— Пішли ви всі…

— А чого ти нас посилаєш?

Стоп, подумки сказав я собі. Як би там не було, як би воно зараз не обернулося, сваритися нам точно не треба. Я розумів причину такого свого настрою: не знаю, як хлопці, а я особисто вже почав шкодувати, що отак зірвався з дому. Нехай яка там матушка не є, нехай десять Рудиків і двадцять Стародубів, хай Куйовда хоч на вокзалі в Ніжині на нас чекає — все одно ми нічого нікому поганого не зробили. Може, хорошого теж від нас не дочекаються. Але ж і зла від нас мінімум, і це — чиста правда. Від кого ми тікаємо і від чого ховаємося, пояснити я не міг. Тому й бісився, а раз бісився сам, то й на інших хотілося зло зігнати.

— Нічого, нічого, — включив я задній хід. — Всі ми сьогодні якось трошки того… Погнали на метро.

Дивно, але до цього часу ми жодного разу не заводили розмову про те, хто скільки разів був у Києві. Для ніжинця українська столиця — звичайна околиця, що там — сто двадцять шість кілометрів. І побувати в Києві — не подія в житті й не подвиг. Ну, хіба що колись уперше проїхати електричкою та покататися на метро. Так от, виявляється, Свиня не був тут жодного разу, прикиньте?

Тому йому все дуже дивно й цікаво. Я сам не так часто катався на метро, не кажучи вже про Зайця, якого батьки колись у третьому класі від профспілки в цирк возили, а перед тим морозивом «Каштан»[34] на Хрещатику годували. Але на стрічку ескалатора я ставати не боявся. Свиня так само не боявся, але ступив дуже обережно, наче на березневий лід річки ставка в Графському парку.

Є в нас такий парк старовинний у Ніжині. А в ньому — стадіон міський і ставок. Так у нас один час була забава: прийти сюди ранньої весни й на спір переходити його по льоду. На той час крига вже підтавала, небезпечно хрускотіла під ногами і навіть розходилася тріщинами в особливо небезпечних місцях. Та ніхто з нас жодного разу не провалився. А ставок, між іншим, не простий. Про нього легенди ходять, ніби він без дна. Купатися не можна — обов'язково потонеш і не знайдуть. Уже не перший випадок, коли таке трапляється.

Словом, ступив Тихий на ескалатор і поїхав униз, крутячи головою на всі боки…

Ага, я забув вам сказати: в метро ми не просто так зайшли. Коли я поліз у кишеню по гроші, то в мене жодного п'ятака[35] не виявилося. Взагалі дрібних грошей не було, а про касу розміну я чомусь не подумав. До того ж, усе одно дві копійки потрібні — з автомату Генці подзвонити. Я сказав це Зайцеві, і Юрко просто тут, біля сортиру, присів, витяг із рюкзака скарбничку, попросив у мене ножа і заходився, шарпаючи лезом у щілині, витрушувати копійки. Нічого більш придурастого придумати не можна було, і я чомусь перелякався — тепер ми вже точно привертаємо увагу. Та Заєць швиденько натрусив дріб'язку, серед «троячків», гривеників і двадцятип'ятикопійчаних монеток були «п'ятаки» і «двушки». Я набрав повну жменю цих монет і вкотре за останній час відчув себе впевненіше.

Ну, значить, роззирається Тихий на всі боки, під ноги не дивиться, і в потрібний момент кроку вперед не встиг зробити — так і розтягнувся на підлозі. Заєць теж розгубився, зробив крок, наштовхнувся ногою на Свиню, перечепився об нього, не втримався і теж загримів зверху. Мені якось вдалося так стати, щоб утриматися на ногах, але все одно біля ескалатора внизу вже утворилася купа мала. Тихий, намагаючись підвестися, скидав із себе Литовченка, а той, у свою чергу, ніяк не міг розібратися, де його руки, а де — ноги. Вони вже затримували людський потік, який на цій станції рухався невпинно, люди щось кричали, тітка в синьому пальті й червоному береті вже вилазила зі своєї буди і бігла до нас. І найстрашніше — в наш бік поспішав мент, який у запалі аж збив кашкета на потилицю, а однією рукою тримався за гумовий кийок. У наших ніжинських ментів, між іншим, кийків ще не було. Та один знайомий сказав авторитетно — до кінця літа всіх озброять, як це називається, технічними засобами.

