— Ну?

— Відчинився. Заходили — зачинений був.

— То й що?

— Нічого. Просто пепсі хочеться. А там, я бачу, є. І пепсі, й он наче «Байкал»[38] стоїть…

Корінним киянам ніколи не зрозуміти цієї спокуси гостей столиці, особливо — двадцять років тому, коли практично ніде, крім Києва, не продавали «Пепсі-колу», напій за нашими мірками дорогий — аж цілих шістдесят копійок, на двадцять копійок дорожче за журнал «Перець». Та від цього пепсі не ставала менш бажаною. Навпаки — я вже уявив собі, як відкриваю червоно-синю пляшку з фірмовим написом на кришці, як роблю перший ковток, нехай вона навіть виявиться теплою, зараз це не має особливого значення.

До того ж, у нас є зайві копійки, і не шістдесят, а цілих сімдесят шість. Для рівного рахунку їх треба витратити. Чому треба, хто завів такі порядки — невідомо, тільки внутрішній голос наказував мені просто зараз запити наші недавно з'їдені бутерброди ковтком пепсі.

— Одну на всіх, — погодився я. — Кожному по пляшці — на пузі виступить. Грошей без того мало.

— Нехай так, — погодився Свиня і простяг руку. Я не зрозумів спочатку, чого він хоче, а потім дійшло — це ж у нього справді бабок нема! Хто-хто, а він тих чотирьох чуваків не обдурив. Я запитально глянув на Зайця. Він лише знизав плечима:

— У мене все заховано. Це просто тут хустку розв'язувати…

— Село, — буркнув я, поліз у кишеню штанів і витягнув зіжмаканого карбованця. Тихий вихопив його з моїх пальців і подріботів до кіоска. Ми пішли за ним, і оточили його, щасливого власника заповітної видовженої пляшечки, чекаючи, поки той її відкриє.

Ми надто захопилися процесом і не дивилися навколо.

Четверо петеушників ніби з-під землі виринули, чи з неба впали. Що, власне, на той момент для нас означало приблизно одне й те саме.

— Значить, Барамзін, у тебе немає рубля?

Йоржик говорив тихо, але досить виразно для того, аби його слова дійшли до наших вух. Інші троє вже щільно оточили нас, і погляд, яким свердлив мене Чурбан, нічого хорошого не віщував. Один із близнюків вийняв пляшку із руки Тихого, зробив добренний ковток, передав своєму братові. Той так само ковтнув і пустив пляшку по колу.

— Немає рубля, кажеш? — повторив Йоржик. — Давай відійдемо, поговоримо, куди він у тебе подівся і звідки взявся.

Тікати не було куди, та ми б і не втекли. Гукати на допомогу теж не було кого, і як ви це собі уявляєте? Троє пацанів із Ніжина кричать на весь Гідропарк: «Рятуйте, вбивають!» Тут зараз не так іще багато народу гуляє, а якби й гуляли люди, навряд чи вони б кинулися рятувати нас від цієї кодли. Лишалося тільки покірно йти, як кажуть, назустріч долі. Хоча без того ясно, яка доля на нас чекає.

— Ой, хлопчики, який у вас песик смішний? — почулося раптом, і ми всі синхронно озирнулися на голос. Тітка, що торгувала напоями в кіоску, видно, нудилася зранку і хотіла з кимось, поговорити. Настільки хотіла, що аж із кіоску свого висунулася. — Це у вас бульдог?

— Бульдог, — підтвердив Йоржик, глянувши на свого собаку і розтягнувши губи в гумовій посмішці.

— Це йому скільки рочків?

— Рік і два місяці. Маленький ще. Правда, схопити може по-дорослому.

— У-ух, який сердитий! — продавщиця склала губи бантиком і цмокнула в бік бульдожки. — Ми хотіли собі когось породистого, тільки свекруха проти. Ми зі свекрухою живемо. Каже, вонятимє в хаті собачатиною, ще й хапне зубами, до того ж, годуй його м'ясом, а з м'ясом у країні напряги. Ух ти, щоки які! Він знаєте на кого схожий? На режисера Рязанова, який «Кінопанораму» веде. Знаєте «Кінопанораму»?[39]

— Знаємо, — кивнув Йоржик, і в цей час я зробив півкроку вбік, аби при першій же нагоді підірватися з місця, поки ця тітка заговорювала їм зуби.

— О, а ви близнюки! (тепер продавщиця переключилася з собаки на людей. — Диви, як схожі! Ви ж брати-близнюки?

— Сестри, — буркнув один із них, на відміну від Йоржика не зображуючи посмішки.

— Тю, я не те хотіла сказати! — махнула тітка рукою. — Ви як — однояйцеві?

