але Коля наче наші думки прочитав.

— Ви вже не починайте бабки рахувати, халявщики. Попрацювати таки доведеться. Бачите, — він кивнув на повні бутлі, потім — на порожні пляшки, — скільки роботи. Тару помити, акуратно напій порозливати по пляшках і головне — запаяти горлечка так, наче вона фабрична. Зараз люди не особливо роздивляються, але не кукурудзяним качаном же її закривати! Самогон нормальний, сорокаградусний, ну, може, сорок п’ять. Чим воно міцніше, чим швидше вставляє, тим людина менше думає про те, що вона п’є і де взяла. Ще ніхто не отруївся, в усякому разі — на моїй пам'яті. Значить, по очах бачу, що ви згодні. Тому можете своє барахло там у кімнаті поскладати і лягти поспати пару годин. Усе одно я сьогодні вже на вокзалі світився, тому тепер тільки під вечір піду. Перемийте пляшки — і можете покемарити.

Довго нас припрошувати не треба. Штовхаючись, ми перемили всі порожні пляшки, заодно помили весь Колін посуд. Потім пройшли в неприбрану кімнату, посеред якої стояв старий продавлений диван, і якось розмістилися на ньому втрьох. Була в цій квартирі ще одна кімната, куди Коля нас не пустив, зачинив за нами двері й для чогось замкнув їх ззовні. Дивно, тікати ми не збиралися, навіть навпаки — раділи з несподіваного фарту.

Не мусить же нас життя постійно мордами в болото вмочати, йолки-палки!

З тим і поснули — спати справді шалено хотілося.

Коли прокинулися, старенький будильник на шафі показував половину пів на п'яту. Захотілося в сортир, та двері й далі були зачинені. Тихий обережно постукав, і господар відчинив відразу.

— Думаєте, для чого я вас закрив? Так я ж вас уперше бачу! — розвів він руками, і якщо чесно, то я так і не зрозумів суті цього пояснення. Навпаки, здається, ми повинні його боятися чи хоча б стерегтися. І ми мусили барикадувати про всяк випадок двері, коли вже на те пішло.

Ми швидко зробили всі свої справи і зайшли на кухню, де на нас чекав Коля з повною сумкою пляшок.

— Значить, тепер коротенький інструктаж, — він закурив. — Для чого, власне, ви мені потрібні. Тут усього двадцять пляшок. Одна обходиться мені в троячку. Значить, аби заробити, я мушу продавати її хоча б по шість. Я не таксист, їм легше, мене відразу спалять. Тому таксисти продають по десятці. І люди червінці платять аж бігом. Виходить, чистий прибуток таксиста з пляшки — чотири рублі, мені лишається три. У таксиста, ясно, я зайвої копійки не вициганю. Тому мені доведеться платити вам із власної кишені й втрачати півтора рваних на пляшці. Так чи ні?

— Так, — відповіли ми майже хором, не розуміючи, до чого він веде.

— З іншого боку, без помічників у ситуації, що склалася, я продам наполовину менше пляшок. Виходить, ми з вами тепер заробимо порівну. Логічно?

— Ага, — тепер за всіх відповідав я, хоча, коли чесно, він цими цифрами і підрахунками остаточно задурив нам, ворогам науки математики, голови.

— Раз так, тоді пояснюю ситуацію. Я зі своєю сумкою сідаю в залі чекання. Я там хоч до ранку можу просидіти, з речами я схожий на пасажира-транзитника. Таких, як я, з такими ж сумками на вокзалі навалом. Ви крутитеся на вулиці й пасете таксистів, яких я вам покажу. Вони всі водкою торгують, але постачальники в них різні. Я всіх просто фізично задовольнити не зможу в плані безперебійного забезпечення забороненим бухлом. А водили не можуть тримати пляшки в машинах. Ні в салонах, ні в багажниках — менти час від часу шмонають. Тому схема виглядає так: коли треба пляшку, водій кладе руку на дах своєї «Волги», повертається обличчям до входу в вокзал і стоїть так хвилину, може трошки більше. Словом, за цей час його маяк повинні помітити ті, кому треба, в даному випадку — я. Але я не хочу світитися, казав уже, тому сидітиму в залі чекання. Ви по черзі стежите за таксистами, і тільки-но знімете пароль, риссю до мене. Я передаю пляшку, ви відносите, отримуєте гроші, приносите мені. Це добре, що вас троє — примелькатися не встигнете. Так доти, доки все не розпродамо. І на сьогодні норму, вважайте, зробили. Побачимо, як піде, і завтра, може, більше встигнемо. Запитання?

