— А цеє, Ген… Може, хоч десятку знайдеш у своїх?
— Ну ти, Саня, остаточно оборзів. Десятка — це великі гроші насправді. Своїх у мене нема, а попрошу в старих, відразу запитають, для чого. Я збрешу, а вони мені потім іншим разом не дадуть. Ні, тут відпадає. Пожерти можу винести, і то — по-партизанськи. Бо як засічуть, відразу запитають — а кому це, а куди це. Я ж просто так з дому жрачку не тягаю, хіба бутерброди в школу.
— Жерти є що. Може, води якої…
— З крану підійде?
— Годиться.
— Ну, тоді чекайте тут, — Гена підвівся і неквапом посунув додому. Коли він зник за рогом будинку, Свиня зробив категоричний висновок:
— Понтовило київське. Бач, подарунок зробив — пустив у гаражі поспати.
— А в тебе якісь варіанти є? — поцікавився я. Згоден, Генка тут такого нагнав — не розгребти, тільки ж він мій родич, і нєфіг всяким Свиням пургу гнати.
— Пошукав би — знайшов би.
— Отакий ти крутий? Ну так шукав би! Тобі мало ментів на сьогодні?
— Усе, зам'яли, — згорнув він тему. — На сьогодні гнилі базари відміняються. В нас іще буде час.
Не знаю, чи помітили тоді це пацани, але я точно відзначив: скільки ми знайомі, скільки лазили втрьох по району, скільки отримували пиздюлин не тільки від Рудика, а взагалі по життю — жодного разу такого не було, аби ми між собою настільки регулярно гризлися. Могли підколювати один одного, це було. Особливо ми зі Свинею любили Зайця діставати. Він, до речі, не ображався — від нього все відскакувало, ніби м'яч від стіни. А тут за день уже кілька разів готові були один одному в горлянку вчепитися. Нам же разом ще довго бігати, якщо, звичайно, не передумаємо.
Я казав уже — мені передумати раз плюнути. Тут же не в мені справа: така думка всім повинна в голову прийти. Та Тихий, бачу, серйозно налаштований тікати далеко, хоча в нього грошей ні коп'я, а Литовченку до сраки — як усі, так і він.
А загалом хто його знає — може, справді нам не варто повертатися додому, нехай уже тут якось.
Не один — цілий ряд гаражів вишикувався, наче солдати в строю. Поки Гена ходив по ключа, поки шифрувався від батьків, поки вийшов, на вулиці вже встигло стемніти. Ну, не зовсім темно, а так — чи пізній травневий вечір, чи рання травнева ніч. Генка сказав, що нам це якраз на руку. Біля гаражів уже ніхто не крутиться, а раз так, то нас не побачать.
Воду він набрав з-під крана у дволітрову банку, яку замість капронової кришки накрив якоюсь не дуже чистою ганчіркою і перемотав ниткою. Причому те, що він цю банку нам виніс і батьки не звернули на це увагу, мій родич подавав не інакше, як подвиг, гідний звання Героя Радянського Союзу. І поки ми йшли до гаража, грузив нас інструкціями:
— Світло не вмикайте. Там є, але не вмикайте. Десь сторож крутиться, йому наш кооператив платить, аби він усе це охороняв. Там такий дядько трошки збуханий, але зараз нічого — нема де брати, так що він поки сухий. І каже — звик. Скільки там після Указу пройшло, два тижні, більше? А він, бачте, звик, хе-хе… Ну, це так. Значить, світло не вмикати. Помітить щось — ментів викличе. Взагалі намагайтеся там поменше вовтузитись. Сіли і сидіть тихенько. І по можливості не говоріть — сторож може почути…
— Дихати можна? — не витримав Свиня.
— Ти, коли такий розумний і розумні запитання ставиш, так можеш спати десь під деревом. А я з вами тут не жартую.
— Та ясно, Ген, ясно, — поспішив втрутитись я.
— Отак. Думають — я тут жартую з ними і приколююся, на хрін…
Їхній гараж нічим не відрізнявся від таких самих залізних споруд із трикутними дахами. Стояв він якраз по центру, затиснутий між двома такими самими. Правда, гараж, родичів виявився якимось облупленим, а ті, що притискали його з двох боків, навіть у сутінках виглядали більш доглянутими і навіть недавно пофарбованими. Генка трохи поморочився з висячим замком, бурмочучи щось про «систему ніпель» і матюкаючись крізь зуби, але нарешті прочинив двері й жестом звелів нам заходити. Потім зайшов сам і причинив двері.
