Електричка зупинилися і я тихенько скомандував:

— На вихід! Бігом!

Заєць, який стояв ближче до дверей, рвонувся першим, таранячи натовп. За ним посунув Свиня, я замикав процесію і вистрибнув під прокльони пасажирів у той момент, коли двері зачинялися.

Ну що за день сьогодні!

— Ми взагалі правильно ідемо? — запитав мене Заєць, наче нічого не сталося. Про це якось не думалося — нам хотілося швидше втекти від мента, тому ми заскочили в першу-ліпшу електричку. Роззирнувшись, я побачив покажчик станцій і зрозумів — Литовченко хоч і гальмонутий трохи, але тут цілком правильно зауважив. Ми їхали в протилежний бік, і станція, на якій ми вийшли, називалася «Політехнічний інститут». Як на зло, тут-таки я побачив стрілку, яка показувала — звідси можна вийти до зоопарку.

Цей зоопарк нас явно переслідує.

Сівши в інший поїзд, ми ви рішили не привертати до себе уваги, і хати далі мовчки. Тому до «Комсомольської» нас ніхто не чіпав І ми так само нікому не псували життя.

Біля виходу з метро ми знайшли одиноку будку телефону-автомату. Номер я знав — хоч ми й не їздили до родичів давненько, та мамка час від часу дзвонила до них у різних справах, і телефон великими цифрами був записаний на обкладинці телефонного довідника. Досі дивуюся, як це мені з моєю поганою пам'яттю на цифри вдалося запам'ятати саме цей номер.

Кинувши в щілину дві копійки І вже набравши перші цифри, я несподівано зупинив палець у кружальці набірного диску.

— Тихий, дзвони ти.

— А чого я? Твої ж родичі…

— У тому-то й уся фігня. Вони мій голос можуть упізнати. А ти для них людина стороння. Попросиш Гену, якщо запитають, хто, скажеш — однокласник чи ще щось. Тільки не кажи, що ти з Носівки чи з Броварів.

— Іди ти в пень!

— Сам іди. Коротше, покличуть Гену, ти мені відразу трубку передаси. І все, далі я вже сам.

Свиня знизав плечима і втиснувся до мене в буду. Я набрав номер до кінця, а коли загуло — передав йому трубку.

— Ало, а Гену можна? — видав Тихий, коли на тому кінці, очевидно, зняли трубку. Помовчавши, промимрив у трубку: — Треба. Драстуйте… Та я цеє, зі школи… — знову кивнув і тицьнув її мені: — Пішла гукати, зараз підійде.

— Ти чого не поздоровкався?

— А чого мені з ними здоровкатися?

— І то правда… — тут у слухавці почулося «Ало!», і я швидко заговорив: — Гешко, привіт, це Саня. Ти мене не перебивай, тільки скажи — впізнав чи ні?

— Упізнав, — почулося після паузи. — Ти…

— Далі слухай: дзвонила вже вам моя мамка?

— Ну… дзвонила. Ти…

— Раз дзвонила, значить, усе ясно. Ми тут біля метро. Будь другом — не закладай нас своїм. Скажи, де ви живете, як туди їхати і через скільки й куди ти вийдеш до нас. Побазарити треба, там є певні проблеми.

— Знаю я ці проблеми, — знову пауза по той бік дроту. — Значить, сідаєте на двадцять шостий трамвайчик із цього боку, дорогу не переходьте. На третій зупинці виходьте, далі, значить, так…

Він пояснював, а я уважно слухав, хоча був певен, що заблуджу — в мене є така штука, як топографічний кретинізм. Це я тепер знаю, як воно називається, а тоді просто міг між трьох будинків заблукати. Але, на диво, ми знайшли зупинку досить швидко. Тоді запхалися з нашим барахлом до трамваю, акуратно заплатили по три копійки і клацнули талончики в компостері — не вистачаю ще тут на рівному місці пригоди знайти. Нічого, на відміну від метро, тут їхали спокійно, хоча й штовхалися.

Як і пояснював Гена, у сусідньому дворі стояла лава. Він попередив, аби у двір не заходили — вікна їхньої квартири туди виходять, а батьки можуть пасти. Ну, прямо так не сказав, просто попередив: вікна, мовляв, на двір, але почекаєте на лавці в сусідньому. Навіть такий тугодум, як Юрко Заєць, усе просік і вирахував чітко. Посідали ми на лаву, наче ластівки на дріт, і сиділи мовчки, аж поки я Генку не побачив.

