Послухати Рудика — нажити собі ще більш реального ворога. Стародуб такої ганьби не пробачить, і тоді не лише до школи — по району не можна буде пройтися нормально. Ясно, до смерті Вітька не приб'є, але йому покалічити когось із нас — як два пальці обмакнути. Рудик просто відпиздить, хоча теж приємного мало, а Стародуб або зуби повибиває, або щелепу зламає, або нирки чи печінку відіб’є.
Хоч так, хоч сяк — нам пропадати.
— Шо не ясно, Макогон? Литовченко, чому сидимо?
Ми із Зайцем повільно підвелися і вийшли з-за парти. Стародуб дивився на нас холодними очима, і не знаю, як Зайцеві, а мені точно хотілося розчинитися зараз у повітрі. Попри все краєм ока я помітив, як Свиня ліг на парту, наче намагався заховатися за підручником.
— Ну-ну, — промовив Стародуб і запхав руки до кишень штанів.
— Взяли його і вивели з класу! — вкотре повторив свій наказ Рудик.
— Сам і виводь, — одними губами прошепотів Заєць.
— Ти чого там бурмочеш, ти, опариш? — гаркнув Рудик. — Вибачте, Тамаро Михайлівно, тут таке в нас…
— Нічого, нічого, Володю, я все розумію. Давайте тільки швидше, бо час іде, — біологиня, видно, почала потроху приходити до тями. Вона, мабуть, одна з небагатьох вчительок не знала повного розкладу по нашому класу. Тому не зовсім розуміла всю слизькість ситуйовини.
— Не стоїмо, не стоїмо! Литовченко, Макогон, ви затримуєте клас! — розійшовся Рудик, далі стоячи на своєму місці.
Ми із Зайцем перезирнулися і обережно наблизилися до Стародуба.
— Заєць, Макака, сіли на місце! Без вас розберуться! — попередив Вітя. Нам би так само цього хотілося, тільки тепер від нас уже нічого не залежало. Хіба Рудик назад відіграє, але ж навряд…
— Рухайтеся, рухайтеся! — Вова почав нетерпляче тупцяти на місці. — Макогон, дай йому по шиї і виводь з класу! Шо неясно!
Все, мені гаплик.
Стародуб: Чого ще придумав! Мака, тільки спробуй підійти…
Рудик: Мака, я тобі що сказав? Наведи порядок у класі!
Стародуб: Мавпо, ти хочеш трупом стати?
Рудик: Макогон, не слухай його! Роби, як я кажу!
Знаєте, того, що трапилося далі, я досі не можу пояснити. Не виконати наказ Рудика — не можна. Але ще гірше — виконати його й підняти руку на Стародуба. Я і тоді думав про це, і тепер згадую, тільки ні тоді, ні тепер не розумію, яка сила підняла мою праву руку й проти моєї волі, легенько, дуже легенько ляснула нею по потилиці Вітьки Стародуба.
Це не удар навіть був.
Моя рука його потилиці просто торкнулася.
І цього виявилося досить, бо я справді перейшов межу. Принаймні за Вітьчиними поняттями. Бо він відбив мою руку — й наступної миті я вже лежав на підлозі, вилиця горіла від міцного удару, а наді мною височів Стародуб, чекаючи, напевне, поки я встану. За законами, лежачих бити не можна. Правда, Рудик чомусь цих законів не дотримувався.
— ПРИПИНИТИ! — репетувала десь там Тамара Михайлівна. — Все, Стародуб, ти догрався! Я йду за класним керівником!
Хряснули двері.
І знову тиша довкола.
Рудик: Ти, Стародуб, зовсім, я бачу, оборзів!
Стародуб: 3 тобою, козел, я ще не закінчив.
Рудик: Ой, як страшно! Тобі тільки з такими, як Макака, воювати.
Знову тиша. Знову двері — хрясь. І голос Чекіста, на диво спокійний.
— Ти чого там розлігся, Макогон?
Я спочатку сів, потім став рачки, нарешті — випростався, обтрусив піджак і штани. Чекіст стояв перед класом, Тамара визирала з-за його спини. Урок зірвано, це дурному ясно. Тільки кому й що зараз буде? Вилиця боліла, бити Вітька Стародуб уміє, але ж цікавість таки сильніша за біль.
— Знову Стародуб? Давно щось тебе не чути, — тон Чекіста не віщував нічого хорошого, а окуляри на носі блищали на сонці скельцями, наче в Гімлера з «Сімнадцяти миттєвостей весни».[22]
— До чого тут Стародуб? — дивувався Вітька щиро. — Я нічого не робив.
— І бійку в класі почав не ти, правда? Хто Макогона вдарив? Макогон, тебе хто вдарив?
