— Ну, — несподівано для себе підхопив я. — Теє… Значить… Ну, скоро ж школі кінець. Так чого нас там тримати. Погода яка…
— Правильно, орел, погода — що треба! — весело погодився перший мент. — Чого вас у школі тримати!
— А їм та школа так треба, як мені оце плясать! — так само радісно підхопив його товариш. — Скажи, орел? — він легенько штовхнув мене ліктем у бік.
— Та ну… — відмахнувся я.
— Так куди їдемо? — не відставав перший мент, і мені здалося — саме це запитання прозвучало серйозно.
— Ти чого, Васю, до пацанів пристав? Їдуть — значить треба. Бач, зібралися, наче на полюс. Рюкзаки в них… На полюс їдемо, чи як?
— Ги-ги, — вичавив із себе Заєць.
— Ну да, на полюс… До баби в Носівку, — говорячи це, Свиня дивився просто на ментів, навіть не кліпнув очима.
Я відчув, як за комір подзюрив струмочок холодного поту. Це значить, якщо менти їдуть далі Носівки, нам треба буде там вийти і чекати наступної електрички. А це ще година часу, якщо не півтори — розклад ми дивилися, але я його не запам'ятав.
— А хто там у тебе баба? Ми самі з Носівки, оце після чергування змінилися, — пояснив мент, і мене остаточно заціпило. Видно, Свиня сам розгубився, бо показав на мене пальцем і бовкнув:
— Це не в мене там баба, а в нього.
Отак! Після всього, що з нами трапилося сьогодні, це була, мабуть, остання крапля. Я відчув. як якась невідома сила піднімає мене і штовхає до виходу — бігти, бігти швидше звідси. Та я таки всидів на місці, навіть отримав здатність говорити.
— Вона не в самій Носівці… Ну, взагалі в самій, але там уже Носівка кінчається. Крайня хата…
— Там стільки крайніх хат, — махнув рукою перший мент. — Добре, орли, пересядьте хтось. Нам тут місця малувато.
Тихий мовчки відклеївся від вікна і сів біля мене. Перший мент зайняв там його місце, другий сів зручніше, дістав колоду карт. Наступні п'ятнадцять хвилин до Носівкрі вони встигли зіграти три рази, причому «дурнем» постійно лишався другий, а перший кожен раз, давши «драчка» напарнику, ржав на весь вагон.
— Станція Носівка, вихід на праву сторону!
Ми приречено піднялися і за ментами вийшли на платформу. Вони не звертали на нас уже жодної уваги, тому можна було в принципі розвернутися і швидко заскочити назад до вагону. Але щось нас стримало — і електричка поїхала далі.
Ми лишилися стояти посеред платформи, розгублені й злі одночасно.
— Добре, хоч квитки дійсні цілий день, — розродився Тихий.
— Придурок, — визвірився я на Свиню. — Таке вже дебільне, далі нема куди! Жлоб!
— Ти чого собачишся? — посунув на мене той.
— Чого, чого! Мало того, що в Носівці нас висадив, так іще на мене стрілки перевів! А якби їм приспічило все це перевіряти? Ти не думав своєю головою?
— А що мені було казати! — огризнувся Тихий. — Що баба твоя, чи моя, чи он його, — кивок на Зайця, — в Києві живе?
— Міг би Бровари хоча б назвати! — не вгамовувався я.
— А якби вони до самого Києва їхали?
— Вони на київських ментів не схожі!
— Багато ти бачив київських ментів!
— Та більше за тебе!
— Ну вас на хуй, пацани! — несподівано заявив Заєць. Ми здивовано подивилися на нього, а він повів далі: — Нікуди з вами не втечеш і ні від кого. Злі ви, наче звірі.
Ми перезирнулися, і Свиня першим пішов на примирення, простягнувши мені руку:
— Все, Саня, тримай краба!
Я ляснув його по розчепіреній долоні, і губи мої самі собою розтягнулися в посмішці.
— Може, так і краще. Це ми, вважай, сліди заплутуємо.
— Точно! — Свині, видно, така постановка питання сподобалася. — Навіть якщо ці менти нас упізнають, то скажуть — вийшли в Носівці й пішли до якоїсь баби, там десь якась остання хата. Поки шукатимуть — день пройде, не менше. А ми тим часом хоп — і на БАМ!
— Всрався вам той БАМ! — відмахнувся Заєць. — З нашими бабками хоча б до Шепетівки доїхати.
— А де це — Шепетівка? — щиро поцікавився я.