Тут справді було темно. Контури «Жигулів» ми бачили, я навіть наштовхнувся на машину, бо заходив першим. Але поза машиною місця всередині виявилося не так уже й багато. Вона стояла точно по центру гаража, а з обох боків вільно могло поміститься тільки по одній людині. Дорослій чи пацану — без різниці.
— Де ж тут спати? — стиха поцікавився Свиня.
— А де хочеш. Бачиш вільний шматок відлоги — лягай.
— Слухай, Ген, того… в машині не можна?
Я наперед знав відповідь і чомусь заспокоївся, почувши її:
— Здурів? Оце я ще вам тачку почну відчиняти. Та й ключі від гаража на видному місці, а від тачки — в старого на брелкові. Оце все, чим можу виручити. Полазите там, у кутку, там, здається, якесь ганчір'я повинне бути, — він помовчав. — Правда, є тут одна фігня… Тихо стійте…
В н привидом пройшов повз нас, навпомацки пробрався за машину, почулося шарудіння, і привид повернувся, тицьнув щось мені в руку. Я відчув гуму, але не розумів її призначення.
— Для чого?
— Надувний матрац. З минулого року тут лежить, коли ми на море їздили. Зараз насос пошукаю, і одна людина точно виспиться. Хочете — можете по черзі.
Він знову зник у мороці, знову шарудіння — і за кілька хвилин Генка тицьнув мені в другу руку автомобільний насос. Я розгублено крутив його у руці, а родич тим часом знову кудись щез, і з нетрів гаража почулося його тихе мазюкання, і нарешті він знову опинився біля мене, кинув щось м'яке під ноги.
— Нате вам ще. Більше нічого тут не знайду.
— А що це?
— Тілогрійка. Старий на неї лягає, коли під машиною колупається. Якось прилаштуєтеся. Ну, оце вже все. Тут же, Саньок, спеціально ніхто не спить, тут же тобі гараж, а не готель «Рітц».
— Де це такий? — почувся голос Свині.
— Далеко. І вам там ночувати не світить. Для вас отут зараз найкраще місце.
— Слухай, того, Ген… А пісі-какі куди робити?
Це Заєць. Навіть тугодуми іноді потрібні речі запитують. Хоча чого тут дивуватися — перед цим ділом усі рівні. Як тугодуму припре під саме підборіддя, в нього так мозга почне працювати, дай Боже кожному.
— А ти вже зовсім оборзів? — почулося у відповідь. — Ти нам тут гараж засрати хочеш?
— Правда, Генко, про це ж не подумали, — втрутився я.
— От і думайте! Я за вас ще сортирні проблеми вивішувати почну! Без того тут трясуся, зв'язався з вами, серуками… — пауза. — Коротше, так. Кому припекло — бігом, по одному, направо, до кінця гаражів, потім знову направо. Пройдіть далі за гаражі і вперед. Тільки недовго!
Я не бачив, хто там вовтузився, але думаю — Заєць таки скористався нагодою. Дивно, але мені поки нічого такого не хотілося. І найбільша гадість ситуації в тому, що я точно за півгодини чи за годину захочу. Але через силу себе ж до такого діла не примусиш.
Поки чекали на Зайця, мовчали. Коли він повернувся і зайшов, прочинивши двері, на дворі було вже зовсім темно. Він прийшов якийсь захеканий і відразу, відсторонивши мене, попхався в дальній куток гаража, за машину. Свиня так само вискочив, його так само чекали мовчки, а коли він, нарешті, повернувся, Генка запитав:
— Усі? Ти як там, Саня?
— Не хочу.
— Дивись. На крайняк — там десь валяється порожня каністра, — родич зітхнув: — Сірники не паліть.
— У нас нема.
— Ну, тоді добраніч, — це прозвучало як знущання. — Завтра о сьомій тридцять я вас звідси випущу. Як миші мені щоб сиділи. Саня, ти старший. Все, пока.
Хоча двері він зачиняв обережно, все одно вони трішки грюкнули. Цей металевий звук нагадав мені щось тюремне. В кіно так зачинялися двері камер. Зовсім сумно стало мені, присів я на бетонну підлогу і зовсім не мав бажання триндіти зі своїми товаришами по нещастю. Та Свиня порушив мовчанку:
— Чого це він тебе старшим поставив?
— А ти хотів? — без ентузіазму поцікавився я.
— При чому тут — хотів, не хотів. Те, що він твій родич, нічого не означає.
— А що це повинно означати?
