Так звичайно пахне в приміщеннях, де женуть самогон.

А враховуючи стійкість запаху, можна здогадатися — тут самогон женуть постійно і безперервно.

Правда, при наших законах сусіди мали право написати на самогонника заяву в міліцію, більше того — в умовах розгортання боротьби з пияцтвом та алкоголізмом подібні вчинки навіть заохочувалися. Але раз Коля тут живе і, здається, не надто шифрується, то сусіди, видно, нічого не мають проти. Ділиться з ними, чи що.

По нашій реакції на запах браги господар квартири зрозумів, що ми не такі дурні, як здається. Тому, нічого не пояснюючи, жестом покликав на кухню. Вікна тут були щільно зашторені, на газу стояли каструлі, у кутку під мішковиною ховалося щось величеньке, мабуть, самогонний апарат. У іншому кутку, біля мийки, вишикувалися величезні скляні бутлі, наповнені прозорою рідиною, швидше за все — самогоном. А загалом значну частину кухні займали порожні пляшки з-під горілки.

— Подобається? — для чогось запитав Коля. — Чи ви ще чижики, аби вам це справді подобалося?

— І зовсім не чижики, — образився Тихий.

— Правильно, не давай себе ображати. Як вас, кажете, звати? Ігор, Юра, Сашко? А старший серед вас є?

Дивно — уже не вперше раз нас про це запитують у Києві. Невже серед трьох пацанів обов'язково повинен бути хтось старший? Мені зараз не хотілося привертати особливої уваги до своєї персони, тільки все вийшло саме собою.

— Мабуть, ти? — Коля тицьнув на мене пальцем. — Сашко, правильно?

— Сашко, — погодився я.

— Він не старший, — не стримався Свиня.

— Ну й не ти! — відрізав чоловік. — Подивись на себе в дзеркало. Старші такими не бувають. А цей ваш третій не надто балакучий, це добре. Тільки в таких пацанів, як правило, ідей своїх не дуже багато. Мені, зрештою, плювати, хто з вас хто. Аби діло робили.

— Діло? — для чогось перепитав я.

— Діло. Тільки спочатку поїмо.

Коля витяг із холодильника каструлю із захололими макаронами, пакунок із сосисками, з металевої хлібниці дістав половинку чорного хліба.

— Хто вміє на кухні щось робити?

— А що треба? — поцікавився Заєць.

— Зігріти осьо макарошки. Зможеш? Сковорода, сірники, масло — вперед.

Заєць заходився розігрівати макарони, а тим часом Коля товстими шматками нарізав ковбасу. Я дістав із рюкзака сало, мовчки простягнув господареві.

— Чого ж ти мовчав? Це ж можна посмажити і шкварками макарони полити! Цимес же виходить такий, що м-м-м! — Коля причмокнув губами. — А, ну його, так погриземо. Давай, дорізуй сало і хліб, висувайте тут стола, я зараз.

Коли він повернувся, ми вже поставили кухонний стіл посеред кухні, як могли. Правда, пляшки все одно заважали виставити його нормально, але якось довкола нього чотирьом людям примоститися можна. Заєць закінчив гріти макарони і вивалив їх у велику емальовану миску, принесену Колею з кімнати. Потім роздав усім алюмінієві виделки і ми посідали за стіл. Їли з однієї миски і весь час, поки їли, мовчали. Коли підмели все, Коля витер несвіжим кухонним рушником губи, сперся ліктями на стіл і сказав:

— Тепер слухайте мене уважно.

Нічого нового наш новий знайомий нам не сказав. Навіть не розумію, для чого він прочитав нам коротеньку ввідну лекцію про те, що Горбачов — мудак, оголошена ним перебудова — гімно, а Указ від сьомого травня цього року про викорінення пияцтва та алкоголізму пиздуватий. Про Горбачова і перебудову ми самі тоді нічого не розуміли, і, признатися вам чесно, я про ці речі нічого не розумію і тепер. Воно мені, за великим рахунком, і не треба. А ось про дурість із викоріненням пияцтва навіть у дитсадках тоді розуміли. Ну чого там — у всіх батьки бухають. Хто до непритомного стану, хто для настрою, хто для апетиту, хто з гостями по святах — але киряють у кожній хаті. І раптом людям заборонили — ні, не пити, пити ніхто нікому ніколи не заборонить — заборонили вільно і коли завгодно купляти горілку. Яка нормальна людина це витримає, скажіть мені?

