Звичайно, років за два-три їх почали й по телеку показувати, і в газетах про них писати, і всі почали говорити про різні їхні проблеми голосно. Трохи пізніше, вже після армії, я навіть познайомився з кількома з них особисто. Один став «човником»,[40] у чиї ряди я все ж таки зрештою влився, кілька інших бандитували потроху, займалися рекетом на різних базарах, але на моїй пам'яті «афганців» не чіпали, називали їх братанами і разом бухали. Правда, «афганці» з числа човників жодного разу не попросили своїх прибандичених братанів-шураві не бомбити інших, таких, наприклад, як я…

Ну, це все буде потім. І в наступні роки я не раз згадаю цього безногого хлопця в тільнику, який, наче заведений, викрикував свою історію, намагаючись розжалобити людей і вибити з них якомога більше грошей. Та й наступна сцена так само запам'яталася надовго.

Хвилин за п’ятнадцять до жебрака наблизився хлопчина в парадці, з-під якої так само визирав смугастий край тільника. В руці він стискав дерматиноврій чемодан. З усього видно — дембель, бо не так давно Міністр оборони Устинов підписав черговий наказ про звільнення тих, у кого скінчися термін строкової служби, і новий призов. Та й так парадно одягаються тільки дембелі.

— Ти, чуєш, ану рота закрий і вали звідси! — сходу крикнув він, підійшовши до інваліда впритул. — Який ти афганець, твою мать! Ти хіба не знаєш, що афганці ніколи отак жебрати не будуть!

— А ти, братан, ментів гукни! — спокійно порадив інвалід, дивлячись на дембеля знизу вгору, причому говорив спокійно, навіть не смикнувся.

— Я тебе зараз без ментів, сам! І не подивлюся… — дембель раптом знітився, закашлявся, ніби слова застрягли в нього в горлі.

— Не подивишся, що я без ніг? Ти де служив, шураві?

— Кабул, — коротко відповів той.

— Воно й видно, що Кабул. При штабі десь…

— Що тобі видно, що тобі видно! Ти для чого сюди приперся — всіх нас у говно вмочати?

— Ти, братан, за всіх нас краще помовч. Ти за себе скажи, якщо є що сказати, а я за себе скажу. Говорив і ще раз скажу. Мені, може, до дембеля місяць лишався, і я міг би на своїх двох додому повернутися. Бач, яка незадача. Куди їдеш? Місцевий?

— Запоріжжя, — тепер дембель уже говорив спокійно. — В мене поїзд увечері… Я…

— Нічого. Мовчи краще. Мене сюди теж не медове життя загнало. Краще гайда до мене, я тут недалеко, на Кудряшова живу.

Довкола них у передчутті скандалу почав був збиратися невеликий натовп, але коли розмова набула нормального тону, народ швидко розбігся по своїх справах. Поруч лишилися тільки ми втрьох, причому самі не помітили, як підійшли ближче, захоплені незвичною розмовою. На нас, як, власне, й на кого іншого, «афганці» не звертали уваги.

Далі почали відбуватися незрозумілі й справді загадкові речі. Інвалід жестом попросив дембеля нагнутися, щось сказав йому на вухо. Той озирнувся, потім кивнув, поставив біля інвалідного візка свій чемодан і пішов просто повз нас у бік приміського вокзалу. Просто назустріч йому вискочив непоказний худий чоловік у сірому піджаку, під яким була сіра сорочка, і таких самих сірих штанах. Чоловік зупинив дембеля, вони коротко про щось переговорили, зникли за дверима вокзалу, а менше ніж через п’ять хвилин дембель вийшов, тримаючи в руці щось, загорнуте в газету. Цей згорток він віддав інвалідові, той зсипав дріб'язок, що йому встигли накидати, в поліетиленовий пакет, а потім дембель поклав свій чемодан йому на коліна, взявся за ручку візка і поштовхав його перед собою.

Тим часом сірий чоловік знову виринув з дверей приміського вокзалу. Тільки тепер він дивився просто на нас. Більше не було на кого — так сталося, що на короткий момент площа біля приміських кас виявилася порожньою, якщо не рахувати хвоста з людей, котрі стояли в чергу до кас за квитками.

— Він на нас зирить, — промовив Свиня, з чого я зробив втішний висновок — не один я такий пильний, а значить, учорашні й сьогоднішні пригоди чогось таки всіх нас навчили. Тому сперечатися з Тихим не став.

— Зирить. Валимо звідси, бо знову кудись вліземо.

— Почекай. Тут люди кругом, що він нам зробить? У разі чого закричимо.

