Але Куйовда — одна справа. Рудика, а тим більше Стародуба ніхто нікуди не посадить. Ну, може, Стародуба й посадять, тільки не зараз. А Рудика — того ніколи. Згадка про них знову відбила раптове бажання повертатися, і по очах Литовченка й Тихого я бачив — вони думають десь так само. Значить, варіант «додому» відпадає.

— Чого мовчите?

— Ти кажи, — подав голос Заєць.

— От я і кажу — на вокзал. Подивимось, куди поїзди ходять. Може, кудись можна електричками доїхати. Я знаю, так катаються люди, з пересадками. Коротше, куди нам краще — там і побачимо. Годиться?

— Ну нехай, — знизав плечима Тихий, — тільки треба із собою щось робити, бо зачухані ми такі — перший же мент загребе.

— Особливо тебе у твоїх спортивках, — вставив Заєць.

— Ти, школяр, на себе дивись, — образився Свиня.

Справді, ми втрьох являли собою досить дивну компанію. Я — припустимо, одягнений по-вуличному, мої чернігівські джинси не надто в очі кидаються. Але поруч із цими двома навіть я виглядав підозріло. Литовченко так і не перевдягнув свій коричневий шкільний костюмчик, під яким була блакитна трикотажна сорочка «Каштан». Із рюкзаком за плечима пацан у шкільному костюмі був схожий тільки на втікача. Ну, про Тихого я вам уже говорив, це взагалі картина Рєпіна «Припливли». Я дивуюся, як на нас досі ніхто уваги не звернув. У такому вигляді тинятися Києвом навряд чи рекомендується. А на вокзалі — якраз.

— Значить, так, — вирішив я. — Рулимо на вокзал, дивимося там, що і як, і якщо нікуди не зриваємося просто зараз, здаємо барахло в камеру схову. Так на нас менше уваги звертатимуть. Годиться?

Варіант, ясно, приймався без особливих заперечень.

— Наступна станція — «Гідропарк», — повідомив металевий голос, і Свиня штовхнув мене ліктем.

— Чув? Гідропарк.

— І що?

— Давай там вийдемо.

— Для чого?

— Погуляємо. Коли ще будемо тут. Хлопці казали, що кльово, каруселі різні…

— Тобі каруселі зараз треба?

— А куди спішити?

Резонно. Тільки початок дев'ятої ранку табло годинника в метро показувало. Ми ж не просто втікачі, ми до того ж, по суті, прогульники. А раз так, то прогулятися треба. Тому, коли поїзд зупинився і двері роз'їхалися в різні боки, ми всі троє вийшли на платформу.

О такій порі тут, видно, мало хто ходить. Я раптом знову відчув порожнечу всередині, побачивши біля виходу мента. Вдати б, ніби помилилися, і заскочити в наступний поїзд, ну його, той Гідропарк… Але Тихий уже впевнено сунув до виходу, просто на мента, та ще й розмахував сумкою на ходу. Отже, нічого не лишалося, як дріботіти за ним. На щастя, мент курив і не звернув на нашу трійцю жодної уваги. Хто знає, може кінець травня — саме така пора, коли сюди з самого ранку народ починає підтягуватися. Через турнікет ми проскочили бігом — першим побіг Тихий, тому ми теж змушені були наддати жару. Він ломанувся відразу направо, і тільки коли відбіг від метро подалі, перейшов на ходу. Ми наздогнали, я легенько тицьнув кулаком йому в спину:

— Ти чого підірвався?

— Хто його знає… Побіг, — знизав плечима Свиня.

— Ну, ось ми прийшли, Гідропарк твій. Далі куди?

— Сядемо на лавку, подихаємо повітрям, пожеремо, що є. Жерти хочу.

— Чуєте, пацани, — якось непевно проговорив Заєць. — Може, того… Далі пройдемо, там бачите — зарості? Ляжемо на траву та поспимо трошки? Той гараж мене зовсім закумарив.

— На голу землю? — Тихий покрутив пальцем біля скроні. — Яйця хочеш відхолодити?

— А на бетоні в гаражі ти їх ще хіба не відхолодив? — втрутився я. — Юрець діло говорить. Я б оце трошки на травиці полежав. До речі, тут же кругом Дніпро. Пішли ближче, пошукаємо берега, хоч повмиваємося.

Куди йти, ми не знали, тому поперлися вперед, навмання, і скоро побачили, як блиснула в ранкових сонячних променях вода. У тому місці, куди ми вийшли, від трави до води була досить велика смуга піщаного пляжу. Я скинув з пліч рюкзак і відразу роззувся. Заєць так само скинув кросівки, а Свиня, покрутивши головою в різні боки, швиденько роздягнувся до трусів.