— Теє… коли розрахунок? — поцікавився Заєць.

— Ти ще нічого не зробив і не заробив, а вже питаєшся за гроші. Соромно, юначе. Не сци, ми ж сюди повернемося — розрахуюся, як домовилися. Погнали, хлопчики, працювати треба.

На вокзалі, здається, народу ближче до вечора побільшало. Ми примостилися біля входу, і Коля показав нам чотирьох потрібних нам водіїв. І додав — вони можуть від’їжджати, приїжджати, за всім цим треба стежити і бажано при цьому не клацати жалами. Є ще кілька постійних клієнтів, але, видно, сьогодні не їхні дні. Так заодно ми дізналися, що, виявляється, київські таксисти поділили між собою вокзал. Неофіційно, певна річ, але вони домовилися так: раз вокзал належить до місць, де є постійний заробіток, і тут завжди при бажанні можна зробити план, не може бути так, щоб одні паслися на вокзалі постійно, а інші не могли тут навіть припаркуватися після того, як привезли пасажира з міста. Тому складено неофіційний графік, згідно з яким одні машини товчуться тут у понеділок, інші — у вівторок, і так далі. Хто порушує без дозволу, тому не позаздриш. Найбільш зацікавлені домовляються з диспетчерами, і ті на якійсь час зовсім лишають без замовлень.

Тоді я слухав, розвісивши вуха. А років через десять, коли в нас уже з'явилися приватні таксопарки, зрозумів — адже це все відбувалося в умовах, коли таксомотори були державними і працювали на державну кишеню. Виходить, керівництво таксопарків усе це знало — не могло не знати. І відбувалося все це не перший день, не перший місяць, не перший рік. Так що в мене потім був не один привід подумати, скільки всього корисного і повчального відкрилося для нас, пацанів, за той травневий вівторок.

Правда, на сьогоднішній день ні мені, ні Литовченку з Тихим нічого з цього корисного і повчального в житті прилаштуватися не допомогло. Тому дурна та приказка, яка говорить, типу, вік живи — вік учися. Нічому ми тоді не навчилися. Може, й дарма.

Але тоді ми про це не думали. А лишень про те, що сьогодні до кінця дня можемо заробити тридцятку. Це ми дізналися шляхом дуже простих арифметичних підрахунків, зайвий раз довівши самим собі, що квадратні корені, ікси з ігреками та біквадратні рівняння потрібні тим, хто пише підручники, і тим садистам, хто визначає в школі план по «двійках». Якщо все буде хокей, завтра знову прийдемо сюди. Коля правий, народ у нас алкає будь здоров. Тому самогон під виглядом водки продамо без особливого напрягу. Так за кілька днів можна стати багатими людьми — адже тридцять карбованців за раз нікому з нас навіть не снилися. Кілька днів — і ми на всіх можемо підняти просто з землі місячну платню кожного з наших батьків. У нас будуть гроші на дорогу, карта Радянського Союзу буде до наших послуг, і ми поїдемо, куди завгодно.

Ми азартно говорили про це, кучкуючись біля входу в вокзал, і на якусь мить забули, для чого, власне, тут стоїмо. Першим це згадав Свиня, штовхнувши мене ліктем і кивнувши в бік стоянки. Пузатий таксист, дядько із пишними вусами, розвернувся до нас усім корпусом, рука лежала на даху жовтої «Волги», поруч ошивався типок непевного віку і чаморошної зовнішності, але досить пристойно вдягнений.

— Ну, Мака, давай, — підштовхнув мене Тихий.

— Чого я?

— Бо ти в нас старший.

— Хто тобі сказав?

— Тут усі вже кажуть. Давай, не ламайся, старшим завжди починати треба.

У голосі Свині звучало неприховане знущання, тільки зараз чомусь не хотілося заводитися з ним знову. Набравши в груди повітря і видихнувши, я подався, петляючи між машинами, до вусатого таксиста, котрий уже опустив руку і відвернувся, а коли підійшов — торкнув його за руку.

— Тобі чого, пацан? — усі пузаті басять, водій, до того ж, басив роздратовано.

— Я теє… Від Колі…

— Що значить — від Колі? Від якого такого Колі?