— Відійди хоча б кудись! — закликав його я.

— А чого, я теж хочу дивитися! Це ж наш увесь капітал…

— То викручуйся в кушах і не махай тут піською!

— А чого тобі до моєї піськи!

— Як ти усіх дістав, потворо!

Заєць не реагував на наше гарикання, цілковито захоплений своїми справами. Тихий таки відійшов за кущі, викрутив свої труси і, не знайшовши нічого кращого, вдягнув їх знову, потім натяг свої спортивки і примостився поруч.

— Розбити не пробував? Для чого оце мудохаєшся? Вона тобі треба?

— Зараз об твою морду розіб'ю, — огризнувся Заєць, продовжуючи витрушувати копійки, але їх у нутрощах скарбнички залишалося вже явно мало.

Купка монет не вражала розмірами, і Я без ентузіазму почав сортувати дріб'язок, відділяючи копійки за вартістю. Коли з щілини випала остання монетка, я вже відклав у бік єдиний полтинник, кілька четвертаків і далі вовтузився з дрібнішими копійками. Заєць приєднався до мене, а Свиня стовбичив над нами. З нього на нас капала вода, та ми були надто захоплені процесом, аби відігнати його далі.

Підрахунок провели досить швидко. На це наших математичних здібностей вистачало. Принаймні відтоді я певен, що знання з математики треба обмежити вмінням рахувати гроші. Все інше — вища математика, і звичайним людям воно до задниці. Коротше, вийшло в нас дванадцять рублів сімдесят шість копійок. Не густо. Якщо скласти це все з тим, що лишилося від моїх грошей, не вийде навіть по червінцю на рило.

Сумно. Але робити нічого. Лишається тепер справді 'їхати на вокзал і дивитися, як далеко з таким капіталом, шматком сала і банкою рибних консервів ми можемо заїхати.

Я сказав це вголос, у відповідь не почув нічого, зробивши висновок — пропозиція приймається. Заєць витяг звідкись зіжмакану брудну носову хустинку, сходив до води, для чогось намочив її, розіклав на куртці, потім зсипав на хустинку свій скарб, акуратно зав'язав кутики вузликом і поклав його в кишеню піджака. Від чого права пола провисла і навіть їжакові стало ясно, що в пацана в кишені щось цінне. Я нічого на це не сказав, поліз до сумки Тихого і. витяг пакунок зі спільними бутербродами. Свиня тим часом натягнув футболку, светра і, до мого особистого незадоволення, прилаштував на голові свою ідіотську кепку з пластмасовим козирком. Взуватися ніхто з нас не поспішав. Повсідавшись кружка на траві, ми взяли кожен по шматку булки з «останкінською» ковбасою. Зжували це все мовчки, думаючи кожен про своє.

Саме в цей час просто на нас вийшли четверо старших чуваків.

Я досі не беруся точно сказати, по скільки їм було років. По скільки б не було, на свої роки вони в жодному разі не виглядали. Але й здоровими дядьками вони нам не здалися. Потім Тихий доводив, що це київські петеушники, тільки для мене як тоді, так і тепер немає різниці, петеушники вони чи хто там ще. Думаю, як мінімум трьом із них уже стукнуло шістнадцять, а один, той, який тримав на повідку бульдога, взагалі тягнув на всі сімнадцять. Як би там не виходило, заводитися з ними нам не хотілося.

Четверо. Двоє близнюків, я відразу не розтуркав, тільки потім помітив, що вони схожі один на одного. Один явно якийсь чурбан,[37] ну, не зовсім чурбан, в нього хтось із батьків чурбан — або мама, або тато. Ці троє ступали трошки позаду четвертого, волосся якого стирчало йоржиком на голові і, мені здається, було підфарбованим чи як мінімум полакованим, аби краще стирчало. Цей Йоржик прогулював здоровенного мордатого клишоногого бульдожку, причому пес гуляв без намордника. Досвід вештання вулицями рідного міста свідчив — від таких нічого доброго не варто чекати.

Не знаю для чого, але Заєць, побачивши цю четвірку, підвівся, стискаючи в руці недоїдений бутерброд. Я навпаки — посунувся трішки ближче до берега і краєм ока почав прикидати шлях можливої втечі. Свиня не зрушив із місця, хоча серед нас трьох він чомусь найчастіше страждав від тих, хто зазвичай практикував зупинити тебе і труснути грошей. А мені нічого іншого на думку й не спало, коли я тільки побачив цю компанію. Особливо — Чурбана, якого я вже з першого погляду почав боятися.