— Він сам упав, — відповів за мене Стародуб і щиро посміхнувся. — Правда, Макогон?
— Ти, Стародубе, свої замашки будеш показувати там, де тебе попросять, — спокійно промовив Чекіст.
— Цікаво, де про таке просять?
— Я тобі якось поясню. Але, думаю, не я тобі такі речі буду пояснювати, слава Богу. Не можеш уже довчитися по-людськи.
— Але ж, Анатолію Федоровичу, це не я бійку почав.
Таким я нашого Стародуба ніколи не бачив: викапана тобі свята невинність. Хоч до рани прикладай.
— Ти хочеш сказати, Стародуб, що бійку в класі міг почати хтось, крім тебе? — Чекіст від такого нахабства аж зняв окуляри і протер хустинкою, потім знову начепив їх на носа. — Рудик, ти староста класу. Куди ти дивився?
— До чого тут Рудик! — тепер щиро дивувався Рудик. — Я взагалі…
— Що ти взагалі? Хто почав бійку?
— В смислі, хто кого перший вдарив?
— Тамаро Михайлівно, вони всі мені вже набридли, — зітхнув Чекіст.
— Мені так само, — погодилася біологиня.
— Хто кого першим ударив? Скажіть мені ви, й на цьому закриємо тему.
— Чого мовчиш, Макогон? — гаркнув несподівано Рудик. — Ти ж перший ударив Стародуба?
Я відчув, що зараз провалюся до центру землі.
— МАКОГОН? — здивовано перепитав Чекіст. — Це що — МАКОГОН ПОЧАВ БІЙКУ І ВДАРИВ СТАРОДУБА?
Він усім корпусом розвернувся до Тамари й мені здалося — окуляри підстрибнули в нього на носі.
Лишалася маленька надія: біологиня скаже все, як було. Тільки це означало — виказувати Рудика. А цього вона, як усі розуміли, при даних розкладах не зробить.
— ТАК, — біологиня подивилася на Вову. — МАКОГОН УДАРИВ СТАРОДУБА.
— Знаєте, я такого ще не бачив, — розвів руками Чекіст. — Сядь, Стародуб, чого маячиш. З тобою без нас розберуться. А з Макогоном я вже якось сам…
Поруч зі мною став Заєць. Від нього ніхто нічого подібного не чекав, але він промимрив, ховаючись від прямого погляду Чекіста:
— Макогон нічого не робив…
— О, заступник! — сюрпризів для нашого класного сьогодні було більше, ніж досить. — Такий самий дружок. Ви вдвох хотіли Стародуба побити? Не могли дочекатися кінця уроку?
— Ніхто його не бив…
Я помітив, що Чекіст попустився. Його, як і решту класу, як Рудика, Стародуба і вчительку біології Тамару Михайлівну, більше ніж влаштовувало, що весь конфлікт можна замкнути на вічних цапах-відбувайлах, на двох із Зоопарку. Це звично й безпечно. Тільки сьогодні щось із нами сталося. Бо раптом Свиня перестав ховатися за підручником і буркнув зі свого місця:
— Чого відразу вони крайні! Знайшли дурників, правда? Не розберуться, а починають…
— Ти вже вибач мені, Тихий, я тобі правду скажу: дурників тут особливо шукати не треба, — сказав Чекіст, роблячи крок уперед. — Аби ви знали, Тамаро Михайлівно, як цей зоопарк мені вже набрид. Ви в нас людина нова, а весь клас через оцю святу трійцю не перший рік страждає.
Можна було на цьому тему закрити. Тільки якась сила, мабуть, та сама, що поклала мою руку на потилицю Стародуба, смикнула за язика Зайця.
— Самі ви зоопарк, — вирвалося в нього. І вирок був підписаний.
— Ну не вистачає в мене на таких тупоголових нервів! — вигукнув Чекіст. — Зовсім уже знахабніли! Ну просто нема куди, скажіть будь ласка! Хай мене пробачить Міністр освіти![23]
З цими словами Чекіст наблизився до мене впритул, однією рукою взяв за карк, другою — за штани ззаду, підняв над підлогою і викинув у коридор, перед цим розчахнувши носаком двері.
Наступним на черзі був Заєць. Він важчий за мене, тому Чекіст не підняв, а поволочив його до дверей.
Свиня вирішив не чекати своєї черги. Вискочив із класу сам, прихопивши свою сумку. Навздогін вилетіли й наші портфелі.
Вони із Зайцем оговталися першими. Підхопили мене під руки, поставили на підлогу, і ми, не змовляючись, побігли геть, прихопивши речі. Десь позаду чулися розкати громового голосу Чекіста, ветерана десантно-штурмового батальйону, і розпряжений регіт однокласників.