Я схопив Литовченка за руку і смикнув, буквально стягуючи йоги з Тихого. Поки Заєць піднімався, Свиня рачки поліз подалі від ескалатора, просто під ноги черговій контролерці. Тут же над ним виріс мент, і я нутром відчув — йому не терпиться застосувати нову зброю в дії. Заєць уже звівся на рівні ноги, пробка потроху розсмокталася, люди проходили далі впевнено, лише озиралися на нас із якоюсь байдужою цікавістю. Ми кинулися до Ігоря, підхопили під руки з двох боків, але мент уже схопив його за карк своєю ручиською і рвучко підняв, відтягнув з проходу, поставив перед скляною будкою.

— Ти чого тут хуліганиш? А? — він смикнув Тихого за комір сорочки. — Ти що, не вмієш себе поводити в метрополітені? Де ти взагалі взявся? А якби ти зараз інвалідом став — мені за тебе відповідати? — свої слова мент підкріпив лунким потиличником. Мені здалося, що голова Свині зараз відірветься від пліч і покотиться просто до ескалатора.

— Та дядю, та не треба, — заскиглив Тихий, старанно ховаючи обличчя. На нас ніхто чомусь не звертав уваги, і я вирішив втрутитися. Навіть наважився смикнути мента за рукав.

— Пустіть його, він перший раз у метро катається!

— Так ви тут катаєтеся! — вставила свої п'ять копійок контролерка, і другого потиличника Свиня отримав уже від неї. Правда, він був не таким важким, як ментівський, але скільки ж можна пацана по шиї лупити!

— Не катаємося! Ми з електрички, до родичів приїхали!

— До яких ще родичів! — тепер мент переключив свою увагу на мене.

— Біля метро «Комсомольська» живуть! — зараз я більше всього боявся, аби лягавий не запитав адреси. Звісно, я міг би щось придумати, прибрехати, аби знав, які біля того довбаного метра взагалі вулиці є.

Мент, далі не випускаючи карку Тихого, підозріливо подивися на мене і Зайця.

— Ви всі разом, чи що?

— Разом, разом! — енергійно закивав я. — Пустіть уже нас, дядю, ми більше не будемо!

— А більше не треба! Де самі живете?

— У Броварах! — ляпнув Тихий, після чого рука лягавого розтиснулася.

— У Бровара-ах, — протяг він. — Ото понаїдуть із Броварів, а потім… — що потім, він не договорив, ще раз обвів нас поглядом і насварився кулаком: — Паняйте звідси, поки я добрий. Повбиваються тут, а потім мені сидіти за вас…

Довго припрошувати нас не треба — рвонули з місця, наче норматив з фізкультури здавали. Штовхаючись, заскочили у вагон електрички, що якраз підійшла, і тільки коли за нами закрилися двері, перевели подих і пролізли всередину, вислуховуючи претензії від тих, кому ми зважали жити своїми рюкзаками.

— Ти чого про Бровари ляпнув? — просичав я на вухо Свині.

— А що — Носівку треба було сказати? — так само неголосно відповів він. — Везе ж нам сьогодні на ментів, а скільки їх ще буде! І до чорта ж їх, блядь…

Над нашими головами після цих слів почувся обурений вигук:

— Ви дивіться — такі шкети, молоко на губах не обсохло, а вже матюкаються на людях!

Я озирнувся і побачив високого сивого дядю в окулярах із товстими скельцями і сірому костюмі. Скельця хижо блимали на нас, і мені знову стало не по собі.

— Міліцію треба викликати! — підхопив його неприємний жіночий голос. Я не бачив, хто там кричить — тітку закривав собою наш сивий «вихователь». — Уже зовсім порозпускалися!

— А ви ще скажіть, шановна, що при Сталіні такого не було! — озвався з натовпу молодший голос.

— Ти, синок, щось про Сталіна знаєш? — стрепенувся сивий і відразу втратив до нас інтерес. — І про те, як і що при ньому було? Між іншим, п'яні в громадському транспорті при ньому не їздили і шпана не матюкалася! Всі батьків поважали!

— Де ви п’яних побачили? — поцікавився той, кого я подумки вважав своїм заступником. — Горбачов з цим ділом бореться!

— Ти, синок, мені Горбачовим не тикай. Ми ще всі з ним хлебнемо, ось побачите! Те, що оці засранці в метро матюкаються — ще півбіди.

— Бачите, ви теж слова всякі говорите!