Кажуть, що собаки відчувають страх інших живих істот краще, ніж будь-які тварини. Особливо це стосується людей. Не знаю, так воно чи ні, але бульдог, порівнявшись із нами, загарчав.

— О, здоров, пацани! — широко посміхнувся Йоржик, і в роті в нього блимнула металева фікса. Компанія зупинилася, але поки що прогнози не справджувалися — обступати нас вони не почали. Та й вигляд мали цілком миролюбний.

— Чому не в школі? — запитав Перший Близнюк, хоча з його вигляду і тону запитання було ясно — його це зовсім не цікавить.

— Канікули, — вичавив із себе Свиня.

— Так нема ще канікулів, — розвів руками Другий Близнюк. — Прогулюємо, Барамізін? Ти ж Барамзін?

Запитання стосувалося Тихого, і він непевно повів плечима.

— Не Барамзін я…

— А хто? — вишкірився Перший Близнюк. — Заміж вийдеш — точно будеш Барамзіним. Ти звикай, Барамзін.

— Чого це я заміж буду виходити?

— А ти не хочеш? — брови Першого Близнюка скочили вгору. — Ти не хочеш заміж?

— Може, він підор? — Чурбан цвиркнув крізь зуби слиною, і влучно — просто Свині під ноги. — Чуєш, чувак, ти не підор?

— Чого пристав до пацанів? — миролюбство Йоржика виглядало явно награним. — Нормальні наче пацани. З Оболоні чи Дарниці. Ви з якого бугра, пацани?

— З Дарниці, — промовив я. Говорити цим київським гопникам, що ми насправді з Ніжина, не виглядало розумним рішенням. До того ж, я поспішив хоча б щось сказати, аби Свиня знову не ляпнув якоїсь дурні стосовно Носівки чи Броварів. Нарешті, сказане мною виглядало правдою: на цю хвилину ми справді приїхали з Дарниці.

— Бач, пацани з Дарниці. На рубля не виручите, пацани? — перейшов до справи Йоржик.

— У нас нема, — традиційна відповідь на подібне традиційне запитання.

— І в Барамзіна нема? — Йоржик втупив погляд у Тихого.

— А чого я Барамзін? — ніяк не хотів розуміти жартів Свиня.

— Тому, що в тебе точно руб є! — очі Чурбана ще більше звузилися, а близнюки тим часом уже почали обступати нас, аби в разі якщо слова не подіють, вдатися до вагоміших аргументів.

— Та ну, мужики, ми правда голі, — зачастив я, намагаючись уникнути процедури обшуку. — Нема чого робить, так оце шаримося тут. Родаки дістали по самі помідори, кругом засідка. Ми ж вам не цеє, нічого…

— Не вистачало, аби ви нам були щось винні! — гаркнув Чурбан, і ніби на підтвердження його слів бульдог гавкнув, пустивши з обвислої нижньої губи тягучу слину. — Точно нема? А як ми пошукаємо?

Замість слів Свиня мовчки вивернув кишені своїх спортивок. Вигляд у нього при цьому зробився таким кумедним, що Йоржик не витримав — заржав, решта підхопила. Я так само дозволив собі кволо посміхнутися, а Тихий потрусив порожніми вивернутими кишенями та ще й розкарячив при цьому ноги.

— Добре, живи, Барамзін! — милостиво дозволив Перший Близнюк і компанія поволі пішла далі прогулянковим кроком. Вони йшли алеєю і нарешті зникли за деревами. Заєць голосно видихнув і витер тильним боком долоні лоба.

— Х-ху, бля, аж зопрів увесь. Думав, зараз трусити почнуть.

— Пронесло, — погодився Свиня. — Козли київські. Тут сидіти небезпечно, пацани, тікати треба.

— Так ми й без того втекли, куди ж іще, — буркнув я, забираючи куртку з землі та вкладаючи її в рюкзак. — Давайте просто кудись за кущі зайдемо, чи що. А то правда без бабок лишимося, ну їх у пень…

Ми швидко зібралися, причому свиню-скарбничку Заєць залишив тут, на березі. Пошукавши, знайшли, як нам здалося, затишну місцинку і десь півгодини пересиділи там, перемовляючись для чогось впівголос. Потім, вирішивши, що більше нічого не загрожує, вийшли зі свого сховку і подалися до виходу. Після цієї зустрічі нам у Гідропарку перестало подобатися.

Уже на підході до метро Свиня раптом штовхнув мене в бік, кивком голови показуючи на кіоск з написом «Вода».