— Купатися зібрався? А тут хіба можна? — запитав я.

— Якщо обережно, то все можна, — кинув він через плече і, відставивши руки назад, повільно, наче танк, зайшов у воду.

— Холодна? — поцікавився Заєць.

— Норма-а-а-а, — вереснув Тихий і, рубаючи собі всі шляхи до відступу, посунув далі. Вода вже сягала йому пупа, потім — грудей, і нарешті він із коротким криком присів, занурившись по шию.' Потім відштовхнувся ногами і незграбно, по-собачому, поплив. Зробивши кілька гребків, Свиня повернувся назад і знову став на ноги, піднявши руки догори.

— Ну, як? Американський поплавок[36] слабо показати?

— Сам показуй, коли такий р-розумний…Там дно тіка-а-ає-е-е, — процокотів зубами Тихий, одним коротким рухом занурився у воду з головою, тут же випірнув і поквапився до берега. Вийшовши на пісок, він почав стрибати і робити якісь одному йому відомі фізичні вправи. Потім пирхнув, наче кіт, і нарешті задоволено посміхнувся.

— Чого либу тягнеш?

— Давно-о я, Мавпо, в Дніпрі не купався, — вишкірився Тихий, реготнув, вихопив із сумки футболку і витер нею руки. — Тепер і похавати можна. Ви як, пацани, не бажаєте прийняти водні процедури?

Заєць без жодних умовлянь почав роздягатися. Коли він лишився в самих тільки довгих смугастих трусах, я з подивом відзначив для себе — в нього криві ноги. Причому не такі криві, як у кожного з нас, а зовсім криві, колесом. У шкільних штанях із широкими холошами цього ще не видно, а на фізрі я якось не звертав уваги. Ну, не придивлявся до Зайцевих ніг. До того ж, фізкультуру цей чувак дуже часто прогулював. Точно, тепер я пригадав: коли ввели оте дурнувате розпорядження про обов'язкове носіння спортивних трусів на фізру, Литовченко і почав злісно прогулювати.

Ну як я про це забув! Точно — коли Заєць уперше з'явився на уроці в трусняках, Рудик почав показувати на нього пальцем: «Дивіться, пацани, там між ніг м’яч пройде, баскетбольний! Заєць, твою мать, з тобою я в одній команді в футбола грати не буду! Через цю дірку, придурок, м'ячі на раз пролітати будуть, га-га-га!» Всі тоді реготали, навіть дівки, а фізруку якось по барабану це. Не Юрка ж Литовченко — спортивна надія школи. З тих пір, коротше, Зайця рідко коли на урок загнати можна було. Вчора — якраз таке рідкісне явище.

Поки я згадував, Заєць уже перебирав своїми худими кривими ногами у воді. Далі, ніж по кісточки, він зайти не ризикував. Свиня, бачачи таке діло, підійшов, став поруч, потім нахилився, черпонув жменею воду і вилив її Зайцеві на спину. Той закричав не стільки від холоду, стільки від несподіванки, і погнався за Свинею по берегу. Мені не сподобалося, що вони так у наглу розгулялися, але зробити нічого не міг. Тому, коли вони зникли з очей, підійшов до води і вмився. Поводив у роті сухою зубною щіткою, прополоскав його річковою водою, виплюнув собі під ноги, хлюпнув ще раз на обличчя і зайшов на траву. Поки я вмивався, повернулися пацани. Захекані, веселі, мокрий Тихий весь викачаний у піску. Значить, Заєць наздогнав його і таки збив із ніг. Поки він заскочив у воду обмитися, Литовченко одягнувся, присів скраю на травичку і витягнув з рюкзака скарбничку.

— Дай вітрівку і ножа.

— Для чого?

— Як це? Копійки повитрушую. Подивимося, скільки там.

Розклавши мою куртку на траві, він сів, схрестив ноги по-турецькому, перевернув свою дорогоцінну свинку і почав трусити. Копійки не хотіли просто так випадати, і Заєць постійно шарудів у щілині ножем. Вони почали поволі сипатися — «двушки», «троячки», «п'ятаки», рідше — десяти — і двадцятип’ятикопійчані монети. Один раз, правда, випав цілий полтинник, та загалом у скарбничку йому вкидали лише найменший дріб'язок. Монетки випадали, котилися по куртці, я підбирав їх і складав докупи. Тим часом Свині набридло бовтатися у воді, він став просто над нами, цокочучи зубами, і почав стягувати із себе труси.