— Що однояйцеві? — не зрозумів близнюк і здивовано подивився на брата.

— Ну, близнюки — однояйцеві? Не знаю, що воно значить, тільки знаю — таке буває в природі…

— У природі все буває! — реготнув Чурбан. — Однояйцеві вони, причому — кожен, га-га-га! У кожного по яйцю, а не по два! Це точно феномен природи!

— Закрий хайло, — просичав інший близнюк, та Чурка вже не на жарт розійшовся.

Нагода втекти за таких обставин виглядала більш реальною, і це помітив не лише я — Тихий із Литовченком уже переморгувалися і серйозно підготувалися рвати кігті, поки наші мучителі розбиралися між собою.

— Однояйцеві! — не міг вгамуватися Чурбан.

— От дефективні! — зрозумівши, що відбувається, продавщиця втратила до бульдога і близнюків інтерес. — Гуляйте звідси, жлоби!

— Чого це ми жлоби? — відразу перестав реготати Чурбан.

— Того! До них по-людськи, а вони… Ось зараз міліцію викличу.

Мені хотілося закричати: «Викликайте, викликайте міліцію!», але в останній момент забракло духу, чи я не знаю, що там переклинило мені всередині. А Йоржик штовхнув мене в спину, і ми пішли вглиб Гідропарку, оточені київськими гопниками.

Щойно ми зайшли за дерева, Чурбан навідліг ударив Тихого по шиї, потім коротко замахнувся і затопив кулаком йому в живіт. Свиня зігнувся від удару і заскавчав від болю. Чурка замахнувся ще, але Йоржик зупинив його:

— З цього брехуна досить. Ще хтось хоче, чи вам усе ясно? Чого мовчимо?

— Ясно, — вичавив із себе я.

— Дивіться, чмошники, бо я собаці одне слово скажу — і від вас тут за пару хвилин тільки сперма лишиться, — пригрозив він, причому я не сумнівався — так воно може бути. — Цей ваш Барамзін нас дуже сильно розізлив. Тому по-бирому всі бабки сюди, — Йоржик простягнув руку. — Знову скажете — нема?

— Бач, вони ще з рюкзаками, — промовив у мене за спиною один із близнюків. — Точно в турпохід зібралися. Який же турпохід без бабла? Може, полазити в їхніх кишенях?

— Полазьте, — погодився Йоржик. — Бо поки до них дійде, з ким вони мають справу, день пройде. Вони ж із Дарниці в нас, а там усі такі гальмонуті. Або чмошні, як оцей Барамзін, — Свиня знову отримав стусана.

Коли лазять по твоїх кишенях і ти це дозволяєш — нічого гіршого немає, ганебно і стрьомно. Але що зміниться від того, якщо я чи Заєць почнемо зараз опиратися? Нас відпиздять у кращому випадку, в гіршому — нацькують на нас цього бульдога зі страшними щелепами. Виходить, ми не самі віддаємо гроші, а в нас їх забирають силоміць. Під таким кутом зору ситуація виглядає якщо не достойнішою, то принаймні не аж такою ганебною. Тому мовчки дозволяю чужим спритним рукам обмацати свої кишені та знайти в одній з них п'ятнадцять карбованців — усе, що лишилося від учорашнього поцупленого з дому четвертака. Там ще завалялася пара копійок, але пальці близнюка намацали і їх. Нам вирішили не залишити зовсім нічого. Інший близнюк мацнув по кишенях Литовченка, відразу почув, як брязнуло, витяг мокрий вузлик із монетами, підкинув його на долоні.

— Гля, пацани, золотий пісок!

— Ви під церквою стояли? — поцікавився Йоржик.

— Яка тобі різниця? Бачиш — вони повсцикаються зараз, — Чурбан поклав розчепірену долоню мені на голову. — Може, давай цих підорів просто тут опустимо, аби знали, коли й кому брехати? Тут, поки ніхто не бачить? Вони ж не крикнуть, у них і без того очко грає…

— Тобі оце не в лом із ними калабанитися? — пирхнув один із близнюків. — Хай живуть і більше тут не гуляють без нашого дозволу. Киш!

Вони розступилися, і Заєць рвонув з місця перший. Я не встиг чкурнути раніше, ніж отримав від Чурбана сильного пенделя, причому бив той з усієї дурі, носаком, удар вийшов гарматним, і мені здалося, що кілька метрів я не пробіг, а пролетів. Десь за спиною вереснув Тихий. На бігу я озирнувся і побачив, як вони тримають його і відважують копняки кожен по черзі. Після того, як черга дійшла до Чурбана, він ударив зі смаком — Свиня полетів уперед, не втримався на ногах, упав носом на землю, але швидко підхопився і побіг за нами.