— Десь є. Знаю, що є, а де — хрін його…
— А що там? — запитав Свиня.
— Де?
— Ну, в Шепетівці тій — що там?
— Не знаю. Але знаю, туди ближче, ніж до вашого БАМу. І поїздів більше ходить.
— Не треба нам у Шепетівку, — категорично заявив я, раптово згадавши, що формально я можу претендувати на роль мозку всієї нашої компанії. — А до БАМу правда не добіжимо. Пропоную так: спробуємо прорватися в Крим.
— А там ми що забули?
— Там, Юрку, море і фрукти. Ще там купа народу різного відпочиває, ніхто на нас уваги звертати не буде. Там тепло, ночувати можемо, де завгодно. З грошима так само щось придумаємо. Хтось казав, що на курортах можна таким, як ми, десь підробити. Дрова шашличникам рубати, квитки за лежаки на пляжах продавати. Там сезон, і ніхто особливо не дивиться, хто і де крутиться. Ну, як вам план?
— Грошей малувато, — вперто гнув своє Свиня. — І документів нема.
— Бабки спробую в родичів перехопити.
— Ти їм здаватися будеш? Тоді нас точно за яйця — і назад додому.
— Та нє… Генка, думаю, свій пацан.
Коли чесно, я сам не був упевнений у своїх словах. Але слова сказані, й мені хотілося в них вірити.
На платформі стояла лава, і ми присіли на неї. Чекали наступну електричку мовчки. Так само мовчки доїхали до Києва, тепер уже — без пригод.
Годинник на київському вокзалі показував шосту десять вечора. Я й не помітив, як у дорозі минув цілий день. У Києві останній раз я був років два чи три тому, але враження не помінялися — привокзальна метушня мені ніколи не подобалася і, здається, ніколи не сподобається.
Просто з підземного переходу ми вийшли до туалетів. Поруч із ними красувався кольоровий плакат, з якого всім гостям столиці посміхалася дурнуватою посмішкою мавпа, а зверху великими літерами було написано: «Відвідайте Київський зоопарк!» Я тоді не збирався ототожнювати себе з цією мавпою, та щось неприємно відгукнулося всередині, і я демонстративно відвернувся.
Тепер треба згадати, як їхати далі. На метро — це точно. Станція, здається, «Комсомольська».[33] А звідти ще на трамваї, тільки ось у який бік, хто б сказав. До того ж, я не знав точної адреси, і це ще більше напрягало.
— Почекайте тут, я зайду, — Заєць кивнув на двері туалету і простягнув Свині свій рюкзак.
— Я теж хочу! — заявив той і простягнув мені свою сумку. — Почекаєш?
— Ні, без вас поїду, — огризнувся я. Краєм ока вже помітив двох ментів, що прогулювалися привокзальною площею, і захотілося чимшвидше забратися звідси.
— Ага, дивись, — Заєць кинув рюкзака мені під ноги, Свиня почепив сумку мені на плече, і вони зникли за дверима сортиру, звідки несло сумішшю сечі й хлорки.
Не було іншого виходу, як перебазуватися під плакат із мавпою і чекати там. Думати ні про що не хотілося, і, мабуть, через це ті кілька хвилин, що пацанів не було, тяглися для мене надзвичайно довго. Нарешті вони вийшли, чомусь дуже веселі. Підійшовши до мене, хитро переморгнулися.
— Ми таке бачили… — почав Свиня.
— Що там цікавого можна побачити, в параші?
— Е-е, чувак, не скажи. Дуже багато цікавого.
— Дядько з цюцюркою своєю балакав, — видав Заєць.
— Що значить — балакав? — не зрозумів я.
— А те й значить: стоїть, значить, вивалив її, дивиться на неї і примовляє — давай, давай, давай.
— Ну, скажу вам, дуже цікаво, — скривився я.
— Хочеш — піди подивися, — запропонував Свиня. — Він там і далі стоїть.
— Рік буде так стояти, — додав Заєць.
— Ну, давайте і ми тут поселимося. Будемо кожен день ходити і на таких дядьків дивитися!
— Ти чого вишкірився?
— Я — нічого! Будемо стояти чи підемо?
— Підемо, — діловито погодився Свиня і забрав у мене свою сумку. — Куди? Ти ж нас ведеш.
— На кудикіну гору, блядь, — я не міг пояснити причину злості, яка ні з того ні з сього накотила на мене. — За мною і мовчки!
— Ти чого тут керуєш? — знову завівся Тихий. — Тебе хто старшим назначав?
