— Великі?
— Постійні. Ця гримза до мене доколупується всякий раз, як бачить. Таке сволочне створіння: їй гроші платиш, і при цьому вона тебе ж іще постійно дістає. Чого хоче — ні вона не знає, ні я. Ну, тут брешу — вона знає… Імпортну косметику вона хоче.
— Для чого їй косметика! В неї будка он яка страшна…
— Це ти, Сашко, піди їй поясни. Та все одно, — Валя махнула рукою. — Зайду до неї сьогодні, вирішимо питання. Тицьну їй щось, заспокоїться до завтра. Я таким тицянням півтора роки живу. І не вчора — так сьогодні, не сьогодні — так завтра мене це все дістане остаточно. Все, зам'яли, пішли чимось харчуватися.
Навіть якби ми хотіли обжерти Валю, в нас би це не вийшло. В їдальні, просмерділій запахами горілого і кислого, особливого вибору не було. Ми взяли собі по порції липких макаронів із котлетами та по склянці світленького чаю. Валя обмежилася рогаликом і склянкою сметани. За все вона виклала руб двадцять шість, і поки ми напихалися, дивилася на нас із якимось сумом.
А потім ми сіли на трамвай, доїхали до вокзалу, пересіли там на метро і вийшли біля зоопарку.
Стояла задуха.
Таке буває в кінці травня. Тихий стягнув свій светр, закинув його на плечі рукавами вперед, наче тигрову шкуру, і вперто не хотів знімати ідіотську кепку з пластмасовим козирком. Литовченко скинув піджак і носив його в руках. А я свою вітрівку на хаті в Колі залишив, і, мабуть, доведеться з нею попрощатися. Відразу при вході продавалося морозиво, Валя купила кожному по порції, і ми поволі почали гуляти від стрілочки з написом: «Початок огляду».
Народу сьогодні було не дуже багато — середа все ж таки, робочий день. Зате ми побачили відразу дві галасливі шкільні екскурсії. Наша дивна компашка так само нагадувала маленьку екскурсію — вчителька Валя і ми, її кращі учні, нагороджені за успішне закінчення навчального року походом до зоопарку.
Не сказав би, що мені тут аж так сподобалося. Рожеві та білі фламінго при вході взагалі викликали якусь відразу — надто вже понтовиті птахи. Я помітив, що біля них ніхто особливо й не затримується. Глянуть побіжно — і далі, до серйозніших тварин.
Але й інші мешканці зоопарку нічого особливого собою не являли. Хіба що смерділи однаково — тваринами. Зубри — ті взагалі повернулися до людей задами і стояли, наче статуї при вході. Поні та зебри бігали, але якось мляво. В мене виникла підозра, що я, мабуть, взагалі не люблю тварин. Плямисті косулі сподобалися Валі й чомусь Зайцеві. Свиня роздивлявся мовчки, і мені здалося — так само без жодного зацікавлення.
Бурі ведмеді або спокійно лежали в своїх клітках, або ходили по них, намотуючи кола. Білий бовтався в брудній воді й не звертав на людей жодної уваги. Зате біля майданчика молодняку зібрався гурт дітлашні: ведмежата, стоячи на задніх лапах, намагалися залізти то на колоду, то на гойдалку, зроблену з такої ж самої колоди і підвішену на ланцюгах.
Свиня пожвавився тільки біля загорожі з верблюдом.
— Вер-блядь! — видав він, тицяючи на незворушну тварину пальцем. — Вер-блядь!
— Зараз плюне! — попередив я, хоча не був певен, що верблюд плюне саме зараз, саме на Тихого і що він у принципі може плюватися на будь-кого.
— Я сам на нього плюну! — заявив Свиня і, підійшовши зовсім близько до загорожі, почав наспівувати: — На горі стоїть верблюд, його четверо…
Валя за звичкою ляснула його по потилиці, Свиня обернувся, аби щось сказати, зустрівся з нею поглядом — і наче захлинувся словами, які хотів співати далі. Замість цього відійшов убік, замовк і далі прогулювався на відстані від нас.
У тераріум вишикувалася невеличка черга. Ми пристроїлися в хвості, та Заєць, потупцявши на місці, раптом відійшов і примостився біля загону з жирафами.
— Ти чого? — запитала Валя.
— Змій боюся, — признався той. — Колись по гриби ходили, ну, коли я зовсім малий був, побачив гадюку — все, більше мене в ліс не затягнеш.
— Може, то не гадюка була, а вужик?