Нічого так кентяра, відразу видно — київський. Зачіска під «їжачка» — волосся сторчаком, але акуратним таким сторчаком. Кроси на вигляд імпортні, тут легше дістати. Не «адідаси», ясно, але з вигляду чеські, нормальні. Штани — «банани», кавового кольору, такі зараз самі струйові. На футболці якась морда і не по-нашому написано — цікаво, він удома так ходить чи спеціально на вулицю одягнувся.

Генці вже стукнуло шістнадцять, тому не дивно, що він дивився на нас, наче на дитячий садок. Хоча різниця — хрін та ні хріна. Підвівся я йому назустріч, першим руку простягнув, він не потиснув — просто потримав мою в своїй. Але це в нього прикол такий, він із усіма так.

— Здоров.

— Давай обніматися, — буркнув він, і я зрозумів — не дуже радий родич, що в таку історію непевну його втягнули.

— Оце — Юра, це — Ігор, — кивнув я йому на пацанів, і Гена так само потримав у своїй руці руку кожного. Потім для чогось озирнувся і присів на край лави. Свиня відразу підвівся, аби киянину сиділося зручніше, ми із Зайцем посунулися, Гена вмостився краще.

— Ну? Ти кажеш, дзвонили мої?

— Ви куди там залетіли? Кого вбили?

Оце так нате вам!

— Нікого ми не вбивали… Ми взагалі не по цих ділах, Ген…

— Коротше, Саня, хрінотень така, — родич зітхнув, і в цьому зітханні чулося «як ви всі мене дістали». — Дзвонить нам сьогодні, десь години три тому, тітка Галя, твоя, значить, стара. І говорить такі речі: в неї зараз удома міліція, шукають тебе і ще двох твоїх друзів. Така сама міліція, значить, у кожного з вас удома сидить. Десь біля вашої школи жінку зарізали. Перед тим нібито зґвалтували, але це не певно ще. Недалеко від трупа знайшли два портфелі, в одному з них — зошити і щоденник з твоїм прізвищем, в іншому — з прізвищем твого друга. В школі сказали, що вас десь приблизно в той самий час вигнали з уроку за погану поведінку. Значить, із вами був ще третій, — Гена замовк на хвилину і повів далі: — Тьотя Галя твій портфель впізнала. Коли разом із ментами оглянули квартиру, то вона не знайшла рюкзака твого старого, банки консервів у холодильнику, деяких речей із одягу і головне — гроші зникли. Двадцять п'ять карбованців. Удома в твоїх кентів так само речей якихось не вистачає. Значить, ви всі втрьох кудись рвонули.

— Ну чого — правильно, — вставив Заєць.

— Правильно, — погодився Гена. — Ніхто не знає, куди вас понесло, але міліція батьків попросила про всяк випадок усіх родичів обдзвонити. Особливо — іногородніх. І якщо ви десь виринете, вас треба якось затримати і повідомити батькам. Отак.

Нічого нового Генка нам не сказав. І все ж таки приємного в тому, що тебе так активно шукають, мало.

— Ну…

— Чого ти нукаєш?

— Ну… Словом… Що ти вирішив?

— Не бзди, Саня. Пацанів я ніколи не здавав, не такі в нас тут понятія, — з нотками гордості в голосі промовив Гена. — Але як довго ви зможете бігати, і головне — де? Що там насправді сталося, можете сказати?

— Довго, Ген, правда довго. Та й воно тобі не треба, а нам — тим більше. Ми самі толком не розуміємо, коли чесно, як воно сталося і чому. Тільки вертатися нам не можна.

— Та ясно, — Генка потер рукою підборіддя. — Значить, ситуація така. Коли я виходив з дому, було десь пів на восьму. Якщо вночі почнете тинятися містом чи спробуєте переспати на вокзалі, вас загребуть на раз.

— Правильно, — подав голос Свиня.

— Ага, правильно, — погодився Генка. — Я навіть не знаю, що з вами робити, — але по голосу я відчув — знає, собака, тільки ціну собі набиває. Правда, яка там ціна, що з нас узяти… Тільки виду не подаю, мовчу, пацани теж мовчать. Ми зараз за великим рахунком у Гени в руках і від нього повністю залежимо. І він, гад, розуміє це дуже добре. Тому й тягне час, аби до нас дійшло, який він благородний і як нас рятує, собою ризикуючи.

— Ми так само не знаємо, Ген…

— Коротше, так, Саня, — родич ляснув себе по коліні. — До завтра перебудете в нашому гаражі. Це тут недалеко. Машина не на ходу, батько в гараж по буднях не ходить. Тому до ранку спокійно можете кантуватися там. Одна умова: я вас зачиню ззовні, а рано відчиню, десь о пів на восьму. В школу буду йти, і відчиню. Вдень робіть, що хочете. Бажано, аби ви кудись подалі від Києва звалили, якщо додому повертатися западло. Це все, чим можу…