— У Гідропарку сильно кричали?

— Тоді інша ситуація була. Тепер хай тільки спробує якусь фігню зробити. Я його, як грілку, порву.

— Дивись, якраз такий, що порвеш.

Але ми стояли на місці, якось байдуже спостерігаючи, як сірий перетинає площу і суне просто до нас. Швидше за все, ми стомилися за день від певної одноманітності, тому з цікавістю очікували, що станеться цього разу.

Нічого особливого не сталося. Сірий чоловік підійшов до нас і просто запитав:

— Ви звідки, хлопці?

— Чому «звідки»? Може ми «куди»? — заговорив Свиня.

— Аби «куди», уже давно б туди подалися. Мене дурити не треба, так само, як і боятися. Я на цьому вокзалі, вважайте, працюю, тому всіх і все знаю. Ви тут півдня вештаєтеся, і ви примітні. Особливо оцей, — чоловік узявся за козирок дурнуватої кепочки Тихого і насунув її йому на очі. — Тут просто так вештатися не можна.

— Чому? — наївно запитав я.

— Тому. Коли треба буде, я сам вам усе скажу. Але тільки навряд чи це буде комусь треба. Тепер чесно, без усяких там заморочок: жерти хочете і грошей нема?

— Щось типу того, — після короткої паузи відповів я.

— Ходімо зі мною — нагодую. Тільки чекайте, я зараз повернуся, в мене шмотки там.

— А куди йти?

— Не кудикай, кудикало. Все побачиш. І не тікайте, далі вокзалу, як я собі думаю, вам утікати нема куди. Стійте тут.

Сказавши так, чоловік у сірому попрямував назад у вокзал.

— Як діємо? — запитав я, щойно він відійшов далі.

— Тікаємо, — авторитетно заявив Тихий. — Може, він нас кудись зараз заведе, заріже і м'ясо продасть.

— Придурок, — я покрутив пальцем біля скроні.

— Сам придурок. Про такі речі зараз говорять. Або ще ось — збирають хлопчиків на вокзалах і циганам продають. А потім ті в циганів жебрають і ще різні діла для них роблять. Звідти не вибратися, точно кажу. Коли раби набриднуть, цигани їх один одному перепродають.

— Хто це тобі сказав? Нас же троє, козел. Подивлюся я, як він один трьох завалить. Він же чамор з вигляду, це тобі не гопота з бульдогом.

— Звідки ти знаєш — може там, куди він нас поведе, ще купа таких сидить, чекає на таких, як ми. Ні, я з ним нікуди не піду.

— А куди ти підеш, скажи мені? Так хоч по вокзалу ходимо, а так і сюди дорога закрита. Чи додому вертатися, чи я не знаю…

— Побачимо, — вставив своє слово Заєць. — Не думаю, що там аж так усе серйозно. Він, я так розумію, нас уже давно пропасає. Хотів би щось погане зробити — уже б зробив.

Сказати чесно, я думав десь у тому ж напрямку, що й Свиня, тільки признаватися нікому не хотів. І своїми словами Литовченко мене реально заспокоїв — адже хтось може думати інакше. Чому його думка обов’язково неправильна?

Тому, коли сірий чоловік повернувся, тримаючи в руці велику коричневу дерматинову сумку, ми спокійно пішли за ним. У всякому разі, так було краще, аніж до вечора в невизначеності вештатися по вокзалу, проводжаючи чергову ніжинську електричку.

По дорозі він сказав: звати його Коля. Тільки ніяких дядь — Коля, і все. Жив він справді недалеко, з вокзалу через міст до його будинку ми йшли хвилин двадцять, може тридцять, але не більше. Я прочитав назву вулиці на табличці — імені Комінтерну. Пройшли в якийсь тихий старий двір, зайшли в крайній під'їзд, піднялися на третій поверх. Коля відчинив двері, пропустив нас усередину, і ми пірнули в гущину запахів.

Точніше, запах тут стояв один, і він був густий, можна сказати — непролазний. Так буває накурено в невеличкому приміщенні, коли клуби диму перетворюються на суцільну стіну, нікого й нічого не видно, і кажуть — хоч сокиру вішай. Те ж саме при бажанні можна було сказати і про запах у Колиній квартирі.

Тут пахло дріжджами. Навіть не дріжджами, а дріжджевим тістом, яке вже давненько грає, пухне, піднімається і проситься у духовку. Тільки навряд чи Коля пік тут пиріжки, і я — та й кожен із нас — це прекрасно собі розумів. Ми знали, що так пахне.