— Мені без різниці. Всі вони гадюки. А вам чого — йдіть, дивіться. Я тут почекаю, оно на жирафу поки гляну. Коли ще побачу…
Умовляти його ніхто не став. Подумки я сподівався, що в тераріумі справді є чого боятися. Уява малювала небезпечних отруйних кобр із роздутими каптурами, котрі кидаються на людей, але вдаряються у скло в безсилій люті, що не можуть дістати ворогів. Але побачене повернуло мене до реальності. Змії, скрутившись клубками, лежали під світлом лампочок і, мабуть, куняли, хотівши чхати на роззяв, що прийшли на них подивитися. Лише якійсь полоз неквапом лазив по спеціально прилаштованій для нього гілці. Свиня постукав пальцем по склу, полоз підняв пласку голівку, випустив з пащі роздвоєного язика, розвернувся і поповз у зворотньому напрямку.
— Я там комусь зараз постукаю! — почувся голос жінки-наглядачки. — Там же для грамотних усе написано, а для неграмотних повторю: обережно, отруйні змії, торкатися скла заборонено!
— І крокодилові теж постукати не можна? — запитав дівчачий голос.
— Для чого тобі, сонечко, крокодилові стукати? Він і без того тебе бачить!
— Так крокодили ж не отруйні!
— Зате кусаються! — відрізала наглядачка. — Що за люди: сказано — не можна, значить не можна! Ні, їм усе треба!
Коли ми нарешті вийшли з тераріуму, я зробив для себе висновок: нічого сумнішого, аніж сонні змії, черепахи, крокодили та ящірки, на цьому світі точно немає. Навіть Заєць, нудьгуючи біля жирафів, виглядав веселішим порівняно зі сплячою коброю.
Бегемота ми не побачили — сидів під водою, сволота, і не хотів вилазити. З тюленем — та сама історія. А ось леви та тигри грілися на сонці, виставивши себе в усій красі. Швидше за все, сьогоднішня задуха так само подіяла й на звірів, хоча вони нібито з Африки. А там, наскільки я знаю, постійно така спека. Ну, може не зовсім така. Може, сильніша, навіть точно сильніша.
Біля клітки з левом примостився кругленький хлопчик років семи і занудно повторював:
— Скажи «гав», скажи «гав», скажи «гав», скажи «гав»…
Немолода тітка, скоріш за все — бабуся, безуспішно відтягувала його, аби йти далі, але кругленький виривав свою руку, відмахувався і нудив далі:
— Скажи «гав», скажи «гав», скажи «гав»…
— Господи, Толику, це ж лев, він не гавкає. Давай я тобі скажу — гав-гав-гав! Задоволений?
Толик подивився на неї, схилив голову на бік, знову повернувся до клітки і завів:
— Скажи «гав», скажи «гав», скажи «гав»…
— Лев — це велика кицька. А кицьки не гавкають, — знову спробувала пояснити бабуся.
Кругленький Толик замислено подивився на неї, ніби перетравлюючи інформацію, і поміняв платівку:
— Скажи «няв», скажи «няв», скажи «няв»…
— Значить, я тебе тут лишаю, сама йду додому, — пригрозила бабуся.
— Мамі розкажу, — байдуже промовив кругленький, навіть не думаючи рушати з місця.
Валя знизала плечима і ми пішли далі, залишивши цю справді дивну пару розбиратися у власних стосунках. Окрім нас, на хлопчика ніхто не звернув увагу. Більше того — коли ми вже відходили, біля нього прилаштувалася дівчинка приблизно його віку, з великим білим бантом на голові, і тепер вони завели на два голоси:
— Скажи «няв», скажи «няв», скажи «няв»…
Клітки з мавпами завершували маршрут. І тут купчилося найбільше люду. Причому до загородок, які відділяли клітки від людської навали, підійти було практично неможливо. Довелося б штовхатися, а бажання робити різкі рухи в таку задуху не виникало.
— Твої родичі, — поважно промовив Свиня, тицяючи пальцем у клітку з горилою. — Навіть не ця, а особливо оця, бачиш, червоножопа, — він перевів палець на патлатого павіана.
— А хіба не твої? — поцікавилася Валя.
— Тут є одна, ги-ги, обставина. Саня в нас…
— Ти заткнешся сьогодні? — не витримав я.
— Правильно. Чого тут даремно говорити. Диви, Саня, скільки їх там бігає.
Мавпи і справді були смішні. На місці вони практично не сиділи: то шукали одна в одної щось у шерсті, то стрибали по клітці, то починали за щось битися. Але тримала натовп у основному одна зелена макака, яка стала просто біля ґрат клітки і дражнилася з людей. На кожен вибух реготу кривила їм чергову мармизу, шкірилася,‘ верещала, крутила задом. А потім зробила взагалі дивну річ: взяла в лапу пісюн і під загальний схвальний регіт вишкірилася та залупила його, показавши червону головку.