— Ви, пацани, вже дорослі, — вів далі Коля, закурюючи чергову «примину», — тому знаєте — наш брат слов'янин хоче бухати зранку, в обід, увечері, а часто навіть серед ночі. Виходить, йому треба налагодити цілодобовий процес постачання цього діла. А зроблено все так, що з другої до сьомої дня не завжди можна купити. По пляшці горілки в одні руки, і за тією пляшкою стояти треба години три як мінімум. Справедливо?

Він чекав відповіді, й Свиня поважно відповів за всіх:

— Ні.

— Законно? Ну, з точки зору захисту прав людини чи хоча б захисту прав споживача?

— Ні, — знову відповів Свиня.

— І законів найближчим чином міняти ніхто не збирається. Нехай вони там собі в Кремлі чи десь іще над цими поняттями голови сушать. Народу з цього потрібен результат: аби водяру продавали так само вільно, як раніше, і бажано — цілодобово. Тоді, звичайно, бардак залишиться. Але не такий явний, як зараз. Поки народ вільно купував і пив, у нас що було, пацани? Мовчите, бо малі ще. А я вам скажу — не порядок, правда, але ілюзія порядку. Що таке наше життя без ілюзій? Нам цих ілюзій тільки й обіцяють, включно з комунізмом. Ми, коли Хрущову вірити, вже п'ять років при цьому комунізмі живемо. Вам він цього не обіцяв, ви тоді ще малі були або навіть ще не народилися. І батьки ваші, думаю, тоді не знали один про одного.

Лисий Микита про комунізм уже все знав і пообіцяв його на конкретний рік. У школі вам таке не казали?

— Ні, — бовкнув Свиня.

— Або вчителі довбаки, або ви самі, — зробив висновок Коля. — Добре, проїхали. Без водки ні комунізму, ні соціалізму з людським обличчям, ні навіть капіталізму не буде. А з водкою щось схоже на капіталізм вимальовується. Так до чого я це кажу — я вам пояснюю, яку помилку Горбачов зробив, забравши в народу спиртні напої, і яку помилку ми з вами збираємося виправляти хоча б отак, потрошку; Весь Київ і весь Радянський Союз один такий собі Коля не зможе забезпечити бухлом, я вам не лікеро-горілчаний завод. Але певні потреби певних громадян забезпечую на раз. Бачили ж сьогодні Олежку безногого? Він справді афганець, мій постійний клієнт. Тільки він на місце — я відразу в його фарватері. Для того, щоб вам усе ясно було: Олег має право на те місце, де він стоїть, виходити три рази на тиждень два рази на день, і стояти там не більше десяти хвилин. Така в нього з ментами неофіційна домовленість. У нас же в державі жебрати не можна, правильно? Олежка безногий — виняток, він у Афганістані воював, медаль у нього є, а життя не склалося після того. От менти і ввійшли в суть проблеми. Спитайте мене, чому я з ментами не можу домовитися? Ну, питайте… — він подивився на Свиню.

— Чому?

— Бо закону про боротьбу з афганцями нема, їх просто намагаються не помічати, бо самі зганяли пацанів на убій, а тепер ховають голови в жопи. А те, чим я займаюся, йде в розріз не лише з генеральною лінією партії, а й з кримінальним кодексом УРСР. Я бухло на вокзалі продаю, не дійшло ще до вас?

— Дійшло, — про всяк випадок подав голос Тихий.

— Вокзал — це місце, яке працює цілодобово. Хто в нас крім залізничників, лікарів і ментів працює з ранку до ночі та з ночі до ранку? Таксисти. Де їх постійно валом? Правильно, на вокзалі. І якщо домовитися з певними конкретними мужиками, вони будуть збувати спиртне всім, хто забажає. Люди, в свою чергу, так само знають — теоретично горілку можна купити в таксистів на залізничному вокзалі. Не тільки горілку, вони й гандонами ще торгують, але то не для нас із вами. Значить, я пропоную вам мені допомагати. Не задурно — заробите по п’ятдесят копійок на рило з кожної пляшки. Виходить руб п'ятдесят на всіх. Десять пляшок продамо — півтора червінці ваших. Годиться?

Такого ми, коли чесно, не чекали. Заєць від несподіванки аж рота роззявив, потім акуратно закрив. Нічого собі! Ще з ранку ні копійки не було, а тут раптом на рівному місці якійсь Коля без певного віку пропонує нам чистий, а головне — вірний заробіток. Бо народець наш точно бухає, наче не в себе. І скільки пляшок можна продати не за день — за годину! Це до вечора при нормальних розкладах…